Прем’єр i реальний сектор

У лютому 2016 року промислове виробництво в Україні, за даними Держстату, виросло проти лютого минулого року на 7,6%. А порівняно із січнем його зростання становило 8,2%. Та голова парламентського комітету з промислової політики та підприємництва Віктор ГАЛАСЮК (фракція Радикальної партії) не вважає, що  ця позитивна тенденція дозволяє бити в барабани. На його думку, країні ще досить довго та напружено доведеться працювати, щоб надолужити згаяне. І тому наша розмова починається з ситуації у підготовці кадрів для промисловості.

— Держава не має права знімати з себе базові функції щодо фінансування освіти, й особливо професіонально-технічної. Це — найважливіша ланка. Щоб забезпечити тенденцію до зростання виробництва, нам необхідно сьогодні готувати і інженерів, і робітників усіх професій, а не тільки майбутніх науковців, які через стагнацію промисловості мусять виїздити працювати за кордон. Так, можливості бюджету сьогодні обмежені, але саме через те, що промисловість  у нас не розвинута. Треба розірвати це зачароване коло. Я вважаю, що нам треба одночасно створювати потужні інвестиційні стимули для реального сектора економіки і водночас фінансувати освіту. Вона для держави, насправді, не є, як дехто вважає, соціальним тягарем. Навпаки, якщо правильно використовувати кошти, виділені на освіту, це буде найкращою з можливих інвестицій. Але у тому разі, якщо повною мірою вкладати в освіту і не розвивати виробництво, ми перетворимося на близький до банкрутства світовий університет, який готує кадри для інших країн.

— Ваша фракція повернеться до коаліції?

— Наразі мова не може йти про повернення ні по суті, ні по формі. Коаліції не існує. Якщо говорити про реальний сценарій розвитку подій, то ми півтора місяця тому, коли коаліція ще існувала, разом із нашим лідером Олегом Ляшком запропонували створити нову коаліцію й новий дієвий уряд. Треба радикально міняти соціально-економічний курс країни. Нова коаліція має взяти на себе відповідальність за це. Всі політичні сили, які зацікавлені в успіху України, а не в політичних амбіціях, повинні сідати за стіл і вести діалог навколо принципових засадничих позицій і шукати компромісу. І вже під це формувати уряд, у тому числі шукати прем’єра. Причому саме в такій послідовності. Ми запропонували антикризовий план економічного розвитку, який містить п’ять блоків. Там названо конкретні законопроекти, частину з яких уже зареєстровано в парламенті, перелічено конкретні управлінські рішення. І ми вважаємо, що це може стати основою для формування нової коаліційної угоди, створити умови для єднання політичних сил. Такого єднання, а також такої сильної влади потребує сьогодні країна. Повторюю, влади сильної, але головне — ефективної, прозорої та підзвітної суспільству.

— Чи бачите передумови для цього?

— Нещодавно відбувся форум українського бізнесу. Виступаючи там, я підкреслив, що нинішній уряд унікальний, бо спромігся на те, чого до нього не міг зробити жодний інший, — посадити за один стіл усі найбільші бізнес-асоціації та громадські організації, які ще вчора одна одну сприймали як конкурентів. Там був і малий, і середній, і великий бізнес. І всі разом виробляли рецепти для влади щодо виправлення ситуації. Тож політики мають вчитися у підприємців єднанню заради спільної мети. Ми мусимо радикально змінити економічний курс, реалізуючи справжню європейську (не за назвою, а по суті) промислову, інноваційну, інвестиційну політику. На жаль, нинішній уряд не здатен на це. Мені навіть важко порахувати, скільки разів і комітет промполітики, і фракція Радикальної партії зверталися до нього зі своїми пропозиціями щодо формування обґрунтованої промислової політики. І кожного разу натикалися на нерозуміння. Нам відповідали, що пріоритетами уряду є приватизація, дерегуляція, співпраця з МВФ. І цим, на жаль, обмежувався весь план реформування економіки. Свого часу ми з Олегом Ляшком наполягли на тому, щоб у коаліційній угоді був розділ щодо прискорення економічного розвитку. Але ж міністр економіки його не реалізовував, незважаючи на підтримку парламентом промислової політики. Усе, що було все-таки зроблено у цьому напрямі, завдячує «партизанським» зусиллям парламенту, які переважно йшли всупереч неоліберальній позиції уряду. Нам потрібен уряд, який працюватиме з парламентом синхронно.

