«Напій богів» і середній клас

Деякі експерти продукцію винної галузі вважають предметом розкоші, особливо це стосується вин преміум-класу. Разом із тим, бізнес, що працює в цій галузі, стверджує: ексклюзивне імпортне вино високої якості доступне й середньостатистичному українцю з рівнем прибутку від 800 доларів на місяць... Чи можна назвати такого споживача представником середнього класу? Хто належить до цієї категорії? І коли ж пересічні українці зможуть без великих зусиль дегустувати кращі італійські та французькі вина? Ці та інші запитання «День» обговорював разом із генеральним директором провідного українського імпортера вин преміум-класу компанії «VITIS group» Сергієм МАЗУРОМ.

— Ви працюєте на досить-таки специфічному ринку. Які його позиції та перспективи в Україні нині?

— У нас дуже складний бізнес внаслідок кількох причин. Перша — це взаємовідносини з державою, через стереотипи про те, що в алкогольному бізнесі крутяться якісь шалені прибутки, незрозумілі гроші, він повністю відданий на відкуп чорного ринку. Це було в 1990-х роках, але із запровадженням акцизних марок і досить жорсткої регуляторної політики держави ті часи минули. Підприємства в цій галузі сьогодні працюють із дуже маленькими націнками. Їх, звичайно, цілком достатньо, щоб компанія існувала, проте небагато для того, щоб розвивалася. А держава продовжує до цього ставитися так: збільшимо акцизи, податки вп’ятеро і заробимо більше грошей. Але такий підхід може призвести, або, точніше, вже призводить до банкрутства компаній.

Другий аспект — це те, що в наших людей досить невисокий рівень споживання алкоголю взагалі і вин зокрема. Але багато хто прагне вчитися культурі споживання вина. Саме тому всі компанії, що займаються імпортом алкоголю преміум-класу до України, зацікавлені в максимальному інформуванні людей і піднятті культури споживання міцних напоїв.

У нашому портфоліо понад 60 постачальників — це країни із усього світу. Ми імпортуємо вина з Італії, Франції, Німеччини, Угорщини. А також співробітничаємо з компаніями, що займаються виробництвом вин у США, Чилі, Аргентині, ПАР, Австралії, Новій Зеландії. Також нашими партнерами є виробники міцних алкогольних напоїв, це — коньяки, арманьяк із Франції, віскі, лікери із Шотландії. Крім того, є роми з Карибського басейну, вермути, представляємо також грузинські вина.

Ми орієнтовані, передусім, на ресторанний сегмент — це готелі, ресторани, бари, кафе. У нашому асортименті є безліч брендів, що вже були представлені в Україні, а також і ті постачальники, які ще не були представлені в категорії середнього та вище середнього класу.

Із 2008 року наша компанія виходить на новий рівень. У рамках стратегії ділового розвитку ми відкрили дистриб’юторську виноторгову компанію. Одним із фундаторів є «VITIS group» — компанія, що є частиною одного з найбільших східноєвропейських багатоцільових холдингів. У доповнення до серйозної фінансової підтримки ми маємо можливість використати в нашій діяльності величезний досвід холдингу в системній побудові бізнесу, досвід стратегічного планування та менеджменту.

Ми пропонуємо українському споживачу імпортного вина гарантію якості у всьому: якість продукції, якість обслуговування, якість комунікацій.

«VITIS group» уже невдовзі посяде передові позиції на ринку України, використовуючи найефективніші сучасні методи для розвитку бізнесу, при цьому зберігаючи традиції, філософію та дух вин та алкогольних напоїв, що представляються нами. Наші можливості дозволяють зробити це.

— Чи плануєте ви розширювати цільову аудиторію? За рахунок якого сегмента суспільства?

— У нас приплив споживачів якісних вин відбувається дуже повільно. Але потенційною цільовою аудиторією є група людей із середніми та вищими за середні прибутками.

— Тобто це так званий середній клас? Як ви вважаєте, в Україні він є? Хто до нього належить?

— У нас, на жаль, є розповсюдженою така градація, що середній клас — це люди з певним рівнем заробітку. Я з цим не погоджуся. Адже якщо оцінювати такою досить простою міркою, то у нас середнім класом виявляються в основному найняті працівники, це мідлменеджери компаній, середній чиновницький апарат, який живе за рахунок середнього рівня хабарів. Я не вважаю цих людей представниками середнього класу з тієї простої причини, що на Заході визначення «середній клас» пов’язане з тим, що у людей є власний бізнес, це люди, яким є що втрачати. Нашому ж офісному «планктону», який підпадає під визначення середнього класу, насправді немає чим ризикувати. А в Європі це люди, які заробляють своєю власною справою, неважливо, чи буде це виробництво чашок, чи встановлення пластикових вікон, чи надання якихось консалтингових послуг. У загальноприйнятому європейському розумінні категорії середнього класу у нас такого прошарку немає.

— Як ви вважаєте, чому?

— Держава завжди була не зацікавлена в цьому класі, адже з такими людьми дуже складно розмовляти. Цими людьми дуже складно керувати. Вони найчастіше є консерваторами. Державі ж набагато простіше керувати голодними людьми, неважливо — це голодна людина з мільйоном, чи голодна людина, яка отримує допомогу.

