Про війну з Нацбанком і шляхи до «перемир’я»

Українські банки серйозно «захворіли» у 2008 році. «Лікували» і продовжують «лікувати» їх непрофесійно, керуючись якими завгодно інтересами, окрім інтересів реального сектору економіки, тому в нас стільки «летальних випадків». У цьому переконаний банкір та політик Василь ГОРБАЛЬ — гість «Дня».

Горбаль, який зайняв крісло в ТОП-менеджменті «Укргазбанку» ще в 1996 році, а з квітня 2002 року був почесним президентом цього банку, — один із «старожилів» українського банківського ринку. Але його приклад цікавий тим, що він очолював банк, який єдиний пройшов, фактично, добровільну націоналізацію. До речі, сам Горбаль, який зізнається, що рішення про входження держави в уставний капітал банку давалося йому емоційно важко, вважає це непоганим варіантом для вирішення проблеми Приватбанку.

Адже, на думку Горбаля, швидкого відновлення банківської системи України очікувати не варто...

— Економіка потребує, без пафосу, здорової банківської системи. Для реального сектора потрібно, щоб банки виконували свою основну роль — надавати кредити. Натомість все, що пов’язано з інфраструктурними проектами чи проектами інвестування, у нас не працює. Бо для цього не створено відповідних умов. Банки не можуть надавати клієнтові відстрочку зі сплати відсотків за кредитом, а не лише тіла. Але, до прикладу, є потреба звести якийсь інфраструктурний, або виробничий об’єкт. Для цього потрібно закупити відповідне обладнання, матеріали. На це потрібен час. І виходить, що підприємець взяв гроші в банку, відсотки вже капають, а він ще нічого не встиг зробити. Можна це відкоригувати зміною підходів Національного банку через впровадження можливості надання пільгового періоду по відсоткам по кредиту. Функція нацрегулятора — це не лише таргетування інфляції, а й вплив та оцінка того, наскільки процеси кредитування економіки йдуть правильно...

— Коли, як і чому банки перестали виконувати свою ключову роль для економіки?

— Після кризи 2008—2009 років почалося згортання. Ми досі не виправили тих помилок, які виявила та криза.

Я згадую нараду Нацбанку під головуванням Ющенка. Дуже активно банкіри відгукнулися на заклик надати якісь пропозиції. На перші дві наради ходили всі надзвичайно охоче. Всі були зацікавлені, щоб гривня не обвалилася. Носили стоси різних пропозицій. В кожному великому банку йшла певна робота з їх підготовки... Та потім всі побачили, що це даремна трата часу. Президента на той час цікавило лише кількість камер, які були під час цих нарад. Уряд цікавили якісь свої моменти... А щоб хтось по-серйозному аналізував ті пропозиції, на той час, такого не було. Хоча сьогодні частина з тих напрацювань спливає в певних законопроектах, які ухвалює Верховна Рада. Що, фактично, означає, що лише зараз ми почали роботу над помилками, які призвели до кризи 2008—2009 років.

Хоча вже зараз ми увійшли в нову кризу. І до речі, це вимагає від нас вирішення зовсім іншого рівня задач. Кризи стали глибшими і спресованішими в часі, й це треба враховувати. Потрібно відлагоджувати і економіку, і банківську систему з розумінням, що наступна криза може відбутися в 2020 році. В нас в цей рік буде найбільше навантаження за виплатами міжнародним кредиторам.

— Щодо підходів НБУ: чи почав уже працювати закон про реструктуризацію кредитів, і про що може свідчити постанова Нацбанку, яка передбачає штрафи для банків, які щось не так роблять, виконуючи цей закон?

— Фактично, документ є декларативним. Працювати він не почав.

ПРО ПРОБЛЕМИ ГОНТАРЕВОЇ

— Як ви загалом оцінюєте роботу НБУ і його голови? Ви на якому боці у конфлікті довкола «ділової репутації Валерії Гонтаревої» — банкірів-капіталістів чи підприємців-промисловців?

— Це дуже примітивний поділ. Як  такого конфлікту промисловців із банкірами в цій ситуації я не бачу. Тут протистоять радше політичні речі проти світоглядних принципів. І в цьому контексті слід вести дискусію...

