Менше витрачати чи більше заробляти?

БЕЗ ПОДАТКОВОЇ РЕФОРМИ ЕФЕКТИВНОГО БЮДЖЕТУ НЕ БУДЕ

Богдан ГУБСЬКИЙ:

— Проблемі формування і проведення ефективної бюджетної політики належить чільне місце при визначенні темпів та напрямів розвитку суспільства й економіки. Загалом ця політика визначає реальний потенціал держави, її можливості. Тут фокусуються основні компоненти економічної політики: кредитно-грошові й розрахункові відносини, цінова та структурна політика. Бюджет є також основою реструктуризації економіки. Водночас домінуючими в економічній політиці є її бюджетна та податкова складові.

На жаль, нині змушені засвідчувати відсутність в Україні такої бюджетної політики, яка могла б формувати ефективну динамічну економіку. Роль бюджету зведено до суто розрахункових, фіскальних функцій. А це, у свою чергу, пов’язане з відсутністю оптимальної податкової політики. Іншими словами, в Україні склалися й існують функціонально відокремлені бюджетна і податкова системи. Їх треба реформувати у тісному взаємозв’язку: роз’єднувати ці процеси було б і помилково, і шкідливо.

Нині чинна нормативна база оподаткування хибує численними недоліками: надмірною кількістю документів, суперечностями між законами і підзаконними актами, нестабільністю законодавства з його частими змінами. І, як уже було сказано, абсолютизацією фіскальної ролі податків на шкоду їхній регулюючій функції.

Загальнопоширеною стала практика, коли підприємства віддають перевагу діяльності у тіньовому секторі, приховуючи свої доходи від оподаткування. Держава недоотримує значні обсяги податкових надходжень, а це, природно, спричиняє посилення податкового тиску. Виходить порочне коло, яке обов’язково треба розірвати. Шлях до цього — комплексна бюджетна реформа, яка, на наш погляд, має базуватися на таких основних засадах:

— створення стабільної, раціональної, зрозумілої та єдиної податкової системи, яка забезпечить збалансованість загальнодержавних та приватних інтересів, сприятиме нарощуванню національного багатства України і покращенню добробуту її громадян;

— вироблення і приведення в дію правових механізмів взаємодії всіх елементів податкової системи. У тому числі й особливо — виключно судового вирішення справ, пов’язаних з виконанням податкових зобов’язань і стягненням несплачених сум податків, пені та штрафних санкцій;

— стимулювання реінвестиційної та інноваційної діяльності, фундаментальних і прикладних наукових досліджень та впровадження у практику їхніх результатів;

— послаблення податкового навантаження на суб’єкти оподаткування, забезпечення однакового його рівня для різних категорій платників податків.

Причому вводити зменшені ставки податків маємо не поетапно, а одномоментно — відразу з 2002 року, з набуттям чинності Податкового кодексу. Реалізувавши такий комплекс заходів, виведемо економіку з тіні, легалізуємо бізнес і капітали, а відтак — збільшимо надходження до бюджету.

Якщо порівняємо рівень податкового тиску в Україні з ситуацією в інших державах, то виявимо, що головний корінь зла в нас не у високих податкових ставках, а в нерівномірності оподаткування. До цього призводять різного роду пільги, звільнення від оподаткування окремих галузей, регіонів та підприємств, наявність вільних економічних зон. Окремо слід сказати про незаконне ухилення від сплати податків. Пов’язане з цим додаткове навантаження механічно перекладається на законослухняних платників податків.

У 2000 році співвідношення пільг до суми фактичних надходжень становило 1:1,35. Втрати бюджету за минулий рік склали 30 млрд. грн., або 46,5% (майже половину!) суми можливих надходжень, обчислених за повними ставками. Скасування пільг має стати першим реальним і конструктивним кроком до зменшення податкового тиску та рівномірного його розподілу між господарюючими суб’єктами. Це створить рівні умови оподаткування для всіх платників податків, звузить можливості ухилень від оподаткування, корупції, спростить і здешевить адміністрування платежів.

