Ми ігноруємо Підсахарську Африку...

Тема газу в різних варіаціях не сходить зі сторінок ЗМІ як світових, так і вітчизняних. Газ — це і економіка, і соціальна політика, і екологія (газ проти вугілля). Велика залежність нашого життя від газу перетворює його також на досить ефективну геополітичну зброю, яка є вагомим елементом міжнародних економічних і політичних відносин. Ми всі є свідками та учасниками «газової» війни Росії як проти України, так і проти країн Європи. Більшість її політичної еліти добре усвідомлює політичну складову експорту російського газу в Європу. І, логічно, намагаються підтримати будь-які проекти, які сприятимуть послабленню залежності від російського газу. Одним із таких проектів є так званий Транссахарський газопровід (ТСГ). Про нього йшлося під час зустрічі президентів Росії та Нігерії, В. Путіна і М. Бухарі в Сочі на саміті «Росія — Африка» 23—24 жовтня цього року.

Про постачання до Європи газу із Нігерії заговорили ще 2002 року. Тоді ще було не сланцевого газу зі США, і скраплений газ тільки почав агресивно завойовувати своє місце на ринку. Тому газ із багатою на нього Нігерії (5,1 трлн кубометрів реальних і 17 трлн кубометрів потенційних) був дуже очікуваним у Європі. Зацікавлена в таких перспективах була також Нігерія: величезні обсяги газу не надходили на ринок, а спалювались у факелах (близько 12% від видобутого). Отже, ідея Транссахарського газопроводу (ТСГ) була на часі. Уже 2006 року було підготовлено техніко-економічне обґрунтування проекту. Первісна вартість його коливалася від 12 до 14 млрд доларів. Досить значна сума для потенційних інвесторів. Але оптимізму додавала підтримка МФВ та Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) із Європи. 2008 року тодішній комісар Європейського Союзу з питань енергетики Андріс Пієбалгс відвідав з офіційним візитом Нігерію, під час якого заявив: «У Європейському Союзі, особливо після конфлікту в Грузії, багато країн вважають, що необхідно створити альтернативу основному постачальнику газу. ЄС дуже стурбований своєю залежністю від Росії». І вже 3 липня 2009 року було підписано Меморандум про будівництво ТСГ. Він мав проходити від центру нафто- і газовидобування Нігерії — міста Порт-Харкорт на березі Гвінейської затоки на північ через Республіку Нігер до північних портів Алжиру. А потім уже через діючі газопроводи — до Іспанії і далі — до Європи. Траса газопроводу мала проходити вздовж Транссахарського автобану. Його довжина — майже 4300 км. Загальна вартість проекту, включаючи інфраструктуру в Європі, мала становити 21 млрд доларів; із них близько 12 млрд — на власне газопровід по території Африки. Фінанси обіцяв надати Європейський Союз, а саме — Європейський інвестиційний банк. Очікувалась участь у його будівництві Royal Dutch Shell (Англія — Голландія), ENI (Італія), Total (Франція), GAIL (Індія). Загальна пропускна потужність — 30 млрд кубометрів на рік. Закінчити планувалося 2015 року. Певна річ, участі Росії, тобто «Газпрому», не передбачалось категорично.

Але такі гроші, а також відверто антиросійська спрямованість проекту ТСГ не могли залишити Кремль лише в якості спостерігача. У Росії в Нігерії були досить непогані й впливові зв’язки. Намагаючись закріпитись на нафтогазовому ринку Нігерії, «Газпром» створив СП NIGAZ, працювали й інші СП. Особливих успіхів за ними СП не спостерігалося, але юридичну присутність і зв’язки вони забезпечували. Активно діяло і посольство Росії в Абуджі, столиці Нігерії. Спільними зусиллями їм вдалося переконати керівництво країни в доцільності співпраці в цьому проекті. Які аргументи висувала Росія — невідомо, але вони виявилися досить переконливими. У результаті домовилися, що трасу по території Нігерії буде споруджувати все ж таки і «Газпром». Це давало Кремлю можливість не лише пасивно брати участь у будівництві ТСГ, а й всіляко впливати на строки будівництва (звичайно, не в бік його прискорення). Усе це викликало неабияке роздратування в Європі.