Питання відновлення кредитування економіки — це ж не питання, яке постало при Гонтаревій. Я згадую наради, які були в 2011—2013 роках, коли ставилися завдання голові НБУ, тому ж Арбузову, а потім — Соркіну, відновити кредитування бізнесу, тому що ми тоді спустилися до рівня приросту кредитування реального сектора економіки 1—1,5% на рік. І це при тому, що кредитувався в основному державний сектор економіки... Що по факту означало завуальоване фінансування бюджету і бюджетних програм. Тоді як до 2008 року ми «росли» темпами +30% по системі.

Одним словом це — тема давня. І вона не є унікальною проблемою Гонтаревої...

— А що є проблемою Гонтаревої?

— Їй можна закидати необережне, а то й механістичне, проведення очищення банківської системи. По факту, регулятор не прогнозував, що буде з коштами бізнесу в тих банках, які проходили стрес-тести...

По суті, у нас виведення неплатоспроможних банків з ринку носило суто соціальний характер. Мовляв, вкладникам ми їх вклади компенсуємо. Хоча, забули про те, що 200 тисяч гривень — це вже не ті 200 тисяч, які колись закладав парламент, приймаючи зміни до Закону про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб... А що робити з коштами бізнесу на рахунках у банках, які провалилися, то й взагалі ніхто не береться... Шанси повернути ті кошти, об’єктивно, примарні.

— Чи ви знайомі з законопроектом, який підготував голова фінансового комітету Рибалка щодо НБУ?

— Так.

— Як ви його оцінюєте? І чи приєдналися б до підписантів цього документа?

 — Пішли війною на Нацбанк. Не більше. Є декілька логічних і зрозумілих норм, спрямованих на допомогу вкладникам, які втратили свої кошти. Але все ж таки більше політики там... Діалог із НБУ зірвано. І вина регулятора в цьому також є.

— Як ви оцінюєте нових членів Ради НБУ? Чи можуть вони повернути Нацбанк обличчям до економіки?

— Роль Ради НБУ у нас повністю знівельована. Свого часу цей інститут був із суб’єктивних причин ініційований. Була конструктивна робота Ради в 2004 році. Тоді вона складалася виключно з банкірів-практиків. Країна переживала політичні кризу, яка позначалася на банківській.

Збиралася Рада часто. Приблизно раз на тиждень. Кожен пропонував свої рецепти, виходячи з того, що відбувалося в його банку. І ті рецепти спрацювали...

Ще один приклад роботи Ради НБУ можу назвати, коли єдиний раз за історію свого існування вона наклала вето на рішення Національно банку. До речі, тоді головою Ради був Петро Порошенко. Йшлося про рішення про ревальвацію гривні. Коли курс національної валюти зміцнився до 4,5 гривні за долар. Тоді, власне, ми вперше зрозуміли, що є ще рада, яка може опонувати правлінню Нацбанку.

А так змушений визнати, що цей орган дискредитований. За Арбузова Рада практично не збиралася. Вона була йому не треба. Рішення, які потрібні були по протоколу, приймалися заочно. 

Зараз тривалий час Рада не збиралась. І тепер її сформували фактично під пресом обставин: потрібно було затвердити перевищення доходів НБУ над видатками, яке було прогнозованим у бюджеті. З точки зору складності комунікації голови НБУ із зовнішніми структурами, думаю, Рада їй, по суті, заважала. Ми бачимо, як їй складно дається спілкування з парламентом. Але це особливість швидше особистісна, ніж інституційна... Хоча це проблема більше спадкова, ніж особистісна.

Згадуючи стиль роботи з Радою Нацбанку Володимира Стельмаха, можу відзначити, що він робив це достатньо конструктивно. Але як тільки помітив, що Рада стає більш помітною, коли він побачив, що кожен з її членів може вийти на прес-конференцію чи давати ексклюзивні коментарі щодо тих чи інших процесів, то ця співпраця стала більше декоративною, ніж дієвою. Він почав скорочувати той масив інформації, який надавався апарату Ради для аналізу. А далі до нас ставилися так: ви зібралися, проголосували за кошторис, за основні напрями грошово-кредитної політики — і це все. Фактично членам ради відводилася функція штампування певних рішень, які були потрібні для бюджетного процесу. Тобто тоді ми були змушені займатися зовсім не тим, що закладалося в ідеологію Ради під час її створення.