— А як ви дивитеся на поради не займатися промисловістю, а розвивати виключно сільське господарство. І тоді начебто у нас буде могутня аграрна держава...

— Хочу послатися на людину, яку вважаю своїм Учителем — відомого у світі норвезького економіста Еріка Райнерта. Він вказує, що краще мати слабку промисловість, аніж не мати жодної. Та й світовий досвід свідчить, що аграрна країна з нерозвинутою промисловістю приречена на бідність. Тобто Україна ніколи не буде успішною і заможною, якщо ставку буде зроблено виключно на аграрний сектор — експорт зерна та інших сировинних товарів. Насправді Україна одночасно може бути потужним гравцем як на аграрному, так і на промисловому світових ринках, уже не кажучи про наукову сферу. До того ж відомо, що розвинена промисловість суттєво підвищує ефективність агросектора. За наявності потужної власної промисловості у сільському господарстві зростають в рази і продуктивність, і додана вартість. Отже, Україні потрібно вдосконалювати і робити ефективною структуру економіки. Сьогодні вона нас категорично не задовольняє, бо більша половина українського експорту — це сировина... І це — вирок нашій нинішній економіці, одне з головних джерел усіх наших негараздів.

— В умовах кризи було б корисно визначити для країни точки зростання. Кажуть, що однією з них може бути приватизація. Ви з цим згодні, чи, можливо, можете запропонувати якісь інші можливості для країни?

— Вважаю приватизацію одним з інструментів економічної політики, який має використовуватися дуже зважено, обережно і продумано. Але я категорично не згоден із нинішнім урядом, який вважає приватизацію одним із трьох стовпів розвитку економіки. Не продаж держвласності, а ефективне управління  нею — ось що для нас надзвичайно важливо. Хоча й продаж — це один із варіантів управління. До того ж частка державного сектора у ВВП України становить лише 10%, а в країнах Європи — близько 15%. Отже, завеликий держсектор в Україні — це міф. У нас він просто неефективний, неконтрольований. І немає жодної потреби продавати успішні державні підприємства, які забезпечують казні дохід. Так само не можна продавати збиткові сьогодні підприємства, які завтра, після зміни менеджменту, можуть стати високорентабельними. Приватизовувати варто лише ті підприємства, для розвитку яких у держави критично не вистачає ресурсу. Фінансового, технологічного чи сировинного, або такого, що допоміг би отримати доступ до платоспроможного ринку.

Що ж до точок зростання, то, на мою думку, головна з них для України — залучення приватних вітчизняних та іноземних інвестицій. Але для цього потрібна відповідна політика — і податкова, і торговельна, й інфраструктурна, і грошово-кредитна, і навіть освітня та міграційна. А приватизація — це проміжний крок, який треба робити. Але не огульно і не з закритими очима, як це пропонують нинішні урядовці.  Коли я подав запит до Мінекономрозвитку щодо понад 1200 підприємств, з яких хотіли зняти заборону на приватизацію, то мені відповіли, що відносно 800 з них немає показників, про які я запитував... Чи ж можливо взагалі продавати щось таке, стан чого невідомий? То може, варто спочатку розібратися, з’ясувати причини неефективної роботи? Якщо там керує неефективний менеджмент або крадії, то їх треба звільнити або посадити до в’язниці. Якщо не вистачає певних ресурсів, то варто їх залучити. А вже потім, за наслідками роботи, ухвалювати рішення. Це може бути і формат корпоратизації, коли на підприємство запускають інвестора, який заходить, наприклад, на 25% статутного фонду і бере участь в управлінні підприємством. Це було б Соломонове рішення. Отримуємо кваліфікованого інвестора, внутрішнього «антикорупційного наглядача», але й зберігаємо контроль держави за підприємством. Треба дбати і про інтереси бізнесу, і про інтереси держави, крайнощі до добра не доведуть.