Потрібно залишити лише пільги, що безпосередньо пов’язані із соціальним захистом малозабезпечених верств населення або мають інноваційне спрямування. А замість податкових пільг цивілізовано застосовувати систему цільових бюджетних дотацій або адресних субсидій для підтримки найменш захищених верств населення, прискорення розвитку пріоритетних регіонів та галузей.

Час відмовитися від експериментів iз роздаванням галузевих пільг. Необхідно, нарешті, створити бюджетні передумови для динамічного розвитку економіки, стимулювання структурних та інноваційних перетворень, оновлення основних фондів, забезпечення розширеного відтворення високотехнологічного виробництва, а також нарощування обсягів експорту. У цьому, власне, і магістральний напрям, і стратегічна мета бюджетної реформи.

Скажімо, необхідно і нам, як це робиться скрізь у розвинених країнах, відносити кошти, що спрямовуються підприємствами на інноваційні цілі, до витрат, на які зменшується валовий дохід. Це стосується, зокрема, асигнувань на науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки, фундаментальні й прикладні дослідження, впровадження науково-технічних нововведень. Не можна обминути найгострішу проблему сьогодення — застарілість і понаднормативну зношеність виробничого потенціалу. Становище в цій сфері катастрофічне і вимагає негайного виправлення. Треба прискорити оновлення основних фондів. Тому доцільно перейти на модернізований лінійний метод нарахування амортизації: зменшується термін відшкодування витрат на придбання основних засобів та оновлення матеріально-технічної бази підприємств. Можливо, слід встановити порядок, при якому ставка оподаткування прибутку прямо залежатиме від розміру власних коштів підприємства, спрямованих на реалізацію інвестиційних та інноваційних проектів.

Кілька слів про єдину ставку оподаткування фізичних осіб. Щодо неї часто посилаються на досвід Росії. Як відомо, там введено цю ставку на рівні 13% доходів, що, безумовно, стало відчутним кроком до спрощення системи оподаткування. У першому кварталі нинішнього року консолідований бюджет Російської Федерації одержав надходжень «живими» грішми на 60% більше, ніж за відповідний період минулого року. Але треба врахувати, що в Росії оподатковуються всі доходи населення, незалежно від їх рівня, — від 1 карбованця. Тим часом у нас дохід, нижчий за прожитковий мінімум, має близько 70% платників податку. Отже, основний тягар податкових виплат припаде саме на них. Не певен, що російська модель буде правильною і справедливою для умов України. Нам слід визначити свій соціально справедливий підхід, який концентрував би основне податкове навантаження на заможні прошарки населення. Вважаю, було б доцільним розглянути можливість ввести неоподаткований мінімум доходів фізичних осіб на рівні прожиткового мінімуму, який встановлює Верховна Рада України. Це вивело б з-під податкового пресу суму доходу громадян, яка складає життєво необхідний рівень.

Прийнявши низьку ставку оподаткування, Росія переслідує ще одну стратегічну мету: спрямувати до себе потоки капіталів. За таких умов нам необхідно запроваджувати адекватні економічні заходи, щоб убезпечитись від небажаних процесів.

Початкові кроки до формування спрощеної системи оподаткування вже зроблено: запроваджено систему єдиного податку, вводиться ліцензування. Але її не можна вважати остаточно сформованою. Зокрема, існує неузгодженість в технології сплати єдиного податку і виплаті дивідендів. Немає механізму уникнення або компенсації (як це робиться при сплаті податку на прибуток для юридичних осіб) від подвійного оподаткування: оподатковується виплата за дивідендами та сплачується єдиний податок. Це штучно суттєво погіршує передумови створення та фінансовий стан і умови діяльності малих підприємств.

Ще один винятково важливий аспект, який, хоч безпосередньо і не пов’язаний iз оподаткуванням, все ж істотно впливає на обсяги бюджетних надходжень. Маю на увазі перехід на виключно грошові форми платежів та розрахунків і відповідно — заборону взаємозаліків між суб’єктами господарювання, в тому числі, при сплаті податків. Це вкрай необхідно, бо практика взаємозаліків є або механізмом перерозподілу, перетікання коштів від тих, хто їх заробляє, до тих, хто не має до цього жодного відношення, або прикриттям для використання бюджетних коштів у корисливих цілях. Це своєрідна «чорна дірка» в економіці, й протидіяти маємо повсюдно, принципово та безкомпромісно.

