Легка промисловість України зруйнована поганим менеджментом

Як стало відомо «Дню», Кабінет Міністрів спільно з Міністерством промислової політики (і за пропозицією останнього) закінчив підготовку проекту документа, покликаного істотно обмежити імпорт в Україну продукції легкої промисловості. Його зміст іще підлягає обговоренню, та ясно одне: за те, щоб вітчизняна продукція відвоювала місце на ринку, розплачуватися доведеться імпортерам, «човникам»  і, зрештою, як це прийнято, нам, споживачам.

А тим часом укорінене в народі переконання в тому, що вітчизняна легка промисловість абсолютно не в змозі виробляти якісний і модний одяг, можна поставити під сумнів. Взяти хоча б оснащення фабрик: майже на всіх швейних виробництвах стоїть (частіше за все в буквальному значенні) якісне імпортне обладнання. Подякувати за це швейники  мають  комусь  із  ЦК  кінця  80-х, тому, хто ініціював модернізацію легкої промисловості (до речі, переоснастити встигли тільки швейні та трохи взуттєві підприємства).

Як не пригадати подію дворічної давності, коли українські виробники експортували до американського штату Мен велику партію високоякісних вовняних пальт, що послужило причиною грандіозного галасу на тамтешньому ринку: ціна нашої продукції виявилася вдвічі нижчою за ціну аналогів місцевого виробництва, а тому декілька американських фабрик ледь не збанкрутували. Американські власті відразу ж запровадили обмежувальні квоти на імпорт вовняних пальт і таким чином захистили своїх виробників, розповіли кореспондентові «Дня» у Мінпромполітики, явно натякаючи, що українські власті повинні поводитися так само. У нас же вітчизняне походження має лише четверта чи п’ята частина обсягу товарів швейної промисловості, які продаються. Лев’яча частка продукції припадає пилом на складах і навряд чи колись буде реалізована. Проте чи піде на користь жорсткий протекціонізм? Так, в Україні уміють випускати гарні речі. Але одиничні підприємства і далеко не стабільно.

Існує досить високий внутрішній попит на одяг і взуття, немає необхідності у великих інвестиціях в модернізацію виробничої бази, але, на жаль, все це перекреслюють поганий менеджмент і низька культура виробництва.

У 1993 році київська швейна фабрика імені Горького перетворилася на відкрите акціонерне товариство «Желань». За короткий час, незважаючи на краще в країні обладнання, фабрика набрала кредитів і залізла в борги. На оголошеному конкурсі контрольний пакет акцій купив відомий модельєр і підприємець Михаїл Воронін, який передусім виплатив борги підприємства — $200 тис., а потім почав запроваджувати новий стиль роботи, долаючи опір фахівців, чи не силою примушуючи їх переучуватися. Однa із конструкторів розповіла кореспондентові «Дня», що цілих півтори-два роки рідко який її робочий день обходився без сліз, та все ж таки вона відкидала спокусливі пропозиції інших фабрик чи приватних цехів, розуміючи, що тут — гарна школа. Постійно запроваджуються нові технології, методи конструювання і пошиття. Фабрика стала одним із п’яти пілотних підприємств з розробки та впровадження методики ведення бухгалтерського обліку за міжнародними стандартами компанії «Прайс Уотерхаус». Марка підприємства відома, мережа фірмових магазинів розширюється. Зі швачками, які не захотіли вчитися робити ідеально рівні строчки (що, до речі, на наших підприємствах і браком особливим не вважається), розійшлися без церемоній.

Як розповіла маркетолог фірми «Центр економічних досліджень» Олена Магдажинова, спілкування з керівниками великих швейних підприємств вразило її: практично всі вони випускають продукцію, не знаючи потреб і попиту покупців, не піклуючись про «доведення» виробів до кінцевого споживача. Щоправда, деякі керівники все ж звертаються за допомогою до маркетологів, однак уже тоді, коли склади переповнені продукцією і треба її якось збувати.

Злий жарт зі швейниками зіграла висока концентрація виробництва — мільйонними партіями можна випускати лише ширвжиток. Київське АТ «Каштан» — одне з найбільших в Україні — виробляє чоловічі сорочки та жіночий одяг, які приносили б гарні прибутки маленьким виробництвам, але ніяк не великосерійному. На «Каштані» масово випускаються симпатичні сорочки, проте сам масовий споживач купує на базарі, що дешевше.

«Нова хвиля» фахівців легпрому, на відміну від старих кадрів, розуміє, що найбільш важкопереборна перешкода на шляху українського одягу до розкуповуваності — дизайн. «В Італії з 600 тис. працівників легкої промисловості — 160 тис. дизайнерів. У нас на фабриці 650 чоловік, а я — одна», — каже художник-модельєр київського АТ «Юність» Олена Шабанова. А на такому гіганті, як київська фабрика «Україна», виявляється, цієї посади взагалі не існує, і функції дизайнерів виконують конструктори, так би мовити, широкого профілю.

Виходить, не просити про захист від імпорту нашим швейникам треба, а хотіти шити красивий, модний, дешевий одяг і вчитися це робити.