Нездорове зростання,

Однією з головних тез як самого новообраного Президента України, так і його найближчих соратників є обіцянка відокремити власність від влади, бізнес від політики. Отже, олігархічної системи в Україні більше не буде, тому що за визначенням олігархія — це фінансовий капітал, що зрісся з владою.

Ні для кого не є таємницею, що в Україні склалася олігархічна (за визначенням неокласиків), або монополістична (у термінах марксизму) модель економіки. Як відомо, вона спирається на злиття капіталу та влади, на монополізацію ринків і галузей, на горезвісні корупцію та право сили. Менш очевидне те, що такими ж невід'ємними, базовими елементами цієї системи є низький рівень реальних доходів населення та перманентний ріст цін. Перша з цих умов необхідна для реалізації експортоорієнтованої моделі економічного росту, а інфляція — це класичний ефективний механізм перерозподілу капіталів і прибутків від дрібних до великих суб'єктів економіки. У цьому сенсі нерівномірна інфляція протилежна грамотній бюджетній політиці, що згладжує розрив доходів різних верств населення.

Попри зазначені недоліки наявної системи, на її рахунку й очевидні досягнення — дуже високі за світовими стандартами темпи зростання економіки, фінансова та монетарна стабільність, у ширшому розумінні — вихід із катастрофічного занепаду початку 1990-х років. Мені не відомо про те, щоб хтось порушив і питання про переоцінку ролі, яку в економічному розвитку України відігравав і продовжує відігравати величезний тіньовий сектор. У ньому, наприклад, люди отримають більш гідну зарплату, формується «середній клас», а підприємства в умовах неадекватної податкової політики можуть виживати та розвиватися. Напевно, частина нашого офіційного росту зв'язана не з фактичним зростанням валового виробництва, а з виходом його з тіні. Та й введення свого часу єдиного податку можна розглядати як «угоду» між раніше працюючими в тіні дрібними підприємцями, які отримали можливість спати спокійно, та державою, яка почала одержувати від них хоч би якийсь невеликий, але стабільний податок. Хотілося б сподіватися, що порушений парадокс «нелегального розвитку» ще стане предметом міркувань і дискусій.

І проте очевидно, що принципи та методи вітчизняного економічного прогресу нездорові та збиткові за своєю суттю. Протягом останніх місяців ця теза була озвучена дуже чітко. Тому пролунала обіцянка показати Україні нове, демократичне обличчя влади, яка здійснюватиме економічну політику на якісно іншій основі.

Щоб спрогнозувати характер майбутнього економічного устрою України, варто врахувати дві позиції. Перша полягає в тому, що пріоритетними та першочерговими напрямами дій команди новообраного президента були названі боротьба з корупцією, нормалізація податкового поля та відносин «влада — бізнес», збільшення повноважень місцевих органів влади, поновлення євроінтеграційного курсу. Друга ґрунтується на тому, що, йдучи до влади, Віктор Ющенко спирався на економічну підтримку не великих олігархів, а представників середнього та малого, часто регіонального бізнесу. Люди з його команди уособлюють саме цю верству суспільства, сформований середній клас. З огляду на це можна стверджувати, що «базисною» трансформацією української економічної моделі стане перехід від олігархічної системи домінування фінансово-промислових груп до соціальної (попри дискредитацію цього слова) моделі розвитку внутрішнього ринку, що орієнтується на ріст сукупного внутрішнього попиту.

Тут ми можемо запозичити досвід країн післявоєнної Західної Європи. Вони використовували кейнсіанську тезу про те, що перерозподіл доходу сприяє збільшенню агрегованого попиту. Іншими словами, важливим елементом формування місткого внутрішнього ринку та підвищення споживчого попиту виступає посилення перерозподільного механізму — тобто фіскальна політика, побудована на основі збільшення частки доходів бюджету у ВВП. В Україні сьогодні відповідний показник складає 28,5%, що набагато нижче за рівень розвинених країн: у США через бюджет перерозподіляється третина валового продукту, у європейських державах — до 60%. Очевидно, що ріст цієї величини відбуватиметься за рахунок детінізації та переформатування податкового поля, причому не лише для середнього, а й для великого бізнесу: декларування однієї з найбільших вітчизняних ФПГ валового річного прибутку в розмірі 5 млн. гривень має стати надзвичайною подією.

