Марш «нових лівих»

Останнім часом питання функціонування нової влади наштовхується на проблему відповідності цієї самої влади інтересам національного капіталу. Саме виходячи з критеріїв відповідності інтересам національного капіталу можна розмірковувати про характер влади, про її спрямованість, ідеологічну нішу, взагалі про характер держави, якою керує нова влада. Можна довго говорити про те, що до влади в Україні прийшли праві сили, однак, якщо діяльність цих самих правих сил іде врозріз з інтересами українського капіталу, не можна говорити про правий характер влади і взагалі про відповідність влади національним інтересам.

Влада може базуватися на національних концепціях і лобіювати інтереси вітчизняних промислово- фінансових груп, підтримувати український капітал у його прагненні просуватися на світові ринки і захищати свої інтереси. Це — необхідна умова для еліт і для національного капіталу на тому етапі, коли формується національна ідентичність і державна суб’єктність тієї чи іншої держави (у даному випадку — України). Друга концепція — це наднаціональна основа, потурання глобалістським тенденціям, відмова від суверенітету на користь наддержавних утворень. Цю концепцію можуть дозволити собі лише держави та еліти, які можуть вважатися такими, що відбулися і сформувалися. Якщо ж суспільство з несформованою суб’єктністю відмовляється відстоювати інтереси національного капіталу і жертвує національними інтересами на догоду наднаціональним або глобалістським тенденціям або ж просто спекулює державними інтересами, — це призводить до розмивання національної ідентичності.

Якщо ж вищесказане екстраполювати на нашу дійсність, то стає очевидним: Віктор Ющенко та його команда виступають як класична група еліт наднаціональних, які не відповідають інтересам національного капіталу. І в цьому плані Ющенко і Тимошенко виступають як українські «нові ліві» — як глобалісти, як політики, які використовують соціальну риторику і — головне — як державні діячі, які ініціюють реприватизаційні процеси, а значить, порушують принципи святості й недоторканності бізнесу і приватної власності.

Національний капітал тим часом вимагає особливої підтримки і особливої програми розвитку в Україні. У самій середині 90-х в Україні почали затверджуватися нові підходи до взаємовідносин між державою та національним капіталом. Держава спробувала протегувати національному капіталу, всіляко сприяла ініціативам українських капіталістів. Але при цьому було помічено крен у бік підтримки великого бізнесу, на якому базувався національний капітал. Малий та середній бізнес — який також займається формуванням національного капіталу — опинився «в загоні». Але цьому є й об’єктивні пояснення: Україна увійшла в стадію первинного накопичення капіталу, вона перебувала на початку переходу на ринкові відносини. Але взаємодія між державою та національним капіталом дала свої результати — Україна вийшла з тривалої економічної кризи. Економічне зростання, яке розпочалося за прем’єрства Ющенка і побило всі рекорди минулого року, — зайве тому підтвердження.

За іронією долі національна буржуазія, яка бажає більшої свободи для середнього та малого бізнесу і для розширення прав національного капіталу, привела до влади команду, яка базується на лівих гаслах і аж ніяк не сприяє інтересам національного капіталу. У цьому — вся драма помаранчевої революції для української економіки. Реприватизація — це лише перші ознаки протиріч між нинішньою правлячою елітою та національним капіталом. Попереду — посилення протиріч, пов’язаних із форсуванням євроінтеграційних намірів української влади. Воно й зрозуміло: інтеграція до Європейського Союзу без лобіювання інтересів національного капіталу може призвести до занепаду цілих галузей економіки — металургійного, аграрного, військово-промислового комплексів. Крім того, така євроінтеграція спричинить ускладнення відносин зі східними партнерами і навряд чи приведе до збільшення потоків інвестицій в Україну.

Нерозуміння принципів та законів функціонування національного капіталу неминуче призводить до скочування в популізм (правління Хуана Перона в Аргентині), до повної економічної залежності (безліч режимів у Латинській Америці та Африці — з напівколоніальним характером економіки) або ж до тієї системи, яка нині спостерігається в Білорусі, — коли державний апарат просто витісняє або ж бере на себе функції жорсткого регулятора процесів, пов’язаних із функціонуванням національного капіталу.

Тому завдання національного капіталу в Україні сьогодні — усвідомити своє місце в громадському житті та свої інтереси і наполегливіше відстоювати свої інтереси в діалозі з владою. Завдання громадськості — усвідомити важливість становлення та розвитку національного капіталу, зрозуміти принципи взаємодії між суспільством і національним капіталом, роль національного капіталу в розвитку України. Завдання влади — скоріше позбавитися лівацьких гасел і лівацької практики і перейти до нормальної взаємодії з національним капіталом і до захисту національних інтересів, інтересів українського суспільства та української економіки.

Інакше кажучи, замість того, щоб тішити народ байками про євроінтеграцію як панацею від усіх хвороб, захищати інтереси транснаціональних корпорацій, проводити економічні репресії під виглядом реприватизації або ж підтримувати не зовсім чесну і не зовсім відкриту конкуренцію в бізнесі (на догоду політично лояльним або ж близьким до влади промислово- фінансовим групам), влада має повернутися обличчям до національних інтересів. Насамперед — до інтересів національного капіталу. А це означає: зміцнювати незалежність і суверенітет, усіляко сприяти національному капіталу в його зовнішній експансії та в завоюванні нових ринків, проголосити принцип заступництва вітчизняному бізнесу та вітчизняному товаровиробнику. Тільки гармонізація відносин між владою та національним капіталом може привести до успішного розвитку проекту «Україна» у його економічній — тобто в найголовнішій — частині.

Інакше економічний популізм і політиканство, спроби підпорядкувати економіку інтересам політичного моменту можуть призвести до занепаду національного проекту і до того, що Україна як явище просто розчиниться в глобалістському потоці — так і не встигнувши знайти свою ідентичність.