ЧОМУ ВПАВ «ХРЕЩАТИК»?

— Процес досить болісного очищення банківської системи вкотре підірвав її репутацію серед громадян. Є банк, якому ви готові довірити свої заощадження або капітали?

— Це, звичайно, «Укргазбанк», який є установою із суттєвою долею держави, і його можна назвати державним. Але я розумію, що є загальна недовіра до банківської системи. Влітку була певна неприємна ситуація з спробою виведенням активів з «Укргазбанку». Тоді, можливо, не дуже професійно спрацювала його прес-служба, і це призвело до того, що кілька днів серед клієнтів була паніка. Хоча насправді в банку було все спокійно. Сума, яку намагалися вивести, була справді нікчемною у порівнянні з розміром активів банку. Проте фізичні особи — вкладники — вишикувалися в черги до банкоматів. Річ у тім, що у нас всі готові сприймати як правдиву будь-яку негативну інформацію. Якщо порівняти, скажімо, з кризою 2008—2009 років, то тоді процес реагування на якусь негативну інформацію був повільнішим. Навіть банки, які припиняли платежі, могли місяць-два стояти на дні, й це не викликало паніки у клієнтів і лише через якийсь, більш тривалий, час виходило назовні. Зараз криза розвивається стрімко: за два-три дні банк можна «покласти», як це сталося з «Хрещатиком».

Щоправда, тут усі розуміли, що з ним сталося: вивели рахунки комунальних підприємств. І столиця, на відміну від регіонів, до яких все дійшло значно пізніше, відреагувала буквально блискавично. Так буває завжди: філії намагаються зрозуміти, що відбувається в центрі, а поки — утримати ситуацію.

— Саме виведення рахунків комунальних підприємств стало причиною краху?

— Ці речі треба було аналізувати і прогнозувати на рівні Нацбанку. Коли ми розбиралися з кризою 2008—2009 років, я завжди говорив, що треба виділити певний час на аналіз кожного банку і разом із його правлінням виявити, яка у нього хвороба й намітити, куди і як рухатися далі. Витративши місяць-два, можна було не допустити подальших провалів. Наприклад, вже 2014 року була ініціатива влаштувати новорічні канікули для банківської системи, на що ніхто з бізнесу не відреагував би, і за цей час розібратися, що з нею відбувається, розглянути кожний банк і тоді вже продовжувати процес очищення. Цю ініціативу не сприйняли.

— А чим конкретно «хворів» «Хрещатик»? Якщо його можна було врятувати, то чому цього не зробили? Питання принципове, з огляду на те, що в цьому банку втратив кошти (2 мільйони доларів) Фонд людини, яка надзвичайно багато зробила для України, — покійного Богдана Гаврилишина. Ситуація з боку, в хронологічному порядку, виглядала так, що банк поклали навмисне і цілком свідомо.

— Проблема була в тому, що насправді банк, який проектували як комунальний, ним перестав бути через певний час після того, як було розмито долю міста. Контролю за його фінансовим станом не було. Але ставлення до нього залишилось як до комунального. І в ньому зберігалися й далі кошти різноманітних комунальних програм, хоча банк вже був суто комерційним і, наче кишеньковий, обслуговував бізнес найбільших акціонерів. Таке поєднання рано чи пізно мало вистрелити. Щоб цього не допустити, місту слід було посилити свою роль у «Хрещатику», в управлінні ним, щоб завадити корупційній складовій професійним керуванням.

Так само мав би реагувати і регулятор. Але він зовсім не врахував стабілізуючої ролі тих численних бюджетних і муніципальних програм, які свого часу були заведені до банку. Адже для багатьох клієнтів це був якір стабільності. Мовляв, якщо це муніципальний банк, то я йду до нього на обслуговування. Для багатьох клієнтів ця мотивація була вирішальною. Та й бізнес, який працював із містом, для зручності відкривав цьому банку свої рахунки. І клієнти з регіонів мали таку ж мотивацію. Якщо там обслуговується бюджет столиці, то мені в Ужгороді не варто піклуватися про свій внесок. І багато хто пропустив той момент, коли «Хрещатик» стикнувся з ризиками, не характерними для муніципального банку. Регулятор мав би усе це враховувати. коли банк готували до приходу тимчасової адміністрації.

