«Нормальною відповіддю на це є звільнення відповідального»

Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск дотримав слова і звільнив міністра державного майна Міколая Будзановського. Нагадаємо, тижнем раніше в Польщі стався скандал навколо підписання меморандуму між компанією EuRoPol Gaz та російським «Газпромом». «День» писав про цю ситуацію (див. «День» №67 за 12 квітня та №69 за 15 квітня цього року). Нагадаємо, польська та російська компанії підписали меморандум на будівництво газопроводу «Європа-Ямал-2» в обхід України. Разом з тим він додав, що у зв’язку з меморандумом інтереси польської держави не постраждали. Не потерпіли також взаємини Польщі з Україною. Але все одно питання залишається: чи буде цей газопровід запущено пізніше? В українській історії вже було подібне. Пілсудський мав справу з Петлюрою. Але за його спиною підписав договір з Росією... «День» попросив прокоментувати цю ситуацію Анджея ШЕПТИЦЬКОГО, аналітика Інституту міжнародних відносин Варшавського університету, зокрема те, чи може подібне повторитися і чи не схоже це на «політичну гру» зі сторони Польщі?

«Це рішення про звільнення Будзановського — дуже добра [новина]. Ситуація із польсько-російським меморандумом про газову співпрацю, про яку в уряді нічого не знали, — це був просто скандал. Інакше кажучи — безлад. Нормальною відповіддю на це є звільнення відповідального за такий хаос. З іншої сторони, російська політика призвела до того, що в польському уряді покарали міністра. Тут вже стає менш оптимістично — як таке можливо, що Росія має інструменти, щоб призводити до таких ситуацій у польському політичному житті.

Треба пам’ятати, що меморандум ще не є договором, кінцевою угодою. Це тільки фіксація, про що йдеться і про плани. На мій погляд, зараз ця ситуація буде дуже детально аналізована, передусім на політичному рівні. Гадаю, що після цього скандалу нового газопроводу не буде. Але все може змінитися, як є в політичному житті: щось людям не сподобалося, треба зачекати кілька місяців, наприклад. Пізніше (може так бути) хтось до цього повернеться.

Чи схоже це на «політичну гру» зі сторони Польщі? На мій погляд, це просто питання професіоналізму цих міністрів, а не якоїсь «політичної гри». Мені здається, що польський уряд просто про це не знав. Особливо пан Будзановський, який не був дуже професійним міністром. І не тільки він. Виникли запитання і до віце-прем’єр-міністра, міністра економіки Януша Пєхоцінського, який також сказав, що не чув про це».

ДОВІДКА «Дня»

Вивчення історії польської держави ХХ століття — втім, як і історії переважної більшості інших народів, — показує, що її керманичі демонстрували (коли політичні обставини змушували до цього) винятковий прагматизм, «гнучкість» та реалізм. Найяскравішим прикладом тут є зміна тактики (почасти і стратегії) Юзефа Пілсудського у його взаєминах особисто з Симоном Петлюрою і Українською Народною Республікою взагалі (1920 рік). Укладений 21 квітня того року договір між новопосталою владою Польщі та УНР (пакт «Петлюра-Пілсудський») передбачав, зокрема, військовий союз проти спільного ворога — більшовицької Росії, причому союз двох державних суб’єктів — Польщі та України (інша річ, що Пілсудський, підписуючи той договір, керувався уявленнями про кордони Польщі 1772 року, а Україну відсував геть східніше...). І що сталося потім? Після кривавої радянсько-польської (традиційне визначення; точніше сказати — польсько-українською з одного боку та більшовицькою з іншого) війни Речі Посполитій (із дуже вагомою допомогою військ УНР) вдалося стабілізувати лінію фронту, відбивши безпосередню загрозу захоплення Варшави «червоними», і витіснити більшовицькі загони станом на середину жовтня 1920 року з трьох західноукраїнських областей та Волині. Лінія фронту, простіше кажучи, проходила по річці Збруч. Почалися мирні переговори з більшовиками у Ризі — бо обидві сторони вже потребували, як мінімум, перепочинку. І ось умови договору, що було підписано Пілсудським з одного боку і РСФСР з іншого 18 березня 1921 року: «статус-кво» закріплювалося, лінія фронту ставала державним кордоном між УСРР (читай: ленінською Росією) та Польщею, Пілсудський знову показав себе жорстким і спритним політичним лідером, миттю забувши про задекларовану раніше «готовність» Польщі захищати незалежність України (УНР).