Дуже важливо, з нашої точки зору, при реформуванні податкової системи впорядкувати сплату соціальних зборів. Вони, безумовно, повинні регламентуватися Податковим кодексом — документом, який охоплює всі питання відносин суб’єктів в сфері оподаткування. Це спростить механізм надходження коштів до бюджету та контроль за платежами. А ще врівноважить і врегулює податкове навантаження, яке переміститься з працівників підприємства на підприємство.

Як відомо, Податковий кодекс схвалено в першому читанні ще у липні минулого року. Сьогодні можна говорити про конструктивне зближення точок зору авторів існуючих проектів «податкової конституції» з принципових питань. Ми маємо всі можливості і зобов’язані прийняти цей доленосний законодавчий акт на поточній сесії Верховної Ради України. Інакше знову втратимо рік для реформування податкової і бюджетної систем. З моменту набрання ним чинності маємо накласти безумовний мораторій на внесення будь-яких змін, що стосуються основних складових податкової системи: переліку податків і зборів, їх ставок (крім акцизів), принципів нарахування, заборони безспірного стягнення коштів з рахунків платників, І ввести таку ж категоричну заборону на встановлення додаткових пільг з оподаткування.

Взагалі, з огляду на широкий спектр проблем, які треба невідкладно розв’язати у сфері оподаткування, слід розробити і прийняти «Державну програму розвитку податкової системи України на 2002— 2015 рр.», у якій чітко сформулювати стратегічні пріоритети та цілі для забезпечення умов стрімкого економічного зростання. Природно, ця програма повинна бути щільно пов’язаною з проведенням бюджетної реформи в Україні.

ГОЛОВНА «ПОДАТКОВА БАЗА» — СЕРЕДНІЙ КЛАС. АЛЕ ТРЕБА ДАТИ ЙОМУ СТАТИ НА НОГИ

Валерій ГЕЄЦЬ:

— На мій погляд, ми можемо добитися, щоб бюджетний процес позитивно впливав на економічне зростання, якщо реалізуємо класичні вимоги до цього процесу. Перш за все, він має бути прозорим і реальним. Поки що він був та й значною мірою лишається не таким.

Сьогодні в бюджеті закладено доходи від приватизації — понад 5 млрд. грн. А тим часом власність на продаж майже вичерпано. Відтак, значних коштів у бюджеті наступного року можемо не дорахуватися. Його доходна частина сягнула критичного рівня: подальше скорочення вкрай небезпечне. Наступного року бюджетний процес буде набагато важчим, не дивлячись на реальні прогнози економічного зростання — 5—6%. Для нас актуальним залишається питання реальності бюджету, й у цьому зв’язку лише загострюється потреба ефективних витрат. Це класичні принципи, які закладені і мають реалізовуватись у бюджетній політиці.

Нині маємо багато прихильників запровадити оподаткування нерухомості фізичних осіб, і в такий спосіб поліпшити наповнюваність бюджету. Як на мене, це дуже сумнівний шлях. За оцінками соціологів, 90% нашого населення не вірить нікому — навіть близьким, навіть членам сім’ї. 70% громадян сьогодні не мають довіри до правоохоронних органів. Це надзвичайно показні моменти для характеристики нинішніх суспільних умов. Якщо ми підемо на створення інформаційної бази про те, що нині має у власності людина, крім квартир, це може стати серйозним поштовхом для виникнення суспільних протиріч. Крім того, якщо запровадити оподаткування нерухомості так, як пропонується, накопичення майна не стане стимулом зростання. Є закономірність: в період активного нагромадження майна зацікавленість людини в його накопиченні стає стимулом до діяльності. От саме ця діяльність і має оподатковуватись, а не власне майно. І лише після того, як створено стабільний середній клас суспільства, коли відбувся процес нагромадження основного майна, у людей міняється мотивація діяльності. Тоді виникає необхідність втручатися державі в ці процеси, зокрема, налагодити відповідну систему оподаткування. Для нас це ще не на порі — і в економічному, і в соціальному відношеннях. Не котеджі, не автомобілі треба оподатковувати. Треба дати серйозні законні гарантії для того, щоб людина, яка це все придбала, задекларувала свої доходи. З яких і треба брати податки.

