Що нас чекає?

Часто дивуєшся великим людям, їх мудрості та лаконічності. Якою майстерністю слід володіти, щоб інколи в одне речення вкласти так багато, як це зробив незмінний голова Рахункової палати, член-кореспондент НАН України Валентин Симоненко, розглядаючи «нашу» та «їхню» (ліберальну європейську економіку) у статті «Держава і ринок: шляхи партнерства» («Економіка України», 2007 р., № 1). Цитую: «Шлях, який, з точки зору національних інтересів, привів до дуже тяжких наслідків у країнах Центральної та Східної Європи, для нас неприйнятний…»

Доля розпорядилась так, що я народився в унікальному місці — найменшому місті України, до того ж ще з двох боків оточеного кордоном з Польщею. Унікальне прикордонне розташування завжди привертало дитячо-юнацьку увагу до загадкового зарубіжжя. В соціалістичні часи, особливо раннього періоду, рівень життя в Польщі, особливо на селі, справді не викликав захоплення. Минуло небагато часу, але як все змінилось! Уся Центральна та Східна Європа, звільнившись не лише від ідеологічного диктату, але й вiд кайданів планової економіки, справді розквітла!

Але що забувається — починали ж ми з одного рівня: розбалансованої економіки, дефіциту, інфляції, безробіття та ще багато чого неприємного. Почали майже одночасно, хоча поляки в своєму впертому (але раціональному!) антикомунізмі випередили усі соціалістичні країни. І ось минуло півтора-два десятки років, і вже можна порівняти. Яким би оком не подивитись, фаховим чи обивательським, важко віднайти в Польщі, Чехії, Словаччині чи Словенії ці важкі наслідки, якими так лякає фахівців (бо журнал «Економіка України» — найавторитетніший економічний часопис) відмий політик та вчений. Не загнулись країни Б алтії, повільно але впевнено змінюють свої країни румуни та болгари, подивовує світ наймолодша в Європі Чорногорія. Зовсім поряд, на сторінках цього ж номера, у статті авторитетного вченого Бориса Пасхавера порівнюється середній рівень зарплати в окремих країнах Європи відносно США: Польща — 19%, Угорщина — 26%, Чехія — 18%, Литва — 16%, Румунія — 12% і, нарешті, Україна — 7%. Ось де причина рабського заробітчанства, і, що ще страшніше — годування цим коштом армії вітчизняних бюрократів. Оце так криза і «тяжкі наслідки у країнах Центральної та Східної Європи»!

Академік Симоненко у цій статті ще говорить про якусь передчасну відкритість економіки. І це про нашу економіку, де диспропорції та закриті режими регулювання вибухають все новими ринковими скандалами та кризами (цукор, бензин, зерно, авіацiйне паливо — лише короткий перелік з найближчого). Це сумнозвісна «відкритість» в автомобілебудуванні, яка змушує споживачів вибирати на ринку або «мильниці» зразка 70-х років минулого століття, або переплачувати нові моделі майже вдвічі! Хто б із знайомих не приїхав iз Польщі чи Чехії, повідомляють — навіть в столицях тут продукти харчування дешевші та якісніші, ніж у нас. Уявіть собі, явно не місцеві банани-апельсини, і ті незрівнянно дешевші! Це ж базове право кожної людини купити дешевший товар за власним вибором. Чому людина має оплачувати «древню» модель «Жигулів», якщо за ту саму суму вона може їздити на п’ятирічному «Форді», який є кращим, комфортнішим, безпечнішим і економнішим? Щоб не перетворити Україну у звалище відходів? Та ще велике запитання, хто раніше опиниться на звалищі — вже названий «Форд» чи ті самі «Жигулі»...

Нещодавно один мій знайомий, з тих, хто за народ, але їздить на службовій «Тойоті», був змушений поїздити аж три дні (!) маршруткою на роботу. Він просто вуха всім прогудів: «Я очікував, що некомфортно, але щоб так кошмарно!», «Це катастрофа!», «Та хіба ми не люди?». І це при тому, що сервіс був явно не повним: не вилаяли, не обікрали, ґудзики всі залишились.

Тисячі публічних політиків твердять про необхідність захисту вітчизняного виробника. Але ж країна — це не гігантське підприємство. Тут живуть люди, з їхнiми мріями, думками, потребами. Споживачі також мають якісь права! Хто про них говоритиме? Навіть соціалісти чи комуністи, яким би, здавалось, це є першим хлібом, не звертають належної уваги на потреби простого люду. Ось захистити металургію чи цементний завод — ця справа варта їхньої уваги.

Будь який економіст скаже: все це очевидні результати відсутності конкуренції, закритості та невмілого державного регулювання. Як образно стверджує легендарний Л. Бальцерович, «вони прагнуть замінити «невидиму руку» ринку «волохатою рукою» чиновника, яка так і тягнеться до власної кишені». Тобто, можливо, це регулювання і є «вмілим», однак тільки в інтересах окремих фінансово-промислових груп. Адже ж не вміють і не хочуть вони працювати в умовах конкуренції.