На початку 1990-х років, коли розпочалися два процеси — становлення України як держави і перехід від недобудованого соціалізму до капіталізму,— багато хто з людей опинився перед вибором, чим їм займатися: піти в підприємці, кооперативи, або зайнятися іншою справою. Найбільш талановиті люди, ті, які хотіли щось змінити, хотіли жити краще, які володіли ініціативою та ідеями стосовно того, як заробити гроші, пішли в підприємництво. Безталанні, ліниві й ті, хто взагалі нічого не вмів робити, пішли на мізерні зарплати, на державні посади, які тоді пропонували. І ці люди здебільшого всім серцем ненавиділи тих, хто заробляв гроші своєю працею. На початку 2000-х дуже багато бізнесменів загодували цих людей хабарами, ось вони й відчули якусь силу за собою, й ситуація змінилася. Вони вже могли безпосередньо впливати на бізнесменів за допомогою політики, перевірок, видання таких законів, які не можна було чесно виконати. І бізнесмени вимушені були піти в політику, тому що вона стала загрожувати їхньому бізнесу. Але неприйняття й тих, й інших залишилося. Так, ці люди зараз сидять разом у парламенті, але одні продовжують ненавидіти інших — тих, хто вміє заробляти гроші.

Тому будь-яка пропозиція відносно того, щоб допомогти тим людям, які заробляють гроші, не зустрічає розуміння. За 18 років незалежності нашої держави всі ініціативи влади надто рідко були спрямовані на підтримку середнього класу.

В Україні потрібно розвивати середній клас, починаючи з підтримки і стимулювання ініціативи знизу. Необхідно дати відчути людям, що їхня робота, їхнє бажання працювати вітається.

— Після розпаду СРСР у нашій країні відбулося стрімке збагачення окремої групи людей. Нині цей процес називають олігархічним шляхом розвитку економіки та суспільства. Який рецепт оздоровлення такої ситуації ви бачите?

— На жаль, із радянських часів усіх нас вчили: гроші — це бруд, гроші — це погано. Усі прислів’я, які є в українській мові про гроші, пов’язані з тим, що гроші — це лихо. Ми ж, коли говоримо, що відмовилися від якихось там радянських стереотипів, все одно продовжуємо жити з ними. У нас людина з грошима — це людина, яка їх украла. Але сюди ж відносимо й тих, хто заробив ці гроші. Так, в Україні на первинному етапі становлення капіталів гроші, частіше за все, були краденими. Для наших олігархів у 1990-ті роки було вигідно, коли в країні був повний хаос, не було жодних законів. Це дозволило їм створити свої капітали. Зараз, будучи багатими і не безглуздими людьми, вони максимально зацікавлені, щоб у країні працювали закони. Адже якщо в країні пануватиме беззаконня, прийдуть інші люди, і так само відберуть у них гроші. Наші олігархи зацікавлені у принципі «а тепер граємо за правилами». Позитив у тому, що становлення олігархічної держави підводить до того моменту, коли люди починають жити за правилами.

— Ви як представник такої «діоністичної» галузі, чи вважаєте справедливим, що українців стали називати «карнавальною нацією»? Мовляв, український народ зараз живе за принципом: «танцюють усі», де 95% вимагають хліба, а 5% — прагнуть видовищ.

— На жаль, наш народ втратив чудову здатність отримувати задоволення від життя та радіти маленьким радощам. Внаслідок того, що ми 70 років жили у складній країні, у якій чиясь радість розглядалася, як горе всіх інших. Виходячи з цього, я вважаю, що нашу націю не можна назвати «карнавальною». Але, наприклад, якщо порівнювати з тими ж європейцями, то мені здається, що українці дуже сильно схожі на італійців. Але переважно не у розвагах, а у роботі. Тобто досить багато безладу, але, незважаючи на той безлад, який панує у підготовчий період і під час проведення якихось заходів, досить часто досягається якийсь результат. При цьому відсутнє будь-яке планування. З огляду на це, напевно, є якісь елементи карнавалу, який незрозуміло чим скінчиться.

— Державні перевороти відбуваються у двох випадках: або коли все дуже погано, або коли дуже добре. Зараз в Україні — під впливом світової фінансової кризи — погано. Панівна еліта, відчуваючи загрозу з боку середнього класу, просто боїться зростання добробуту маси населення, що збідніла, ось і розставляє всілякі перешкоди на його шляху. Чи згодні ви з такими припущеннями експертів?

— З погляду здорового глузду я категорично не згоден із цим. Будь-яка людина, маючи певну суму грошей, хоче розпоряджатися нею комфортно. І вона розуміє, що у разі будь-яких революційних подій вона не сховається від зовнішнього світу. Кожний олігарх має думати про те, щоб те, що називається середнім класом, було якомога численнішим. Поганий приклад подає Росія, де різниця між найбагатшими та найбіднішими стає катастрофічною, і будь-який сірник там може розпалити пожежу. У нас такого немає.

— Ось результати помаранчевої революції свого часу називали перемогою середнього бізнесу, середнього класу. Як ви вважаєте, чи так це було?

— Так, це було для тих, кого ми спочатку назвали середнім класом України. Але на жаль в Україні був втрачений великий шанс, щоб змінити країну. Тому що те збудження, ті надії, які панували після 2004 року, були розвіяні. То був час, коли можна було ухвалювати будь-які непопулярні, але правильні економічні рішення.

Але нині в нашій країні насущною є концепція «працювати не потрібно, вам повинен допомогти уряд. Ми піднімемо вам якісь мінімуми. Ми дамо вам по якійсь тисячі» — а це концепція країни, яка прямує у безодню. Щоб поміняти точку напряму, слід змінити установку. Україні необхідна концепція «ми вам не заважатимемо, а ви — заробляйте». Тоді в Україні і з’явиться численний прошарок середнього класу, який матиме можливість споживати елітне вино...