Зрозуміло, що наше зрушення від орієнтованої на експорт моделі економічного росту до розвитку шляхом формування місткого внутрішнього ринку матиме певні особливості. Вихідна та головна з них полягає в тому, що хоч якогось суттєвого переділу власності не буде: це шлях конфронтаційний, витратний і в наших політичних умовах контрпродуктивний. Тому продовжиться зростання у працюючих на експорт сировинних галузях і машинобудуванні, які не зацікавлені у збільшенні витрат на зарплату. А «споживчий» сектор, що орієнтується на зниження рентабельності й оптимізацію собівартості в бік реального збільшення оплати праці для стимулювання внутрішнього попиту, розвиватиметься випереджальними темпами не «замість», а «на додаток до» цих галузей. Через кілька років він має зайняти пріоритетне місце в економіці.

Як відступ доречно відзначити, що схожою ідеологією свого часу скористався Китай. У процесі формування ринкової системи він відмовився від проведення широкомасштабної приватизації, замість цього дозволивши частці капіталу відкривати нові підприємства, які б конкурували з державними. У такий спосіб він уник перехідного спаду та досяг феноменальних успіхів.

Центральним чутливим місцем вищеописаного процесу стане пошук балансу між орієнтованим на експорт виробництвом, що дає можливість підтримувати високі темпи економічного росту та монетарно-фіскальну стабільність, і розвитком «виробництва для себе», пов'язаного зі зростанням соціального добробуту громадян. Ці дві сфери можуть виявитися досить ізольованими одна від одної, у певному сенсі двома (пів)економіками в одній державі, результатом чого матимемо диференціацію доходів людей залежно від їхньої зайнятості в першій чи в другій сфері. Остання, з огляду на географію розміщення виробничих потужностей, протягом, скажімо, десятиліття таких перетворень здатна призвести до акцентуації проблеми розриву в рівнях розвитку різних регіонів України. Цей розрив, утім, може виявитися не настільки гострим, як у сьогоднішніх Німеччині, Італії чи тому ж Китаї. Також питання вирівнювання доходів регіонів стає пріоритетним лише після досягнення економікою держави певної якості розвитку, тому саме його виникнення в Україні буде ознакою виходу української економіки на гідний, порівнянний з європейським рівень.

Поки цього не відбулося, зроблю трохи більш короткострокових оптимістичних прогнозів. Насамперед цього року на нас чекає стабілізація цін унаслідок дуже помірної інфляції, що відіграє здорову стимулюючу роль. Річ не лише в частковому «відкаті» цін до передвиборного рівня. Оскільки першу скрипку в орієнтованій на попит економіці відіграють середній і малий бізнес, відбуватиметься децентралізація капіталу, що сприяє не збільшенню, а зниженню цін. Крім того, посилення слабкого на сьогодні конкурентного середовища саме по собі змусить виробників контролювати ріст цін і знижувати норму прибутку. Цьому додатково сприятимуть макроекономічна стабілізація, вступ через рік до СОТ й ослаблення податкового пресингу. Також варто очікувати суттєвого підвищення регулюючої ролі Антимонопольного комітету, що сьогодні не має таких твердих важелів впливу на поведінку ринкових суб'єктів, як аналогічні організації в розвинених країнах.

І друге. Напівкризова економічна ситуація в період виборів президента України призвела, крім іншого, до відтоку коштів із банківської системи. У результаті зросли депозитні та кредитні ставки. Цей «відкат» банківських відсотків на початку негативно вплине на ділову активність малого та середнього бізнесу. Тому перше півріччя цього року піде на постреволюційну стабілізацію та «підготовчі роботи», а після літніх відпусток якісна трансформація української економіки набуде відчутного динамізму.