Особливості національного банкрутства

— Які види підприємств сьогодні найуразливіші для доведення до банкрутства?

— Найважче встояти в таких умовах дрібним приватним підприємствам і, як не дивно, державним повністю або з часткою держвласності.

— Процедуру банкрутства регулює Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Чи достатньо цього акта для того, щоб за будь-яких умов зберегти підприємство та його робочі місця?

— У законі, природно, існують певні недоліки, які заважають втілювати в життя задум законодавця, про що йдеться в вашому запитанні. Але це недоліки не тільки даного документа, а всієї законодавчої системи. Звичайно, жоден закон не може стовідсотково розписати кожну ситуацію — це буде вже не нормативний акт, а метод регулювання. Більшість чинних законів не дають чіткої регламентації особливостей регулювання яких-небудь суспільних відносин. І ці недописані, недоказані місця, всі ці умовчання, допущені чи то через недбалість, чи то навмисне, дуже даються взнаки у правозастосовній практиці. Коли читаєш Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» — особливі недоліки в вічі не впадають, але коли починаєш використовувати його норми, одразу бачиш прогалини — вони там, де адвокату не вистачає правового поля.

— З якими проблемами вам доводиться стикатися на практиці?

— Скажімо, в справі про банкрутство Городенківського цукрового заводу. Там було 25% держави. Але вона ні до того, через своїх представників, не брала участі в управлінні, ні потім не запропонувала нічого, що могло б вивести підприємство з кризи. Я спілкувалася з представниками органів влади й управління, але чула тільки декларативні заяви на кшталт «потрібно знайти гроші та погасити заборгованість». Потрібно, але де? Я жодного разу не зустрічала на практиці активної та дієвої участі представників держави в цьому процесі — ні на підготовчій стадії, ні в процесі розгляду справи про банкрутство.

— У результаті підприємство збанкрутувало?

— Ні, було проведено процедуру санації, але, на жаль, приватним капіталом. Держава, як правило, не санує підприємства. А якщо не санує, то втрачає свою частку власності і, як кажуть, «здає позиції». Городенківський завод пережив процедуру санації. Коли підприємство збанкрутувало, завод став, і, щоб відновити його роботу, необхідно було заново вмикати теплоносії, потрібні були запаси газу та води — на це знадобилося понад мільйон гривень. І ось черговий сезон завод відпрацював непогано, розрахувався з усіма партнерами — від абсолютного нуля перейшов до позитивних показників. Сьогодні на підприємстві немає соціальної напруженості, люди продовжують працювати, робочі місця за ними збереглися. Завод швидко переробив сировину, розрахувався за неї. Але зрозуміло, що матеріальні витрати на відновлення виробництва були істотні.

— Тепер усе це має милостивий вигляд: прийшов добрий дядько і навів лад...

— Найбільша проблема — це неможливість стовідсоткового погашення боргів. Коли перед підприємством вимальовується явна перспектива банкрутства, борги вже настільки великі, що практично нереально знайти необхідну суму або санатора, який міг би її цілком погасити. Часто ринкова вартість підприємства не відповідає масі заборгованості, і, відповідно, гроші на повітря ніхто викидати не може. Для мене як адвоката найважчий момент настає саме тоді, коли я розумію: стовідсоткового погашення заборгованості не буде. Дуже мало в цьому допомагає і Державна виконавча служба. Виконавці зобов’язані за найкоротші терміни повідомити підприємство, що розпочався розгляд процесу про банкрутство. Але в більшості випадків виконавча служба ігнорує цю вимогу закону, і коли підприємство звертається за допомогою до адвоката, то виявляється, що реєстр кредиторів затверджено, і минули всі терміни подачі вимог. Кредиторам у такому випадку не допомагає ніхто — ні виконавча служба, ні органи державної влади, і вони виявляються «за бортом». І держава ніколи не бере на себе частки відповідальності —хоча в законі чітко прописано, що за борги відповідає власник. На мою думку, держава також має в цьому брати участь, якщо вона має частку власності. Ніхто не стежить за тим, як із року в рік нагромаджуються збитки. І навіть таке важливе запитання — чому держава не отримує свою частку прибутку, саму державу, схоже, не цікавить.

— Що ви можете порадити підприємствам, які перебувають на грані банкрутства? Як вони можуть полегшити свою подальшу долю?

— Головне — не доводити обсяг боргів до рівня, коли їх неможливо погасити. Коли ще немає снігової лавини й обвалу боргів, тоді легше знайти і інвесторів, і санаторів. Але чому ніхто не думає про тих людей, які віддали підприємству свої гроші і свою працю? Адже борги підприємства не нагромаджуються за один день. Банкрутство страшне не тільки тим, що змінюється форма власності підприємства. Коли воно повністю ліквідується, то найгірше те, що при цьому втрачаються робочі місця, а це — людські долі.