Але час грав не на користь Європи з огляду на цей перспективний проект. 2008 року стартувала світова економічна криза. Не встигли європейські країни оговтатись від неї, як здійнялася «арабська весна». НАТО розшматувало Лівію, і разом з нею зник запобіжник, який стримував радикальні терористичні ісламські організації. Під загрозою їхніх терористичних дій опинився майбутній маршрут ТСГ. Проект завис у невідомості. Але не зник із поля зору зацікавлених сторін. Контакти тривали постійно. Зросла увага до нього після подій в Україні. Голова іспанської компанії Gas Naturel Fenosa Сальвадор Габарро відреагував: «...Українська криза надала Іспанії шанс стати газовими воротами в Європу». Україна, яка була і є важливим елементом газової політики Європи, поза її бажанням і намірами стала й каталізатором проекту Транссахарського газопроводу. На думку деяких європейських аналітиків, Майдан вивів Київ із великої газової гри й нівелював потенціал Москви. Саме такий перебіг подій мав би сприяти реалізації «золотої мрії» Дональда Туска — підірвати вплив Росії за допомогою ТСГ, протиставити його «Північному потоку» («наша відповідь Чемберлену»). Разом з тим у євробюрократів сиділа думка про контроль над економікою Нігерії, з огляду на те, що 80% родовищ газу вже були в руках європейських компаній. Крім того, Нігерія і Марокко вже мали статус країн, асоційованих з Європейським Союзом. 30 червня 2014 року міністр нафтогазової промисловості Нігерії заявила, що «проект у позитивному ключі» обговорювався з комісаром ЕС з питань енергетики Гюнтером Еттінгером. Отже, головне призначення ТСГ, як його бачили в Європі, — це не що інше, як додатковий важіль тиску на енергопоставки в Європу із Росії, так і на адресовані Берліну та Брюсселю нові газоекспортні проекти Москви.

На користь цього проекту грали також загальноафриканські події. Серед африканських країн міцніло переконання в необхідності інтеграції їхніх зусиль із подолання бідності, безробіття, голоду, низьких соціальних стандартів. На заваді розв’язання цих проблем стоїть роз’єднаність африканських країн, відсутність надійних і стабільних економічних зв’язків між ним, відсутність необхідної інфраструктури, яка об’єднувала би їхні ринки між собою. Деякі кроки в цьому напрямку вже зроблені — є Африканський Союз як, насамперед, політична організація, Афроексімбанк, створено регіональні економічні організації типу ЕКОВАЗ (Західна Африка), КОМЕЗО (Східна Африка), САДК (Південна Африка) та інші, а також спільний повітряний простір — зрештою з 1 травня 2020 року набирає чинності Континентальна зона вільної торгівлі Африки як найбільша на сьогодні вільна зона у світі. Але в підсумку внутрішньоафриканська торгівля становить максимум 17%. Доля країн підсахарської Африки в торговельному обігу країн Північної Африки не перевищує 3—4%; відсутня спільна транспортна, логістична, енергетична інфраструктура. Тобто економічне співробітництво між двома частинами Африки практично відсутнє. Це стримує інтеграційні процеси й має негативні наслідки для обох частин. І все це при ускладнюючих демографічних процесах: на сьогодні в Африці 1,2 млрд людей, 2050 року — 2,4 млрд, 2100-го — до 5,5 млрд. Потрібні проекти, які створювали би робочі місця, покращували життя населення.

