Про регулювальників і емісію

Хронічний брак грошей у господарському обороті — одна з причин тривалої економічної кризи, яка переходить у найнебезпечнішу стадію фінансового колапсу. І всі сподівання на початок пожвавлення без збільшення монетизації (ступеня насиченості грішми) економіки є безплідними мріями чи зумисним обманом. У нашому виступі ( «День», № 170, 8.09.98) ми показали, що, 

по-перше, рівень грошового забезпечення економіки невиправдано низький;по-друге, грошей не вистачає в оборотних коштах підприємств, але цілком достатньо в тіньових розрахунках, отож справа не тільки в кількості, а й у розміщенні; по-третє, грошовий дефіцит паралізує ринок і виробництво і не усуває причин інфляції, почасти переводячи її у форму зростання заборгованості і прискорюючи зростання витрат;по-четверте, дефіцит грошей породив неплатежі, натуральний товарообмін і сприяє ростові тіньової економіки;по-п’яте, залежність економічного піднесення від низької інфляції — сумнівна гіпотеза, яка в Україні не виправдалася.

У газеті з’явилися деякі відгуки, що характеризують рівень розуміння проблеми людьми, які причетні до грошово-кредитної політики і впливають на громадську думка в цій галузі. Вони не відповідають на жодне з поставлених запитань. Так, радник голови НБУ В.Лисицький заявив, що Центральний банк грошей не створює, а ставиться до них як регулювальник до автомобілів. Тоді доведеться відзначити, що, судячи зі стану грошового обігу в Україні, регулювальник у нас поганенький. В.Лисицький «збагатив» теорію відкриттям, що грошей має бути стільки, скільки економічні агенти бажають зберегти чи нагромадити. Виявляється, для обслуговування товарного обігу грошей не треба! Якби економічні агенти повністю використовували всі доходи (а це сьогодні близько до реальності, враховуючи, що рентабельність низька, а заощадження формуються в іноземній валюті), то грошей в економіці, за В.Лисицьким, може взагалі не бути. Воно й не дивно, що в нашій економіці панують бартер, взаємозаліки і неплатежі: це, виявляється, відповідає рівню розуміння теоретиків НБУ!

У багатьох публікаціях будь-яка критика «грошового голоду» трактується як пропаганда грошової емісії. А це — бека. І все ж нагадаємо, що «друкарський верстат» поповнює грошову готівку постійно. Гляньте бодай, як змінюється грошова маса по роках (див. табл.).

Зв’язок між обсягом грошових мас і інфляцією не такий примітивний, як це виглядає в страшилках монетаристів. З таблиці видно, що причиною гіперінфляції 1992—1993 рр. було зовсім не зростання грошових мас (зростання цін набагато його випереджало). А в 1996—1997 рр. навпаки — зростання кількості грошей було більшим, ніж зростання цін. Причому приріст грошей був потенційно інфляційним, бо обслуговував борги з ОВДП. І все ж навіть це вприскування в 1997 р. дещо поліпшило стан економіки і створило захоплені ілюзії переходу до піднесення в адміністрації. У 1985—1987 рр. рівень монетизації був 38%, але інфляції не було, тоді як в 1993 р. грошей було менше (32,5%), але зростання цін приголомшуючий — більш ніж у 100 разів.

Що стосується технології можливого збільшення кількості грошей (ми її не торкалися), то вона не зводиться до примітивного «друкування». Вона повинна включати ряд компонентів: і багатосторонній кліринг, і бездоходні векселі казначейства, і низку інших інструментів. І в часі цей процес має бути тривалий.

В умовах, коли не діють традиційні для ринкових економік регулюючі механізми, єдиним дійовим важелем залишається грошова емісія — інструмент наскільки ефективний, настільки й небезпечний, якщо невміло ним користуватися. Причому серед планів застосування емісії зустрічаються, інколи, найбезглуздіші. Серед них — провокаційна порада одного з найодіозніших російських монетаристів Б.Федорова (яку вже серйозно дехто обговорює в Україні): за рахунок емісії одномоментно погасити всю бюджетну заборгованість, за чим, на його думку, мають настати «економічна» (насправді — політична) диктатура і перехід до найреакційнішої форми монетаризму — прив’язання національної валюти до золотовалютних резервів (про що говорять уголос) і заморожування доходів населення (про що замовчується!). Результат такої політики один — цілковитий параліч внутрішнього ринку і виробництва, а також соціальний вибух з найнепередбачуванішими наслідками.

Не менш абсурдним є мусування ідеї насадження в Україні «аргентинської», «чилійської», деяких інших подібних моделей, неприйнятних вже тільки тому, що вони використовувалися в абсолютно інших соціально-економічних умовах. До того ж ефективність таких моделей викликає, м’яко кажучи, сумнів. Останні новини з Аргентини, прозваної «кладовищем заводів»: тоді як незатребуваний на батьківщині екс-міністр економіки Д.Кавалло виявляв активність на території СНД, уряд цієї країни вкотре звернувся до МВФ за новою порцією кредитних подачок. Враховуючи, що грошовий обіг у сучасній економіці грунтується на товарному покритті, за порадами щодо прив’язання національної валюти до золотовалютних резервів, мабуть, приховане прагнення ще більше відірвати гривню від національного виробництва і прив’язати до товарів, що виготовляються в розвинених країнах-донорах, насамперед у США.