ГОЛОВНЕ — БЕЗ БОРГІВ

Ігор МІТЮКОВ:

— В межах виконання доручення Президента про підготовку позачергового бюджетного послання Міністерство фінансів опрацювало пропозиції. Деякі з них хочу викласти в рамках дискусії і звернути увагу на ключові проблеми, висвітлені в цьому документі.

По-перше, складники макроекономічного розвитку на наступний рік: валовий внутрішній продукт на рівні 6% зростання, досить суворі обмеження інфляційних процесів (з грудня по грудень — не більше 10%), середня річна інфляція трішки більше, ніж 11—12%. Якщо говорити про макроекономічні рамки, головною рисою бюджету наступного року має стати профіцит.

По-друге, стосовно можливостей залучення кредитів. Я повністю підтримую позицію академіка Геєця, що ми до цього повинні підходити досить виважено. Реально, на нашу думку, ми можемо залучити 3,5 млрд. грн. фінансування й приблизно 1,8 млрд. грн. внутрішньої позики. Для порівняння: за 4,5 місяця поточного року ми вийдемо на обсяг до 400 млн. грн. При передбаченому розвитку подій і підтримці з боку Національного банку думаю, що на внутрішній ринок в наступному роцi надійде 1,5—2 млрд. грн. державних запозичень. Щодо зовнішньої позики перспективи досить прагматичні: сьогодні опрацьовуємо з Світовим банком 250 млн. грн. за шестипрограмною системою позики, ще 50 млн. грн. очікується від Євросоюзу. Це узгоджені перспективні пропозиції, які, насамперед, характеризуються довгим терміном і низькою ціною кредитів.

В більшості публічних політичних, економічних дискусій сьогодні превалює теза про надмірне податкове навантаження в Україні. Наведу декілька цифр. Якщо не враховувати доходи від приватизації, в 1999 році питома вага коштів, що розподілялися через бюджет в Україні, становила 26,2%. В Німеччині цей показник — 31,4%, Великiй Британії — 36,5%, Швеції — 40%, Франції — 41,9%, Бельгії — 43,9%, Нідерландах — 46% ВВП. Щоправда, не враховується, що у нас бюджетні надходження від приватизації штучно зменшують цей показник. У цьому зв’язку можемо говорити тільки про податкове вилучення.

Згоден, що головна проблема податкового навантаження в Україні полягає в його нерівномірності. Оскільки ми маємо вільні економічні зони, режими спеціальної інвестиційної діяльності, звільнення по цілому ряду податків. Це викликає справедливе обурення тих виробничників, які не підпадають під пільги. Наше просування до вдосконалення податкової системи ув’язане зі зниженням податкових ставок і ліквідацією пільг.

На нашу думку, оптимальним на наступний рік є показник перерозподілу через зведений бюджет десь на рівні 25% усіх коштів. Нині цей показник становить 27%. Думаю, зменшення його на 2 пункти — це досить амбітне завдання. Можливо, тут можна досягти й більшого. Але тоді ми мусимо відмовитися від розв’язання інших проблем бюджетної сфери: профіциту, контролю над державним боргом, збільшення соціальних видатків.

Чому я на цьому наголошую? Ми ставимо завдання підвищити мінімальну заробітну плату до 160 грн. на місяць. В принципі це можливо зробити при наявності 2—3 мільярдів додаткових гривень у зведеному бюджеті. Але якщо це зробимо, ми практично нівелюємо різницю між заробітною платою висококваліфікованих фахівців і тих, хто отримує її на мінімальному рівні. А цього не можна допускати. Тобто, реально підвищення мінімальної заробітної плати потребує за мультипрофіцитним ефектом значного додаткового ресурсу — приблизно в 2—3 рази більше, щоб зберегти дистанцію у рівнях оплати праці кваліфікованої і допоміжної.

