Нелегка доля «легенької» промисловості

ВОЛИНЬ

А також литовськими, польськими і німецькими. Найбільше, на що може спромогтися іноземний замовник, це маленькими буквами написати на етикетці «Виготовлено в Україні». Між тим відкрите акціонерне товариство «Луга», розміщене у древньому місті Володимир-Волинський, завжди було своєрідною волинською маркою, волинським брендом. Виготовлені тут чоловічі сорочки, на яких спеціалізувалося підприємство, могли задовольнити найвибагливіші смаки. Заснована у червні 1945 року, Володимир-Волинська швейна фабрика свого максимуму досягла 1986 року, випускаючи майже вісім мільйонів штук сорочок на рік. Тоді на підприємстві працювало майже дві з половиною тисячі чоловік. У кількох селах і містечках було відкрито філіали, а один із них, у місті Нововолинську, переріс в окрему швейну фабрику. Велика кількість сировини і дефіцит робочої сили змусили фабрику 1987 року шукати партнерів за кордоном. Першим стала Корея, з якою успішно співпрацювали три роки.

Відтоді кого тільки не одягають у модні, виконані з європейською якістю вироби волинські швачки! Незалежність України не посприяла розвитку підприємства, котре нині називається відкритим акціонерним товариством «Луга» (за іменем річки, яка протікає через місто). Відсутність сировини, недосконала кредитно-фінансова політика змусила «Лугу» змінити принципи своєї роботи. Спочатку співпрацювали зі Словаччиною, згодом відвантажували сорочки в Австрію, Францію, Бельгію, Німеччину. Довелося змінювати й асортимент. Заступник директора «Луги» з виробничих питань Тетяна Мороз каже, що нині на український ринок, який ще пам’ятає якість їхніх сорочок, поставляють лише від одного до п’яти відсотків продукції. Здебільшого працюють на так званій давальницькій сировині. Хто що замовляє, на що дає тканину, те й шиють. Отож, крім чоловічих сорочок, шиють жіночі блузи, сарафани та спідниці. Іноземний замовник (а нині виробничі контакти налагоджено з Литвою, Польщею, Німеччиною і Швецією) привозить свою тканину, фурнітуру, моделі. «Продаємо свою працю», — визнає заступник директора. Проте за відсутності українського ринку й уваги до вітчизняного виробника підприємство не рятують й іноземні замовники. Сезонність у роботі все ж спостерігається.

ДНIПРОПЕТРОВЩИНА

Дніпропетровщину нерідко називають «індустріальним серцем» України. У колишні часи на її території був зосереджений потужний промисловий потенціал, основу якого складали металургія, хімія та машинобудування. У тому числі, відомі в усьому світі підприємства ракетно-космічної галузі. На цьому тлі об’єкти легкої промисловості, покликані забезпечувати населення одягом, взуттям, меблями чи посудом, погоди не робили. Проте, такі підприємства, як швацька фабрика ім. Володарського — пізнє ЗАТ «Мрія», чи взуттєва фабрика «Орель» були відомі далеко за межами області. Багато років вони намагалися вижити і за ринкових умов, причому, зі змінним успіхом. Так, у середині 90-х фабрика «Мрія» налагодила співпрацю з французькими підприємцями, і шила за їхніми лекалами модний жіночий одяг. Трохи пізніше на підприємстві з’явився потенційний інвестор із Німеччини. Наміри в нього, судячи з усього, були найсерйозніші. На місці передбачуваного будівництва нових корпусів «Мрії» встигли навіть встановити меморіальний камінь. Проте, дива не сталося — стомившись від спілкування з нашими урядовцями, німецький бізнесмен відбув із Дніпропетровська своєю дорогою. Сьогодні, на місці «Мрії» та «Орелі» від колишнього виробництва не залишилося й сліду. Обидва підприємства, як на гріх, було розташовано в центрі мільйонного Дніпропетровська, а тому їхні земельні ділянки не давали спокою місцевим забудовникам. Чотири роки тому президент одного з банків заявив на прес-конференції, що його акціонери викупили корпуси фабрики «Мрія» в центрі міста, і на її місці передбачається будівництво торгівельно-розважального кварталу з пішохідною зоною, житлового комплексу та паркінгу на декілька сотень автомобілів. Саму фабрику нові власники пообіцяли «переселити» з центру міста в один із спальних районів. Схожа історія сталася і з взуттєвою фабрикою «Орель», на місці якої пізніше з’явився «елітний» фітнес-центр. Як склалася подальша доля обох підприємств після переїзду, важко довідатися навіть у обласній адміністрації. Там відзначають, що легка промисловість у цілому потрапила в «складні економічні умови», які були непростими і до нинішньої кризи. «Рік тому, — розповідає заступник начальника управління розвитку споживчого ринку та підприємництва Григорій Власов, — до України знову дозволили завозити із заходу «секонд-хенд». Це боляче ударило по швейній промисловості. Адже поношений одяг коштує набагато дешевше, а купівельна спроможність населення істотно знизилася». Давить місцевого виробника і дешевий китайський чи турецький імпорт, обмежити завезення якого стало особливо проблематичним після того, як Україна вступила до СОТ. У принципі, вважає Г. Власов, наша країна могла поклопотатися про вітчизняного виробника й під час переговорів щодо вступу до СОТ домогтися хоча б тимчасових преференцій на перехідний період. Проте, про це ніхто не потурбувався й у результаті галузь потрапила в ще складніші умови. Крім того, підприємці скаржаться на нерівні умови, в яких їм доводиться працювати навіть на внутрішньому ринку. У країні напівлегально працює маса швацьких і взуттєвих цехів, обладнаних у підвалах, приватних будинках і гаражах. Вони ухиляються від оподаткування, всіляко прагнуть мінімізувати свої витрати, не показуючи, звідки взято сировину, або куди і в якій кількості збувається готова продукція. Підприємствам, які працюють легально, змагатися з підпільним бізнесом дуже складно. Зовсім нещодавно, на нараді в облдержадміністрації вони знову ставили питання про наведення ладу. Проте, відзначає Г. Власов, і за цих умов є приклади успішно працюючих підприємств, в які вклали кошти вітчизняні чи зарубіжні інвестори. Таким прикладом, за його словами, може бути швацьке підприємство «Полстар» із Кривого Рога. У цілому, виживати за нинішніх умов у основному вдається тим, хто працює на давальницькій сировині й шиє за іноземними лекалами одяг під замовлення. Працювати якісно наші швейники вміють. Щоправда, зараз підприємства «легпрому», за даними місцевої статистики, забезпечують всього лише 1% від загального обсягу промислового виробництва Дніпропетровщини.