Ніхто з реалістичних прихильників поміркованої емісії, розуміючи можливі інфляційні наслідки запомпування додаткових грошей в обіг, ніколи не пропонував вирішувати за її допомогою будь-які цьогомоментні завдання. Насправді емісія може дати довгостроковий позитивний ефект тільки тоді, коли вона є одним з елементів цілого комплексу взаємопов’язаних заходів. Вище ми говорили, що механізм динаміки «м’якої» емісії сам по собі складний. Зрештою, справа не так і не стільки в емісії, як у забезпеченні сприятливих умов для економічного зростання. У зв’язку з цим необхідно враховувати таке:

1. Емісійний вплив на економіку має здійснюватися водночас у напрямі стимулювання попиту (наприклад, шляхом поетапної ліквідації бюджетних заборгованостей) та пропозиції (методом короткострокового пільгового кредитування виробників товарів народного споживання). Останнє повинно здійснюватися, крім комерційних банків, прямим кредитуванням НБУ або через Банк реконструкції та розвитку, чи, принаймні, через підконтрольні уповноважені комерційні банки.

2. Обов’язковою умовою ефективності емісії має бути тимчасове регулювання цін, насамперед у базових галузях.

3. Для пом’якшення девальваційного тиску на гривню необхідно трохи обмежити доступ населення до іноземної валюти і до мінімуму знизити можливості валютних спекуляцій, насамперед комерційних банків. Потрібно, нарешті, навести порядок у вуличній торгівлі валютою, скоротивши кількість виданих банкам генеральних ліцензій і обмеживши торгівлю приміщеннями банківських установ. Можливість операторів валютного ринку впливати на коливання офіційного курсу, встановлюючи різницю між курсом купівлі та продажу, повинна бути гранично обмежена. «Чорний» валютний ринок, якого так бояться противники жорсткішання валютної політики, може триматися у шорах методом активнішого застосування норм Кримінального кодексу.

4. Необхідно, нарешті, радикально поліпшити бюджетну дисципліну, особливо в регіонах, переглянути структуру витрат і практику міжбюджетних відносин.

5. Після досягнутої перерахованими заходами нормалізації платежів потрібно включити на повну потужність механізм банкрутства і вибити грунт з-під ніг тих, хто зловживає бартерними операціями, наприклад, шляхом введення підвищеного податку в натуральній формі.

Але й реалізація перелічених заходів не увінчається успіхом, якщо вони не супроводитимуться підвищенням ефективності державного контролю, трансформацією податкової системи, зміною ставлення держави до управління її власністю, інвестиційної політики. Таким чином ми бачимо, що вихід з кризи може бути досягнутий тільки комплексом широкомасштабних економічних перетворень.

Надзвичайно важливо приборкати тіньову економіку, база якої — спекуляції на різниці цін, розкрадання і відхід частини продукції в тіньовий ринок. Тіньова економіка існує не сама по собі, а за рахунок пограбування економіки легальної. Не випадково в останні роки роздулися до 9,2% ВВП втрати і збитки. Наприклад, за оцінками фахівців, приховується від обліку близько 1 млн. т прокату. А витрати лягають на легальне виробництво. Розкрадання стало глобальною проблемою. На бартерних схемах наживаються посередники, до яких перекачуються обігові кошти підприємств. Ось справжня причина спотвореної структури грошової маси і одна з причин відпливу грошей. Усе це плоди лібералізації. Треба наводити жорсткий порядок і обмежувати свавілля посередників.

Монетаристи сьогодні оголосили головним злом високі державні витрати. До відома читачів: якщо не враховувати Пенсійний фонд і витрати на обслуговування державного боргу, то самі по собі витрати бюджету не такі й великі і з року в рік скорочуються: із 43% ВВП в 1994 р. до 29,5% в 1997 р. і першому півріччі 1998 р., що значно нижче, ніж у розвинених країнах. Подальше різке скорочення бюджетних витрат означає згортання соціальної сфери, обвальне зростання безробіття, удар по сукупному попиту, що неминуче спричинить подальший спад виробництва. У сучасних умовах саме низький попит — головне гальмо на шляху економічного зростання.

Уже стає очевидним, що країна, яка перебуває в кризовій фазі перехідного періоду, не може собі дозволити таку узгодженість дій Національного банку і уряду, яка нагадує «лебедя, рака і щуку». Очевидно, на порядок денний необхідно винести створення якогось міжвідомчого координуючого органу, можливо під егідою Президента, з представників усіх структур, що впливають на розробку і впровадження заходів кредитно-грошової політики. Це може бути Рада Національного банку, в яку повинні ввійти представники Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів і деяких міністерств. Національний банк не повинен бути безконтрольним. Саме ця безконтрольність значною мірою обумовила тривалий економічний спад і фінансову кризу. А ягідки ще попереду: насувається зима...

№205 27.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»