Зовсім не таємниця, що на непрозорості, закритості та спеціальних режимах регулювання ґрунтуються багатомільйонні прибутки автомобільного, цукрового, курячого, м’ясного, молочного, металевого та інших «чесних» бізнесів. Конкуренції вони бояться, як вогню. Не побоялись поляки сказати — наше автомобілебудування неконкурентне. Спробували чехи працювати на те, щоб їхнє стало конкурентним, і ось уже «Шкода» — престижне авто. Без будь якої потреби чіпляти до цієї марки якесь «Шевроле» чи «Деу». Ви гадаєте, не тремтіла рука польського уряду, коли погоджувались вступати у ЄС? Згадували власних селян, і закрадались сумніви... Мужній лідер польської самооборони А. Леппер, не нашої — кабінетної, навіть грудьми ставав з прибічниками проти західної продукції. Але ж вирішальне слово за споживачем. Він вибрав Європу, і тут все інше було безсиле. Минуло декілька років — і польську молочну галузь, як і все сільське господарство, не впізнати. Рішуче змінюється село й сільське господарство. При цьому, як повідомляють знайомі поляки, усі «кінно- ручні» знаряддя з їхньої країни вивозяться в Україну. Воно й не дивно, так довго і бездарно реформувати аграрну галузь могли лише ми. Та ще нагороди за це отримали й народну підтримку (майже усі колишні «аграрні віце-прем’єри» зараз народні депутати).

Яку б сферу суспільного життя не брати: освіту, медицину, економіку, засоби масової інформації, пенсійну реформу, права людини — за будь якою позицією ситуація в Центральній та Східній Європі є значно кращою, ніж у нас. Де ця криза і «тяжкі наслідки» — важко зрозуміти. А чому цей шлях, з точки зору економічної логіки, є для нас неприйнятним, ще важче осягнути. Хіба що, йдучи шляхом до Європи, не лишимо місця для комуністичної ідеології, та ще у виразно русофільському виконанні. Немає там місця для брехні, постійного обману виборців, постійної ротації тих самих людей біля державного корита, немає шокуючої різниці в доходах високоповажних борців за права людей і рівнем життя саме цих людей. Впевненість у завтрашньому дні, повага до людини, її правовий захист, належна суспільна віддача за чесну працю — хіба це не гідне похвали. Хотілося б вам пожити в такій кризі?

Але ж «нам Польщі й Америки не указ». І знову починається пошук власного, «третього шляху». Хоча вже теоретично, а що авторитетніше — й практикою доведено, «немає жодного третього шляху»! Ні, нам своє робить, і з усе відвертішим креном у бік Москви. Але чий досвід та напрацювання ми б не приміряли, то московський — точно не для нас. Не тим багатством Бог нас наділив, та й люди ми не ті. Тому й з Криму не вдалося зробити Чечні.

Очевидна головна тема статті академіка Симоненка — необхідність посилення державного регулювання економіки. Для аргументації використано навіть таких авторитетних вчених як Дж. Штігліц та Дж. Тобін. Звичайно, ці найавторитетніші вчені Заходу, що не здобували визнання в органах державної влади, а на сторінках власних книг, рішучі в критиці ринку й ринкового механізму. Щоб не говорили, але навіть А. Сміт критикував ринок, називаючи його «нічним сторожем». Але ж ніхто з серйозних вчених, на основі теоретичної й заслуженої критики ринку, не буде його заперечувати. Ринок лежить в основі капіталістичного способу виробництва. Десь він недосконалий, десь — повільний, часом — неефективний. Але завжди дієвий і прозорий.

Не станемо ж ми на основі того, що арифметика не дозволяє описати «теорему Лобачевського» чи Лоренц-інварт- ність, відкидати арифметичні дії з математики! Однак пан Симоненко, на основі власного геніального відкриття («Ринку в його класичному розумінні не існує») заперечує можливості цієї інституції. Сучасний ринок за характеристиками значно віддалився від «класичного», але від цього він не перестав бути «ринком». Та ні, на заміну ринку Симоненко пропонує партнерство бізнесу і влади, під «твердою рукою держави». Спитайте в бізнесу, чи хоче він такого партнерства? Спитайте самі себе, чи може наша державна машина бути «твердою, справедливою та чесною»?

Відомо, що з математичної, медичної чи фізичної точки зору абсолютно білого тіла і здорової людини у класичному розумінні теж немає! То що, ігноруймо на підставі цього математику, фізику чи медицину? Ще той же Сміт застерігав, що помилка, яка містить долю правди — найстрашніша, найпідступніша помилка. Запитаймо будь-якого серйозного і авторитетного вченого економіста: чи є економіка України відкритою? Чи має місце в цій економіці чесна та відкрита конкуренція? Чи слід посилювати державне втручання в економіку, запроваджувати «тверду руку держави»? Чи існують об’єктивні підстави для оригінального «українського шляху ринкового розвитку»? Чи в Україні краще жити, ніж у Центральній та Східній Європі?

Як вітчизняний вчений, та ще й зачеплений в економічній освіті крилом марксизму, можу дати однозначно негативну відповідь.

Зрештою, кияни, львів’яни та жителі багатьох інших міст України, до яких або через які прямують літаки, поїзди, автомобілі чи навіть велосипедисти з Центральної та Східної Європи, мають можливість підійти й безпосередньо з вуст європейців дізнатись про «тяжкі наслідки», яких їм довелося зазнати. Питання лиш в тому, коли ж і нас нарешті піддадуть таким «тортурам»?

Шлях, який пройшли країни Європи для певної групи людей неприйнятний. Але для звичайних людей, тих, кого називають народом, виборцями чи електоратом — навіть дуже бажаний. Не лише при владі люди мають право на гідне життя! Зрештою, квиток у Європу коштує не так багато — їдьте, дивіться, аналізуйте, пийте смачне пиво, їжте в господах, вночі гуляйте безпечними вулицями, ночуйте в затишних готелях, руками мацайте дорожнє покриття і чисті вулиці, усміхайтесь один до одного, звіряйте годинники за автобусами та трамваями. А тоді робіть висновок. Недаремно ж, як казав геніальний Наполеон, останнє слово за суспільною думкою.