Головне завдання бюджетної системи в 2002 році — максимально повернути всі борги, які утворилися перед виробничниками, перед галузями конкретної економіки, а також соціальні борги. Це необхідна умова економічного розвитку.

ЧАС ДИКТУЄ ЗМІНУ АКЦЕНТІВ

Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ:

— Я непогано орієнтуюсь у прикладних питаннях, які стосуються бюджету наступного року, але хотів би відійти від чисто прикладного аспекту цієї проблеми і спробувати піднятись до концептуальних узагальнень бюджетного процесу.

У нас є про що говорити з точки зору позитивного досвіду, який набули за 10 років. Хочу нагадати економічну ситуацію, що склалася в Україні 1992 року. Дефіцит державного бюджету — 17,3%, а з урахуванням прямого фінансування НБУ сільського господарства та вугільної промисловості — 37% ВВП. Дефіцит, що втричі перевищує доходну частину бюджету. Була пряма емісія Національного банку, який фактично покривав дефіцит і в цій ситуації. Сама податкова система відігравала допоміжну функцію. Я назву дані, які взяв в статистичному довіднику. В 1993 році за рахунок НБУ 36,2% бюджетних видатків становило 692 млрд. крб. за старою номінацією. А податок на додану вартість — 487 млрд. і податок з прибутку підприємств — 279 млрд. крб. Тобто, прямі кредити НБУ — а це пряме фінансування за рахунок інфляційного податку — перекривали два основних податки: ПДВ і податок з прибутку.

Ще у 1997 році дефіцит становив 6,7%. Власне, відчутні зрушення почалися 1998 року, коли Мінфін очолив І.Мітюков. З 6,7%, за рік дефіцит вдалося скоротити до 2,1% ВВП — утричі. Зрушення справді відчутні. Пригадую, коли Рейган обирався президентом США, він обіцяв за п’ять років скоротити дефіцит бюджету на 3%. Позитивні тенденції розвивалися і в наступні роки: 1999 року дефіцит — 1,6%, а торік — уже профіцит: 0,44% ВВП. Навіть низка цих цифр засвідчує позитивні зміни, які реально відбулися в економіці за 10 років. Але повернуся до проблеми бюджетної політики, наскільки вона адекватна сьогоднішнім реаліям, завданням нового етапу. Дозволю собі зробити висновок про те, що такої політики сьогодні ще не сформовано. Більше того, ми це гостре питання ще належним чином не порушували.

На новому етапі — і про це свідчать дані 2000 року — економічна стабілізація, економічний розвиток, економічний прогрес, вся економіка стає провідною ланкою, визначальною з точки зору стабілізації бюджетного процесу. Якщо не зрозуміємо цієї зміни акцентів, конкретної реальності, яку потрібно враховувати, то заженемо себе в глухий кут. Це мене як вченого найбільше турбує.

Нині, коли абсолютизується фіскальна функція бюджету, що б ми не говорили, а податковий прес продовжує лишатися надзвичайно обтяжливим для економіки. А з іншого боку, що також небезпечно, формується функціональна відособленість бюджетної політики від нагальних завдань господарського розвитку, інших видів управлінської діяльності в економіці. Насамперед, звужуються можливості розширено відтворювати фінансові ресурси держави на перспективу — передумова зменшення фінансової бази. Це може сприйматися, як трактат вченого, відірваного від життя, але я обізнаний із ситуацією і наведу деякі цифри.

Бюджетна недоїмка сьогодні — 10—15 млрд. грн. Неповернення ПДВ — 3 млрд., кредиторська заборгованість бюджетних організацій на 1 січня 2001 року — 5 млрд. грн. Ми говоримо, що виконали бюджет минулого року. Але ж відомий інфляційний чинник, значно вищий цієї планки досягнень. Отже, кризові процеси у фінансовій сфері подолано не повністю. Це і нині — визначальний ризик економічного розвитку.

