Шахти шукають господаря

Чи можна стверджувати, що міністерство як центральний орган державного управління відповідає за все, що робиться на підвідомчих підприємствах? Ще декілька років тому це питання здалося б безперечно риторичним. Але сьогодні всі вже розуміють: не царська, тобто не міністерська це справа — відповідати, скажімо, за рівень видобутку вугілля на кожній шахті, в кожному об’єднанні. Насправді Мінвуглепром зобов’язаний розробляти тактику та стратегію забезпечення країни цим дуже важливим видом палива, відстежувати ефективність рішень, що приймаються, і своєчасно вносити до них корективи.

Схоже, в штабі вугільної галузі, після багаторічних і не надто успішних спроб наростити вугледобування за допомогою державної підтримки, нарешті зрозуміли, що це не найефективніший шлях. У результаті міністерство розробило законопроект про розвиток і особливості приватизації, роздержавлення вугледобувних підприємств. Він, за задумом розробників, має запустити відповідний механізм, створити умови для підвищення інвестиційної привабливості шахт, стимулювати залучення недержавних інвестицій і участь у цій справі малого й середнього бізнесу.

Процес, напевно, розпочнеться з паспортизації шахт і відповідного обладнання. Далі планується реструктуризувати підприємства, позбавити їх податкової заборгованості, визначити початкову ціну об’єктів приватизації, визначитися з особливостями роздержавлення конкретних підприємств і подальшими постприватизаційними відносинами оновлених підприємств з державою.

Перед початком круглого столу, на якому належало обговорити згаданий законопроект, «День» запитав у міністра вугільної промисловості Сергія Тулуба, чи не є обов’язковими умовами початку приватизаційних процесів у вугільній галузі зниження для неї вартості електроенергії та підвищення вартості вугілля, й припустив, що в іншому разі інвестори можуть і не прийти на шахти. Міністр з такою постановкою питання не погодився й стверджував, що в нього вже побувало багато потенційних інвесторів із різних країн, зацікавлених у придбанні українських шахт, причому саме на нинішніх умовах. Головне, що їх цікавить, це, за словами Тулуба, наявність на підприємствах, що підлягають приватизації, вугільних запасів...

Тим часом, як зазначалося на круглому столі, в України, за збереження нинішнього обсягу видобутку, ресурсів вугілля вистачить на 450 років. Зважаючи на те, що родовища нафти й газу у світі можуть вичерпатися вже через найближчі 50— 100 років, позиція потенційних інвесторів є цілком виправданою. З другого боку, українська держава, як свідчить досвід, не має у своєму розпорядженні необхідних ресурсів для того, щоб оновити свою вугільну галузь і підняти її до світового рівня як за видобутком палива, так і за рівнем безпеки для персоналу підприємств. Сьогодні, як констатували учасники круглого столу, стан галузі дуже складний, і насамперед у плані фінансової збалансованості. За словами народного депутата Віктора Турманова, сьогодні їй бракує 600 мільйонів гривень.

Заступник голови парламентського комітету з паливно-енергетичного комплексу, колишній генеральний директор успішно приватизованого об’єднання «Павлоградвугілля» Павло Корж, базуючись на власному досвіді участі в процесі приватизації шахт, як і інші учасники круглого столу, досить схвально відгукнувся про запропонований законопроект. Разом із тим, він зауважив, що його можна буде приймати лише після того, як схвалять раніше розроблений Мінвуглепромом законопроект про підвищення престижу шахтарської праці.

Курс на приватизацію загалом учасники обговорення вважають вельми обгрунтованим і перспективним рішенням. Достатньо сказати, що минулого року в Україні видобуто 80,3 мільйона тонн вугілля й такий обсяг тримається вже декілька років. При цьому внесок державних підприємств — 46,4 мільйона тонн (58%), і проти 2004 року вони втратили 3,3 мільйона тонн видобутку, тоді як приватизовані приватні шахти його нарощували, причому не отримуючи для цього від держави жодної копійки.

Проте навіть сам міністр розуміє і про це він сказав перед обговоренням законопроекту, що вугільна галузь досить ризикована сфера для залучення інвестицій. Про це свідчить досвід попередніх хвиль приватизації шахт, головним негативом яких, як зазначали учасники круглого столу, були недостатньо продумані соціальні й інвестиційні зобов’язання покупців.

Обговорення не обмежувалося лише уроками минулого. Представники наукової громадськості говорили також про те, що вони зробили достатні напрацювання перспективних рішень для постприватизаційного періоду. Зокрема, директор Інституту фізичної економіки Василь Столяров указував, що в усьому світі держава фінансує у вугільній галузі лише нове будівництво й реконструкцію шахт, а також, у разі необхідності, частково компенсує ціну на вугілля для кінцевих споживачів. Вчений вважає, що економічне значення приватизації шахт полягає саме в тому, щоб відділити джерела фінансування саморозвитку шахтного фонду вугільних підприємств від джерел фінансування капітального будівництва галузі.

Важливу проблему, пов’язану з майбутнім приватизованих шахт, порушила на круглому столі глава Фонду держмайна України Валентина Семенюк. Вона ратувала за те, щоб кожне вугільне підприємство отримало державний акт на землекористування, інакше, особливо там, де шахти розташовані в центральних міських районах, почнеться боротьба не стільки за самі ці шахти, скільки за привабливі земельні ділянки... У той же час, Семенюк, яка не шкодувала слів для схвалення приватизаційної ініціативи Мінвуглепрому, допустила й висловлювання, яке може змусити потенційних інвесторів замислитися: «Якщо є у буржуїв гроші, нехай допомагають будувати соціалізм в Україні»... Але, вважаю, це висловлювання було адресоване, швидше, не іноземним інвесторам, а вітчизняному лівому електорату, що не дуже розуміє, що робить соціаліст у Фонді держмайна...

До речі, вплив радикальних ідей якимсь чином поширився й на положення обговорюваного законопроекту. Зокрема, один із чиновників міністерства, який трохи нуднувато викладав на круглому столі пропоновані новели, згадав також і про те, що законопроект передбачає механізм досудового повернення підприємств державі в разі порушення покупцем своїх інвестиційних зобов’язань. Цю неконституційну особливість тут же відзначив і м’яко засудив директор Інституту приватизації і... Володимир Рябченко. Він також порадив авторам законопроекту якомога менше обмежувати інструменти приватизації. Зокрема, на його думку, в умовах продажу не варто обмежувати частку реалізації акцій на фондовій біржі всього лише 10%, адже для якогось підприємства ефективною може виявитися продаж на фондовій біржі й більшого пакету.

Певне пожвавлення до явно академічного обговорення проблем приватизації вугільної галузі внесла дискусія між Рябченком і Семенюк з приводу терміну «реприватизація», вжитому при обговоренні можливості досудового повернення приватизованої власності державі. Глава Фонду підкреслила, що перерила всі закони України й не знайшла там такого слова. Отже, наполягала головний приватизатор країни, у нас такого поняття не було й немає. Хибність такої заяви зрозуміла кожному, хто пам’ятає історію продажу «Криворіжсталі». І Рябченко визнав за доречне нагадати, що в законодавстві СРСР також не було такого поняття, як секс...