Поділ Каспію: кому вигідно
У плані судноплавства, руху повітряного транспорту та експлуатації біоресурсів конвенція ближча до позиції Росії та Ірану, а в плані експлуатації ресурсів надр і дна моря більше відображає позицію Азербайджану, Казахстану і Туркменистану
Глави п’яти прикаспійських держав — Росії, Азербайджану, Ірану, Туркменистану та Казахстану підписали у казахстанському порту Актау конвенцію про правовий статус Каспію. Так завершився процес перемовин, що тривав цілих 22 роки через кардинальні розбіжності між прибережними країнами. Конвенція набирає чинності з моменту її ратифікації всіма учасниками і депонування всіх п’ятьох ратифікаційних грамот, до того ж вона має безстроковий характер. Оскільки жодна з держав-підписантів не є демократичною, гадаю, що з ратифікацією проблем не буде.
Основна площа водної поверхні Каспію залишається у спільному користуванні сторін, а дно і надра діляться сусідніми державами на ділянки за домовленістю між ними на основі міжнародного права. Конвенція забороняє присутність на Каспії збройних сил некаспійських держав. П’ять прикаспійських держав несуть виключну відповідальність за підтримання безпеки на Каспійському морі та керування його ресурсами. Невипадково протягом тижнів, що передували угоді, кремлівська пропаганда через підконтрольні їй ресурси поширювала фейк-новини про те, ніби США мають намір створювати військово-морську базу на казахстанському узбережжі. Це було потрібно лише для того, щоб подати пункт конвенції про заборону присутності збройних сил некаспійських держав у Каспійському морі як велику перемогу російської дипломатії і особисто президента Володимира Путіна, який приїхав до Казахстану підписувати конвенцію.
Насправді ні США, ні інші держави, що не мають виходу до Каспію, ніколи не мали і не мають наміру створювати свій військовий флот на Каспії через цілковиту безглуздість цього. Зрозуміло, ніхто не запідозрить Америку в намірі перекинути свої бойові кораблі на Каспій найкоротшим шляхом через Іран — надто безглуздим було б таке припущення. Але тоді залишається або перекидати кораблі з пакистанських портів через воюючий Афганістан та держави Центральної Азії до казахстанських портів, або через середземноморські порти Туреччини (оскільки вхід у Чорне море військових суден нечорноморських країн обмежений) і турецьку територію до Грузії, Азербайджану та азербайджанських портів (звідти за потреби їх можна перегнати і до казахстанських портів). Обидва ці маршрути надзвичайно дорогі, зокрема в плані подальшого постачання баз і кораблів.
А головне, американська військова присутність на Каспії позбавлена будь-якого сенсу. Ескортувати американські торговельні судна там немає жодної можливості через їхню відсутністю. До речі, конвенція передбачає, що в Каспійському морі можуть плавати судна лише під прапором прикаспійських держав, що просто відображає становище, яке давно склалося. У разі ж військового конфлікту з Іраном чи навіть Росією американське угруповання на Каспії буде абсолютно марним через свою слабкість і труднощі з постачанням. Тому пункт про недопущення на Каспій збройних сил некаспійських країн має суто пропагандистське значення.
У конвенції також йдеться, що судноплавство, рибальство, наукові дослідження та прокладання магістральних трубопроводів мають здійснюватися за погодженими сторонами правилами і з урахуванням екологічних вимог, оскільки всі держави Каспію несуть відповідальність за шкоду, яку можуть завдати його екосистемі.
Важливим є пункт конвенції про те, що «прибережна держава має виняткове право споруджувати, а також вирішувати і регулювати створення, експлуатацію та використання штучних островів, установок і споруд у межах свого сектора». Це надає прибережним державам право на морський видобуток енергоресурсів та інших корисних копалини, хоча на практиці зараз йдеться лише про нафту та газ. Уся акваторія Каспію ділиться на територіальні води — смуга завширшки 15 миль від узбережжя і внутрішніх вод, риболовецькі зони — смуга завширшки 10 миль від територіальних вод та міжнародні води. Водночас рибний промисел у міжнародних водах квотується між п’ятьма прикаспійськими державами.
До розпаду СРСР статус Каспійського моря регулювався радянсько-іранськими договорами 1921 і 1940 років. Вони передбачали свободу судноплавства і рибальства для прикаспійських держав (за винятком 10-мильної риболовецької зони) і заборону плавання суден під прапорами некаспійських країн. Водночас ніяк не регулювалося використання надр Каспію, а також питання екології та військової діяльності. Із збільшенням кількості прикаспійських держав з двох до п’яти, за рахунок Азербайджану, Туркменистану і Казахстану, потрібно було укласти нову угоду.
Оскільки основні біологічні та енергетичні ресурси Каспію перебувають за межами російських територіальних вод і риболовецької зони, Росія була зацікавлена в тому, аби територія Каспію за цими межами визнавалася вільною для економічної діяльності всіх п’ятьох прикаспійських держав. Проте нові держави, на відміну від Росії та Ірану, були зацікавлені в позділі Каспійського моря на національні сектори, оскільки не могли конкурувати з ними в енергетичній, та у в риболовецькій сфері. Іран же погоджувався на позділ Каспію лише за принципом рівних часток — по 20% дна кожну державу. І Росія вимушена була йти на компроміс, аби зберегти гарні відносини з усіма прикаспійськими державами. Так, 1998 року між Російською Федерацією і Республікою Казахстаном було укладено Угоду про розмежування дна північної частини Каспійського моря, доповнену 2002 року спеціальним протоколом. А в 2001 і 2003 роках було укладено відповідну угоду між Казахстаном і Азербайджаном і протокол до нього. Також між Росією, Казахстаном і Азербайджаном 2003 року було укладено Угоду про точку стику ліній розмежування суміжних ділянок дна Каспійського моря.
Підписана в Актау конвенція є компромісом. У плані судноплавства, руху повітряного транспорту та експлуатації біоресурсів Каспію вона ближче до позиції Росії і Ірану, а в плані експлуатації ресурсів надр і дна Каспійського моря більшою мірою відображає позицію Азербайджану, Казахстану і Туркменістану. Іран же, найіморівніше, пішов на невигідний для нього компроміс (технологією морського видобутку нафти і газу володіють американці, і з огляду на нинішні відносини США та Ірану розраховувати на участь американських компаній в освоєнні енергоресурсів іранського сектора Каспію не варто), аби зберегти гарні відносини з Росією та іншими прикаспійськими державами.