БЕЗ НАРОЩУВАННЯ ВНУТРІШНЬОГО ПОПИТУ ЗРОСТАННЯ БЮДЖЕТНИХ НАДХОДЖЕНЬ НЕ БУДЕ

Юрій ПАХОМОВ:

— Рівень бюджету може бути різним. При переході від виживання до росту його функції докорінно міняються. Він повинен розглядатися не як самостійне чи самодостатнє явище в оточенні малої інфраструктури, на кшталт податків, він має розглядатися широко — як ядро всієї системи. Звісно, бюджету, крім функцій фіскальних та обслуговуючих, ніщо не властиво. Яким би не був профіцит, це буде бюджет виживання і бюджет короткотермінового діапазону.

Що являє собою реформа бюджетної системи? Це зміна бюджету в контексті широкого подолання одного з важливих протиріч. Нині визрівають суперечності між здійсненим запуском ринкових механізмів та інституційним банком, що існує в економіці. Наші ринкові механізми працюють в інституційно недовершеній економіці. Це унеможливлює функціонування бюджету зростання. Концептуально в бюджеті закладено не лише фіскально-перерозподільні, а й потенційно-стимулюючі, стратегічні функції структурної перебудови економіки.

Я підтримую ідею про те, що не потрібно спрощувати загальну лінію знищення пільг. Вона повинна бути, але поряд iз нею має бути і лінія раціонального використання податкових пільг. Наведу цифри, як відволікаються податкові надходження в різних країнах. В Америці на пільги йде 20% податкових надходжень, в Англії — 25%, у Німеччині — 16%. Інше питання — які види пільг повинні бути. Тут має бути чітко визначена політика з точки зору видів преференцій, критеріїв, контролю і санкцій за порушення.

Торкаючись питання про податки на нерухомість, хочу послатися на досвід США, щоб потім зробити деякі узагальнення. Там економічний спад 1972 року «звалив» величезні території. А перед тим теж була спроба обкласти податками нерухомість. Але, оскільки ці наміри наклалися на процес економічного спаду, це лише поглибило загальну катастрофу. Стояли кістяки будинків, які поступово руйнувалися.

У нас нині падають ціни на нерухомість, передовсім на житло. У цій ситуації, якщо обкладати податками людей, які, умовно кажучи, зводять котеджі, усе це лише штовхало б економіку до занепаду. Таке оподатковування виправдане, коли є економічне зростання, коли росте попит. Крім податків повинні синхронно змінюватися ціни. Не знаю, чи ведеться в нас сьогодні цінова політика. По-моєму, її, осмисленої і добре продуманої, просто немає. Але ж коли економіка піде в ріст, це буде необхідно. Думаю, зараз про ріст годі й говорити, це був просто елемент удачі, наслідок раціональнішого використання того, що раніше використовували нераціонально.

Ще один момент — підвищення ролі держави і державних коштів. Скажімо, у Франції 50% ВВП розпоряджається держава, у Німеччині — 49%, в Італії — 54%, у нас — 37%, 25%, 28%. Ідеологія «чим менше держави, тим краще», що побутувала на зорі нашого реформування, на жаль, дотепер жива.

І безумовно, нам слід «накачувати» попит. І особистий, і виробничий. Без цього нічого не буде. Цей процес теж не протікає автоматично. Тут і монетарний маневр використовується, і державна закупівля, і соціальні програми. Але під товарну масу, щоб це не було інфляційним «накачуванням» попиту.

ПОТРІБНА БЮДЖЕТНА МОТИВАЦІЯ ДЛЯ РОЗВИТКУ

Георгій СКУДАР:

— Кредити, які ми так посилено брали, сьогодні потрібно віддавати. Безумовно, є джерела зовнішніх запозичень, але, насамперед, потрібно зосередити увагу на ВВП, на тому, що виготовляємо. Ми сьогодні випускаємо половину тих обсягів, що мали 10 років тому. В Угорщині, Чехії вже вийшли на рівень 1990 року. У Польщі виробляють продукції у 1,3 рази більше, ніж у 1990 році, у Росії — 70%, а ми пасемо задніх.