— Чи не вважаєте ви, що система декларування, свідками якої ми зараз стали, ще більше підірвала довіру до банківської системи тим, що показала: вся українська еліта не має до наших банків довіри і зберігає гроші вдома, під ковдрою?

— Коли я був народним депутатом, мене найчастіше запитували: в якій валюті слід зберігати кошти, і як вчиняю я сам зі своїми статками? Якби я усім радив зберігати у гривні, а сам ішов, як говорять банкіри, «у долар», то це б виглядало не тільки неправильно, а й аморально. Так само мало б міркувати й нинішнє керівництво Нацбанку та люди з депутатського корпусу.

Хтось підрахував, що тільки депутати тримають вдома 7,4 мільярда гривень, тобто близько 3% грошової маси України, що зберігається поза банками...

— Вам не здається, що деякі високопосадовці дещо перебільшували у своїх «нульових» деклараціях наявність у них готівки, щоб забезпечити собі «подушку» на майбутнє, для наступних декларацій?

— Гадаю, якісь викривлення у деклараціях є. Адже механізму цих даних, тим більше, що вони за 2015 рік, не існує. Важко собі уявити, що представники антикорупційних органів прийдуть до когось і зажадають показати готівку...  На підставі чого? Та й відповідь буде проста: вже витратив, щось там купив.

ПРО ПРИВАТБАНК ТА ЙОГО «НАЦІОНАЛІЗАЦІЮ»

— Ходять розмови про можливість націоналізації найбільшого комерційного банку — Приватбанку. Чи це можливо і чи буде це корисним для економіки?

— Я б не вживав такого терміну, хоча на нього (без конкретної прив’язки до якогось банку) посилався навіть заступник голови НБУ. Бо насправді може йтися лише про рекапіталізацію — входження держави в капітал банку. Я цей процес відчув на собі. Чесно кажучи, це було досить болісно. Коли я очолював «Укргазбанк», то, з огляду на ситуацію на ринку і на те, що емоційно вона відчувалася складнішою, ніж була насправді, я запропонував акціонерам рішення про можливу участь держави в капіталі «Укргазбанку». Це був єдиний  випадок добровільної рекапіталізації. Цей процес і підходи до нього були у нас колись виписані у законодавстві. Підходи спочатку були різні. В них йшлося і про подальшу долю міноритаріїв, і про краще співвідношення приватного і державного капіталу.

Але законодавчої конструкції, яку можна було б застосувати до Приватбанку, нині немає. Законодавчі акти, що працювали в 2009 році, напевне, не підходять. Не підходить і модель приєднання до якогось державного банку. Бо «Приват», як відомо, є більш технологічним і більшим за банки, до яких його можна було би приєднати. Ніде, а тим більше щодо «Привату», не згадується момент, згідно з яким рекапіталізації має передувати введення  тимчасової адміністрації. Так цей процес описаний в діючих нормативних документах. Важливо також, що рекапіталізацію можна проводити лише в тандемі з урядом (НБУ готує лише підґрунтя для неї). Не менш важливо спрогнозувати всі ризики, в тому числі пов’язані з афільованими кредитами. Якщо цей процес теоретично й можливий, то нам слід врахувати, що збільшення долі державних банків, або банків з державною участю у банківській системі України, вийде за 50%. Чи варто нам знову будувати банківську систему, в якій домінує держава? І тут ми повертаємося до дискусії про те, чи може держава бути ефективним власником. Досі ми цю тезу піддавали сумніву.

У світі проходили процеси рекапіталізації банків. Але при цьому передбачалося, що держава заходить не надовго — на рік-два, щоб підвищити ліквідність банку, поліпшити роботу з його активами, а після того — виходить. Такий варіант, як мені здається, ніхто не проробляє. До того ж неврахованими залишаються ризики, пов’язані з розміром Приватбанку. Мені здається, що найкращим буде рішення, ухвалене самими його акціонерами. Такого прецеденту в нас ще не було, але найкращим виходом було б розділення, наприклад, на два банки. Щоправда, таку модель було б застосувати для «Ексімбанку», поділивши його на експортно-імпортне агентство та операційну частину. Але дуже не хотілося б, щоб у цей процес влізла політика і політики. Приватбанк має дуже серйозну частку на банківському ринку країни. Будь-яка політизація може призвести до того, що ми не зможемо зібрати докупи всю нашу банківську систему.