ЖИТОМИРЩИНА

Схоже, що точка падіння, обумовленого минулорічною кризою, підприємствами легкої промисловості Житомирщини пройдена. Це не враховуючи того, що п’ятьма-десятьма роками раніше частина підприємств галузі або практично зупинилась, або видає мізерні обсяги продукції (про порцелянову промисловість «День» писав — №47, 18 березня 2010 року). Тим не менше, за інформацією, яку надав «Дню» начальник головного управління промисловості та розвитку інфраструктури Житомирської облдержадміністрації Василь Сухораба, легка промисловість — це одна з галузей, яка в минулому (кризовому) році постраждала найменше. Якщо спад промислового виробництва в цілому по області складав 21,6%, то в легкій — 11%, і в цьому році легка промисловість має 7% зростання. Обсяг реалізованої продукції за минулий рік склав 408,7 млн. грн. У галузі 41 підприємство, ті, хто займаються пошиттям одягу, взуття та подібною продукцією, тримаються в основному за рахунок замовлень з-за кордону. Товар наш якісний. Основні підприємства за останнє п’ятиріччя пройшли модернізацію, наприклад, ЗАТ «Україна» (Житомир), Бердичівська швейна фабрика, фірма «Арсанія» (Коростень), виробничо-комерційна фірма «Леся» (Новоград-Волинськ). І потужності в них є — аби були замовлення. У галузь станом на 1 квітня нинішнього року залучено 10 млн.дол. прямих іноземних інвестицій.

...ЗАТ «Україна» — Житомирська панчішна фабрика, цього тижня відзначає своє 75-річчя. І хоча офіційний відлік його заснування ведеться з 7 листопада 1935 року, урочистості вирішили провести напередодні Дня працівників легкої промисловості. На своєму віку підприємство отримало чимало почесних нагород: з останніх — Диплом переможця національного бізнес-рейтингу 2009 року з присвоєнням звання «Лідер галузі». На сьогодні фабрика тримається міцно. Голова профкому фабрики Галина Кучук провела кореспондента «Дня» по основних виробничих підрозділах, всюди чулось характерне гудіння працюючих верстатів, на робочих місцях кипіла робота.