Втім, якщо проаналізуємо складові бюджету — його джерела, — побачимо, що дуже велика частка надходжень від гірничо-металургійного комплексу. А такі джерела, як машинобудування, інтелектуальна праця, зменшили бюджетний притік порівняно з 1990 роком десь у 4 рази. Але металургія для бюджету — аж ніяк не острів скарбів: уже нині, незважаючи на стабільну роботу галузі, місткість зовнішнього ринку для нашого металу практично вичерпано. Найоптимістичніші прогнози говорять про сімдесятивідсотковий приріст. Це — найкраще, що нас може чекати на цьому ринку. Приріст потрібно шукати в інтелектуальному товарі.

Потрібно створювати умови, за яких інновації, нові розробки будуть змотивовані бюджетною системою. Чому в нас цього немає? Я звертався з листом до міністра економіки В.Рогового. Ми не просимо зниження консолідованого податку, ми говоримо: там, де створюється новий товар, новий продукт, де впроваджуються інвестиції, новації, звільніть ці кошти від оподатковування за умови безумовного незниження загальної маси податку. Це все ще не робиться.

Розумію: платити податки — обов’язок. Торік ми сплатили 92 млн. гривень, ще 104 млн. — із зарплати. Це ж тільки виняткове підприємство може зробити, переважній більшості таке не під силу. Чому наша промисловість погано працює? Донедавна пояснювали розривом економічних зв’язків. А головна причина в іншому: наша промисловість не може, не здатна випускати конкурентні товари. У цьому головне лихо.

БЮДЖЕТНІ ДОНОРИ СТАРІЮТЬ

Сергій ПИРОЖКОВ:

— Підтримую Г.Скудара: головна проблема бюджету — баланс його наповнення й видатків. Якщо не матимемо нормального співвідношення і цей процес протікатиме стихійно, ніякої реальної політики в плані стратегічного розвитку держави не буде. Мають бути певні накопичення, які можна використовувати на реструктуризацію економіки. Ми за 10 років реально нічого не зробили для структурної перебудови. Найприбутковіші галузі, які дають валютні надходження, так і залишилися на тому рівні, на якому були 20, 30, 40 років тому.

Інколи можна почути: треба скорочувати державні видатки для того, щоб зменшувати дефіцит бюджету. Це певна ілюзія. Скажімо, Словенія, Чехія, Словаччина, незважаючи на економічні проблеми, обов’язково концентрують у державі певні ресурси для структурної перебудови. Якщо цього не зробимо, стратегічно не забезпечимо економічне зростання.

Важливим для наповнення бюджету є питання підвищення ліквідності реального сектору економіки: нині вона дуже низька. Йдеться не про застарілі виробництва, а про те, що нерентабельні підприємства неспроможні сплачувати борги в бюджет. Нині альтернативи взаємозалікам я не бачу. Бо якщо запровадити широку систему банкрутства, то це в умовах низького технічного рівня призведе до дезорганізації всієї системи народного господарства. Необхідно також врегулювати відносини власності: інколи на аукціони виставляють підприємства, зумисне занижуючи початкову ціну. А в результаті між державою та новим власником відбувається простий механічний перерозподіл капіталу.

ПРО БАНКИ

Олександр СОРОКІН:

— Банк — невід’ємний учасник будь-якого фінансового процесу. Він — і технічний виконавець надходжень як у доходну так і у видаткову частини бюджету. Він — і платник податків.

У нас було 5 картотек. Скрізь це трактується як послуга. Є клієнт банку, який укладає договір, і банк надає ці послуги: веде картотеку №2, №5 і т.д. Я був свідком, коли в 1993 році таку картотеку насильно вводили. Отож поки наші послуги будуть трактувати як спосіб самовільно розпоряджатися чужими грішми, так ми і будемо жити, як живемо нині. В усьому світі послуги банку суворо регламентовано. А в нас? Банки автоматично стягують деякі види податків, фактично підмінюючи роботу податкових органів. Звісно, ми повинні об’єктивно шанувати і поважати всі закони, пов’язані з податковим виконанням і підприємницькою діяльністю. Але у стосунках клієнт-податківець банк не може підтримувати лише одну сторону — це навіть аморально. І ці дискусії з податківцями триватимуть доти, доки ми не усвідомимо, що таке справжній господар. І не проникнемося до нього шаною.