На шляху до вітчизняних прилавків...

Вже зараз за обсягами виробництва винограду Дніпропетровська область вийшла на п’яте місце в країні. Фермери стверджують, що столовий виноград із південних районів області потрапляє на ринки Києва, вивозиться до Росії і навіть продається під виглядом кримського ... у самому Криму. Дніпропетровські виноградарі готові продавати свій виноград по 2 гривні за кілограм, а натуральне виноградне вино — всього лише по 10 гривень за літр, що звучить майже як фантастика. Проте ситуація, що склалася в галузі, а також монополізація торгівлі не дають доступу їх продукції на широкий споживчий ринок, хоча придніпровський виноград і вино отримують призові місця на дегустаціях у столиці.

ДЕШЕВШЕ, НІЖ У ТУРЕЧЧИНІ

На основі свого досвіду дніпропетровські фермери останніми роками дійшли висновку, що їх виноградарська продукція цілком конкурентоспроможна. «При промисловому виробництві виноград, вирощений в області, — розповідає президент «Клубу виноградарів Придніпров’я» Олексій Сухоруков, — можна з вигодою продавати всього по дві гривні за кілограм, а якщо по три, то вже гарантований стовідсотковий прибуток». При цьому місцевий виноград в умовах прохолоднішого клімату вирощується з меншим використанням хімії. Дніпропетровці кажуть, що виробники винограду в сусідній Туреччині відвантажують свою продукцію за оптовою ціною, еквівалентною 4 гривням.

Аби поставити вирощування на промислову основу, дніпропетровські виноградарі почали вивчати ситуацію з продажами. Пробитися на звичайні ринки зі своєю продукцією — зовсім непросто, оскільки там жорстко діють перекупники. Виноград доводиться здавати на їхніх умовах. Вирішити питання про реалізацію через супермаркети ще складніше. Треба довго узгоджувати з керівництвом торговельних мереж. Тим часом виноград чекати не може — він швидко псується протягом кількох днів, а промислові холодильники для дрібних виробників недоступні. Лише окремі сорти винограду можна зберігати в «гаражних» умовах без втрати якостей до кінця холодного сезону.

«Оптимальний варіант — коли з моменту зрізання і до його реалізації проходить кілька годин, — пояснює секретар клубу Сергій Арсенюк. — Але великі мережі не можуть працювати в такому режимі. Вони налаштовані на інший механізм, коли закуповуються десятки контейнерів, продукція прямує на власні склади в Києві, а звідти розподіляється по регіонах». Саме так завозять турецький виноград, який вже заморожений в інертному газі чи оброблений хімікатами.

На шляху до вітчизняних прилавків стоять і інші перешкоди. «На шести сотках можна отримати близько двох тонн винограду, — каже член клубу виноградарів Едуард Толоч’янц. — Але для того, щоб його продати, необхідно пройти велику кількість інстанцій і отримати безліч дозволів. Окрім того, я маю бути зареєстрований як приватний підприємець — інакше зі мною договір не укладуть. При цьому, незважаючи на сезонний характер роботи, я повинен цілий рік сплачувати податки і відрахування». У клубі вважають, що виноград вигідно вирощувати, якщо площі під виноградниками — не менш як гектар. Проте перешкоди створює відсутність закону про землю і можливість придбати її у свою власність. На орендованих у селян ділянках займатися виноградарством ризиковано — дуже великий термін окупності капіталовкладень. Виноградник розплановують не на рік-два, а на півстоліття. Плодоносити на промисловому рівні він починає через 5-7 років. Економічний ефект досягається на восьмий рік. Фермери південних регіонів України стверджують, що 5 гектарів виноградників дають змогу жити родині, а 20 — розвивати господарство.

ВИНО БЕЗ ВИНОГРАДУ

Члени «Клубу виноградарів Придніпров’я» самі виготовляють червоне й біле вино, проте здебільшого для власного споживання. Причина цього — дорожнеча ліцензії на продаж вина. Щороку за неї необхідно сплачувати 500 тисяч гривень незалежно від обсягів продажів. Виноградарі вважають, що тут не обійшлося без лобіювання з боку монополістів, щоб усунути з ринку малий бізнес, зокрема й безпосередніх виробників-виноробів. «У Європі ліцензія винороба коштує від 100 до 200 євро, і кожен двір виробляє своє вино. У Франції та Італії налічується по 10 тисяч виробників вина. Там дрібний виробник ставить планку якості вина», — каже Толоч’янц. Проте в Україні за такої вартості ліцензії дрібні підприємці, які могли б постачати споживачам недороге натуральне вино, не виживуть.

Винороби стверджують, що знайти натуральне вино в українських магазинах поки що можна — шанси особливо зростають, якщо пляшка коштує понад 80 гривень. Проте й висока ціна не дає цілковитої гарантії. Розібратися у вмісті пляшки і «розпізнавальних» знаках на ній здатен лише фахівець. Цілком можливо, що й цього невдовзі доведеться навчати охочих на спеціальних курсах.