Транссахарський газопровід якраз і мав би відповідати загальноафриканському тренду на розвиток товарообігу між самими африканськими країнами, на посилення інтеграційних процесів. Але старий маршрут Нігерія — Нігер — Алжир відпадав не лише через терористичну загрозу, а й через непевну позицію Алжиру щодо цього проекту: Нігерія не надавала Алжиру відомостей про запаси газу, і це стримувало його в реалізації конкретних кроків у межах проекту. Така позиція Алжиру спонукала Марокко до формування власної позиції — перехопити ініціативу в реалізації проекту. У такому разі Марокко розв’язувала б дві проблеми. Перша: надійно забезпечити країну газом; свого газу Марокко не має і отримує його з Алжиру. В територіальних водах Марокко газу є досить, але вони перебувають під санкціями ООН через окупацію Марокко більшої частини Західної Сахари, яка належить Сахарській Арабській Демократичній Республіці (САДР). Друга: це дасть змогу Марокко звільнитися від залежності від Алжиру, з яким вони конфронтують через САДР (Алжир підтримує САДР). З огляду на це король Марокко Мохаммед VI у грудні 2016 року прибув у столицю Нігерії Абуджу. Він запропонував і погодив з президентом Нігерії М. Бухарі принципово інший маршрут газопроводу до Європи — вздовж Атлантичного узбережжя Західної Африки, через територію 13 країн, на північ Марокко, а далі — через уже існуючі газопроводи до Іспанії та Європи (див. схему). Таким чином, 3 грудня 2016 року було підписано відповідний Меморандум. Тепер це — Трансафриканський газопровід (ТАГ). Початок будівництва мали профінансувати Суверенне інвестиційне управління Нігерії спільно з марокканським фондом Ithmor Capital. З часом мали долучитися країни, по території яких буде проходити газопровід. У травні 2017 року робочі групи в Рабаті погодили маршрут проекту. Вартість проекту оцінили в 15 млрд доларів. Пізніше до його фінансування дали згоду долучитися компанії Великобританії, Франції, Іспанії, Італії, тобто ті, які вже працювали в Нігерії. Закінчити будівництво заплановано до 2022 року, хоча реальний термін бачать 2024 року. У червні 2018 року під час візиту в Марокко президента Нігерії були остаточно затверджені траса газопроводу та його техніко-економічне обґрунтування (ТЕО). За оцінкою МЗС Нігерії, «ця магістраль, нарівні з газозабезпеченням Марокко й більшості країн Західної Африки, надасть Нігерії можливість у найближчій перспективі вивести свій газ у наростаючих об’ємах на європейський ринок». Уже у вересні 2018 року посол Марокко в Москві офіційно заявив, що «він (проект ТАГ) уже реалізується. А нещодавні перемовини в Рабаті з керівництвом Нігерії підтвердили, що ця артерія збільшить довгострокове газозабезпечення Західної, Північно-Західної Африки та ЄС». Варто додати, що ТАГ, на противагу попередньому проекту, пройде по дну океану вздовж західного узбережжя Африки. Це має унеможливити втручання в його роботу сторонніх осіб. Крім того, ТАГ буде, практично, продовженням існуючого наземного газопроводу Нігерія — Того — Бенін — Гана. Отже, роботи з реалізації глобального проекту «Трансафриканський газопровід» уже тривають. Побажаємо йому успіху.

Чи знайдеться в ньому місце Росії, тобто «Газпрому»? Мабуть, саме про це і йшлося під час зустрічі В. Путіна і М. Бухарі в Сочі. Поживем — побачимо.

Чи має цей проект якийсь стосунок до України ? Має. І безпосередній:

1. Він має послабити позиції Росії в Європі. А для України це плюс, і чималий. Шкода лише, що об’єктивно проукраїнський проект відбувається без будь-яких спроб з боку України посприяти йому. А могли б, маючи потужний інститут «Укргазпроект».

2. Проект «Трансафриканський газопровід» є гарним наочним прикладом втрат України через відсутність власної африканської політики. Демонструє слабкість нашої зовнішньої політики на африканському континенті.

«Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет іде до гори». Ми ігноруємо Підсахарську Африку, а вона за умов глобалізації — умов не завжди прогнозованих політичних наслідків прагматичних економічних кроків, іде назустріч українським інтересам. І Сочі не може стати не перешкоді.