У в’язально-швейному цеху, розповідає пані Галина, старі вікна недавно замінено на склопакетні, що дозволило суттєво поліпшити умови праці людей, насамперед вентилювання і підтримку комфортної температури в приміщеннях. Предметом особливої гордості профспілкового лідера є пристойний медпункт, їдальня, відремонтовані й обладнані новою сантехнікою душові кімнати, кімнати для «перекусу» практично на кожній дільниці (бо не всі ж обідають в їдальні), і в кожній холодильник, електрочайник, одна-дві мікрохвильові печі. Основне виробництво працює в чотири зміни й без вихідних, всього персоналу близько 960 чоловік, і це дещо менше, ніж кілька років тому. Вплинула криза, зауважує голова профкому, але звільнялися передусім працівники пенсійного віку. Середня заробітна плата на рівні 1 800 грн. в місяць.

У майбутнє голова правління товариства Валерій Демідюк дивиться з оптимізмом — у цьому році, зазначив він у розмові з «Днем», планується випустити 17 млн. пар продукції, це на 4 млн. пар більше, ніж вироблено в минулому році, в якому особливо відчувалися наслідки економічної кризи. В грошовому еквіваленті реалізація панчішно-шкарпеткових виробів у 2009 році склала 70 млн. грн. Причому 15% продукції відправляється на експорт у Росію. На сторонні інвестиції товариство на даний час не розраховує, і тільки за останні два роки поповнило парк швейних машин на 12 одиниць, виклавши за них близько 144 тис. євро власних коштів і дві формовочні машини, за які заплатили приблизно стільки ж. Отже, говорить директор, в конкурентній боротьбі на ринку підприємство поступатися не збирається. Хоча дуже «допікає» контрабанда з Китаю, причому справа дійшла до того, що там на свої шкарпетки чіпляють етикетки з торговими марками Житомирської «панчішки», таким же чином діють і деякі турецькі виробники. Щоб витримувати конкуренцію, планується подальша модернізація, але для цього потрібні кредити на умовах, які прийняті в Європі, тобто дешеві й довгострокові. А з цим проблеми.

Утім, поруч з позитивом є зовсім інші приклади. Так колишній флагман текстильної промисловості України, Житомирський льонокомбінат (реорганізований у ВАТ «Льонотекс») з 2001 року знаходиться в процесі санації у зв’язку з порушенням питання про банкрутство. За цей час змінилось кілька арбітражних керуючих, на підприємство приходили і йшли інвестори, створювались різні структури, але фактом є те, що підприємство, на якому колись були зайняті тисячі людей, не працює. З фабрики технічних тканин вивезено практично все обладнання, колишні працівники говорять, що його здали на металобрухт. Найбільш активні й небайдужі довгі роки боролись за збереження комбінату, засипали зверненнями всі державні й правоохоронні органи, але після того, як у 2004 і 2007 роках закінчились невдачею спроби запустити його основні виробництва, і більшість змушена була остаточно звільнитися, ця боротьба припинилась. До цього часу багато хто з них переконаний, що підприємство знищувалось навмисно, а ті, хто ним заволодівав, мав за мету його пограбувати. На пам’яті автора урочистий запуск комбінату в кінці 2003 року, що називається «під фанфари» — новий інвестор будував масштабні плани, тодішній губернатор Микола Рудченко вже заявляв про значне розширення посівів льону. Навіть було набрано близько 2 тис. працівників. Державний пакет акцій у 51% то переходив у руки інвестора, то знову повертався до державної власності. У жовтні 2008 року конкурс за цей пакет виграло ТОВ «Червоний лев», яке взяло на себе певні інвестиційні зобов’язання, проте вже в червні минулого року регіональне відділення Фонду державного майна по Житомирській області після проведеної перевірки заявило, що вони не виконуються в частині погашення заборгованості ВАТ «Льонотекс» перед Пенсійним фондом (тоді це було 800 тис. грн.) та погашення простроченої заборгованості із заробітної плати в сумі близько 2 млн. 300 тис. грн., що треба було зробити впродовж шести місяців від дати переходу прав власності на пакет акцій. Нині справа розглядається в судах. Керівники або представники структур, які зараз володіють певними частками комбінату або працюють там, офіційні коментарі «Дню» давати не захотіли. Проте не на диктофон говорили, що головними факторами занепаду підприємства стали загальні зміни в економічній ситуації, зростання цін на енергоносії, зношеність будівель, зокрема, фабрики нетканих матеріалів, в результаті чого верстати стали непридатними для роботи і їх довелося вивезти, застарілістю іншого верстатного парку, в результаті чого дуже складно виготовити сучасні якісні вироби, відсутністю сировинної бази якісного льону, складністю в нинішніх умовах забезпечити відновлення всього технологічного циклу, і що на це потрібні дуже великі інвестиції.

У свою чергу В.Сухораба зазначив «Дню», що технічно обладнання цього підприємства відстало на 20 років, але коментувати стан справ на ньому не став, посилаючись на те, що йдуть суди.

