Пристрасті за валютою...

Доки в Україні впродовж усього січня тривали палкі суперечки про те, яку модель валютного регулювання вибрати, а на словах декларувалася відданість «валютному коридору», у світі почався черговий етап світової фінансової кризи. Причому модель «валютного коридору» разом із відповідним «політичним забезпеченням» зіграли в розростанні кризи вирішальну роль.

Фінансова криза в Бразилії стала головною подією двох останніх тижнів у міжнародній економіці. У середу, 13-го січня, оголосив про свою відставку президент Центрального банку Бразилії Густаво Франку. Його наступник на цьому посту — Франсиско Лопес — оголошує про зміну кордонів «валютного коридору» національної грошової одиниці — бразильского реала. Зміну — в бік зниження. І вже через кілька годин курс бразильского реала знижується — щодо американського долара — більш ніж на 8%. А на торгах минулої п'ятниці курс бразильского реала був уже майже на 40% нижчий, ніж на початку тижня. Різко посилюється відплив зарубіжних капіталів з Бразилії, що визначився ще восени минулого року, після кризи в Росії. За експертними оцінками, тільки впродовж четверга зарубiжні інвестори вивели з країни майже півтора мільярда доларів. При цьому сам Центральний банк Бразилії витрачав — намагаючись стримати падіння курсу реала — більш як мільярд доларів за день зі своїх валютних резервів, що стрімко скорочуються.

Правда ж, схожість iз українською історією унікальна? Адже передісторія схожа ще більше (звичайно, якщо не робити прямих аналогій з посадами). Причини бразильскої кризи коментує Джек Суїні, науковий співробітник американського фонду «Херітедж»: «Нова грошова одиниця допомогла збити інфляцію і стабілізувати економічне становище в країні. Завдяки цьому Кардозу було вибрано президентом, а потім переобрано на другий термін. Але темпи реформ сильно сповільнилися. Проблема в тому, що Кардозу не може впоратися з законодавцями і губернаторами, що чинять опір реформам... Але мені здається, що справа не так у помилках Кардозу чи його слабкості, як у парламенті, в якому немає явної політичної більшості, де прислухаються більше до губернаторів, ніж до федерального уряду, і де всіляко чинять опір реформуванню державного сектора і Конституції. Доти, доки ці реформи не буде проведено, Бразилія не позбудеться економічних проблем».

І все ж, Бразилія, як інші країни, що потерпіли від кризи, включаючи й Україну, сподіваються на допомогу МВФ. Та чи повинна Бразилія розраховувати на додаткову допомогу міжнародних фінансових організацій? Адже щойно в листопаді минулого року Міжнародний валютний фонд оголосив про поетапне надання Бразилії допомоги на загальну суму 41,5 мільярда доларів? Слово Джеку Суїні: «Почнемо з того, що жодні гроші не врятують ні Бразилію, ні іншу країну, якщо причина проблем — неефективна політика уряду або небажання законодавців і політичного істеблішменту провести необхідні реформи. Це перше. А друге: не думаю, що, наприклад, США — я це кажу як платник податків — повинні брати на себе відповідальність за здоров'я економіки тієї країни, яка сама робить недостатньо для свого одужання».

А втім, відповідь на запитання про міжнародну допомогу може бути й іншою. Підсумовуючи досвід надання такої допомоги, експерти зробили відкриття, з яким тепер вони не знають що робити. Вони дійшли висновку, що дотримання стандартних програм МВФ забезпечує успіх лише у відносно невеликих країнах, де політичні конфлікти і протиріччя не заважають впровадженню цих заходів. Саме тому ці країни, як правило, припиняють співпрацю з МВФ достроково. Отже, їхній позитивний досвід майже відразу ж набуває авторства національних урядів. МВФ, в свою чергу, грузне у співробітництві з політично нестабільними режимами. Адже вирішувати політичні суперечності — не в його компетенції, а економічні завдання — нерозв'язні без політичного консенсусу.

Отже, поєднання двох чинників — формального дотримання макроекономічних показників і відсутність реформ у реальному секторі — робить економіку політично нестабільної країни приреченою на фінансові кризи, що регулярно повторюються. Динаміка бразильської кризи прекрасно вписується в логіку загальносвітової тенденції. Валюти найбільш потерпілих від кризи країн, чи то йдеться про українську гривню, російський рубль, бразильський реал, індонезійську рупію або південнокорейський вон, були прив'язані до американського долара. В певних умовах таке поєднання дозволяє на короткий час домогтися пристойних результатів. Поєднання видимості стабільного курсу й можливість для обмеженого маневру курсом і грошовою масою приводять до припливу капіталу і навіть до економічного зростання. У цей період передбачуваність валюти заміняє передбачуваність економічної політики. Однак якщо період політичних розбіжностей затягується, то в поєднанні з більш м'якою, ніж у випадку з currency board, грошовою політикою і панічною втечею інвесторів, девальвація місцевої валюти практично неминуча. Майбутній обвал стає лише питанням часу.

Яку ж модель валютного регулювання вибрати? Відповідь залежить від того, яку мету влада країни висуне на перший план. Причому мета ця буде узгоджена політично — або в процесі публічного торгу, або як «стихійно-рівнодіюча». Нинішня криза з усією очевидністю показала вади проміжного варіанту — прив'язування місцевої грошової одиниці до стабільної іноземної валюти. Оскільки контроль над рухом капіталу та ідея створення наднаціонального світового кредитора в останній інстанції в колах найвпливовіших політиків і фінансистів не популярні, країнам, що розвиваються, доводиться вибирати між вільно плаваючими курсами і жорсткими системами типу currency board. (Щодо курсу гривні до долара, то механізм «валютного коридора» — це не що інше, як тактика неявної currency board, коли значення курсу залежить від співвідношення грошової бази та валютних резервів.) А враховуючи слабкість і малий масштаб більшості перехідних економік, можна з упевненістю сказати, що вільний режим встановлення обмінних курсів здатний повністю дестабілізувати економічне становище в таких країнах.

Однак є країни, яким ідея створення наднаціонального світового кредитора дуже імпонує. У Латинській Америці, де Бразилія, Аргентина і Венесуела перебувають під загрозою найжорстокішого спаду, дедалі більшої популярності набуває слово «доларизація», тобто відмова від національної валюти заради цілковитого заміщення її американським доларом. Сьогодні в Україні девальваційний навіс над курсом національної валюти визначає інфляційні очікування і вивезення капіталу. А мине ще небагато часу, і «донкіхотство» захисників гривні впаде під натиском пустих грошей. Неважливо звідки вони візьмуться: з друкарського верстата, внаслідок «марнування» ресурсів чи виробництва на склад. Ефект буде такий самий. Валютний курс неминуче відновить зростання. Адже зупинити великі комерційні та фінансові структури, що будують схеми для вловлювання емісії й конвертації її з подальшим вивезенням, поки що нема кому і ні для чого.