ЛЬВIВЩИНА

Люди старшого й середнього покоління прекрасно пам’ятають, що Львівщина була знана в контексті всього Радянського Союзу такими підприємствами, як «Прогрес», «Маяк», «Весна», «Промінь», Червоноградська панчішна фабрика, бо саме вони постачали на ринок взуття, одяг, трикотаж та колготки й шкарпетки високої якості.

Сьогодні легка промисловість поширена майже в усіх районах Львівської області. А найбільшим її центром є Львів, де зосереджена ціла низка підприємств, — трикотажних, швейних, взуттєвих, шкіряних, галантерейних і бавовняних. Понад 80% підприємств легкої промисловості Львівщини працює на умовах так званої давальницької сировини, і саме це, за словами начальника головного управління промисловості та розвитку інфраструктури Львівської обласної державної адміністрації Олега Немчінова, сприяє тому, що «зараз Львівщина знана на всю Європу». Щоправда, уточнює чиновник, на виробах цих підприємств вказано: зроблено в Італії, Великій Британії чи Німеччині, бо львівські підприємства працюють на замовлення європейських брендів (шиють одяг). Щодо суто брендового саме львівського одягу, то експерт «Дня» назвав продукцію «Маяка» та «Весни», продукцією яка, в основному, реалізовується за межами України.

Майже всі підприємства легкої промисловості Львівщини — приватна власність. Державними залишилися тільки ті, що забезпечують роботою ув’язнених у виправних колоніях та підприємства Товариства сліпих. До речі, саме ці підприємства навдивовижу оперативно спрацювали, коли під час минулорічної епідемії грипу пошили сотні тисяч захисних масок. «І дуже добре, що більшість підприємств легкої промисловості Львівщини — в приватних руках, — переконаний О. Немчінов. — Я вважаю, що державна складова в промисловості має бути дуже вузькою й стосуватися тільки стратегічних галузей, котрі пов’язані з обороноздатністю країни чи її життєзабезпеченням». Одним із найпереконливіших аргументів на користь приватного, а не державного підпорядкування підприємств легкої промисловості експерт назвав динамічність галузі (йдеться передовсім про карколомну зміну моделей і матеріалів), і тут держава, вважає чиновник, була б великим тягарем. «Але це не означає, — додає начальник управління, — що не має бути державної політики, яка би стимулювала галузь, захищала б її від недоброякісної конкуренції, секонд-хенду, контрафакту тощо».

Серед флагманів легкої промисловості Львівщини чиновник називає ВАТ «ШП «Світанок» (на підприємстві переробляють сировину та продукують широкий спектр шкіртоварів), AT «Весна-Захід» (займається розробкою та виробництвом сучасного високоякісного одягу для жінок, зокрема, жакетів, пальт, штанів, спідниць, суконь та блуз), ВАТ «Калина» (підприємство спеціалізується на пошитті жіночої білизни, корсетних виробів, купальних костюмів та інших швейних виробів із легких тканин), AT «Дюна-Веста» (виробляє та реалізує панчішно-шкарпетні вироби). Напевно, незайве буде зазначити, що для свого чоловіка я вже впродовж кількох років купую костюми, котрі пошиває «ПП ТМ «Легенда-Одяг», бо вони гарно виглядають, добре носяться і, головне, недорогі.

Загалом підприємства легкої промисловості Львівщини 2009 року реалізували продукції на 834 755,8 тис. грн., що становить 4,2% до всієї реалізованої продукції в промисловості. Завдяки системній та стабільній співпраці підприємств на умовах давальницької сировини галузь і надалі залишається привабливою для іноземних партнерів та інвесторів. Проте сьогодні існує загроза для подальшого розвитку великих підприємств — зокрема, через відсутність достатніх замовлень від іноземних партнерів і численні звільнення працівників середніх та великих підприємств — у зв’язку з переходом на роботу в малі підприємства, що є на єдиному податку. Ускладнюється робота галузі й через постійне зростання цін на транспортні засоби, паливно-мастильні матеріали та енергоносії, а високі відсоткові ставки банківських кредитів аж ніяк не стимулюють підприємства до оновлення технологій та технологічного обладнання, що негативно позначається на конкурентоспроможності продукції. Негативними чинниками, які впливають на розвиток галузі, також є погіршення ситуації на внутрішньому ринку — за рахунок імпортованого одягу та взуття з Туреччини, Китаю та інших країн і ввезення так званого секонд-хенду. До речі, щодо останнього: за останній рік у Львові кількість магазинів, де продають секонд-хенд, зросла в рази, а черги в них, у день завозу «свіжака», люди займають чи не з шостої ранку!