Слабкі місця «Турборежиму»

Реформою у світі визнано прогресивні зміни в суспільстві, у системі господарського механізму, які спрямовані на досягнення макроекономічної стабілізації та подальший економічний розвиток на основі суттєвих змін в економічній політиці, організації виробництва та управлінні. Реформи можна кваліфікувати будь-яким чином, але їхню популярність чи непопулярність характеризують індикатори розвитку економіки.

Так, наприклад, 2016 року валовий внутрішній продукт (ВВП) в розрахунку на одну особу в 17 найбільш розвинутих країнах світу становив 57 тис. дол. США або перевищував у 33 рази цей показник у 25 країн, сусідів України, а конкретно: Філіппіни, Судан, Папуа Нова Гвінея, Україна, Гондурас, Нікарагуа та ін. Причому 2016 року порівняно з 1992-м у цих «найбагатших країнах світу» середньорічний темп приросту ВВП становив 3,4%, тоді як в Україні — 1,9%. Характерною рисою насправді багатих країн світу, особливо в Європі, є достатня наявність середнього класу та рівномірний розподіл населення за сукупними доходами. Наприклад, у Європі практично немає мільярдерів, а тим паче в такій пропорції в загальній чисельності населення, як в Україні. Тобто в Україні й ще у 24 країнах-сусідах за низькими показниками ВВП реформи «непопулярні».

Як відомо, уже кілька років Кабінетом Міністрів України скасовано державне регулювання ринку продовольства, а відповідно роздрібні оператори одержали повну свободу у формуванні цін. Як наслідок, за даними голови Української асоціації постачальників торговельних мереж Олексія Дорошенка, наприклад, за дев’ять місяців 2016 року причину зростання індексу споживчих цін на 43% не можуть пояснити самі учасники ринку й не можуть дати відповідь, яка ж ланка інтеграційного ланцюга спричинила це зростання і хто конкретно «заробив» на цьому понад 30 млрд грн.

У країнах світу зростання цін на продовольство відстає від темпів зростання сукупних доходів населення. Ця закономірність має назву закону Енгеля, згідно з яким частка витрат на харчування в загальній сумі сукупних витрат населення щорічно скорочується і, наприклад, у країнах Європи досягла 12—18%. В Україні ж за відсутності моніторингу витрат на ланцюгу «виробництво-реалізація-споживання» ціни на продовольство не контрольовані і зростають більшою мірою, ніж сукупні доходи населення. Тому витрати на харчування українців за останні десять років утримуються на непомірно високій позначці — 50—55% (а витрати на ЖКГ становлять 12—16% залежно від розмірів доходів).

Можна зауважити «турборежимникам», що земельні проблеми, як результат діяльності людини на землі, складаються із множини комбінацій чинників політичного та економічного характеру. Особливістю розв’язання земельних проблем у цивілізованих країнах є чітка уява про перспективні або бажані земельні відносини і постійний рух у цьому стратегічному напрямку протягом багатьох десятиліть, а то й століть. Конкретніше — все це організовується і проводиться для власного народу. На цьому шляху уряди встановлюють, наприклад, правила наслідування, мінімальні й максимальні площі землі, які можуть бути у власності фізичних осіб, що є ключовим елементом реформ. Різними програмами фінансової підтримки тих або інших галузей уряди ведуть аграрний сектор до бажаної мети в середовищі безлічі обмежень: щільності тварин на 1 га землі в різних природно-кліматичних умовах, кількості внесених добрив і застосування пестицидів, обсягів виробництва та інших чинників. Коли є бачення бажаної мети, уряди за різних комбінацій політичних та економічних умов застосовують різноманітні важелі. Наприклад, підтримують виробництво молока, а через якийсь проміжок часу — припиняють, надають пільгові кредити, сприяють експорту і стримують імпорт окремих сільськогосподарських культур тощо. На коротких періодах часу ці заходи або програми сприяють розвитку галузей, що підтримуються, а потім створюють нові проблеми, наприклад перевиробництво молока, які, знову ж таки, спонукають до розробки нових важелів їх розв’язання. Загалом, постійний моніторинг проблем протягом тривалого часу та негайне реагування на них урядів розвинутих країн з розробкою важелів їх розв’язання забезпечують безперечну ефективність фермерської діяльності.

Таким чином, завданням реформи є кропітка управлінська діяльність із супроводу різними урядовими програмами до бажаної мети, яка окреслена стратегічними планами розвитку економіки, — до ефективного виробництва з розв’язанням проблем багатофункціональності (поєднання функцій сільського господарства з функціями несільськогосподарськими, що фокусується у розв’язанні проблем повної зайнятості сільського населення та отримання ними гідних доходів).

Керуєш країною і ні за що не відповідаєш. Так тривало в Україні 28 років до накопичення проблем сьогодення: величезних державних боргів перед зовнішніми та внутрішніми кредиторами; ринкового середовища, яке спотворене різними комбінаціями грабунку первинних виробників; тупикових напрямків спеціалізації сільського господарства (виробництво й експорт зернових та олійних культур), у які направляють й виштовхують «світові благодійники», що призвело до суцільного безробіття сільського населення тощо.

Чи зуміє Україна лише таким заходом, як запровадження ринку землі, розрахуватися із зовнішніми борговими зобов’язаннями — сплатити міжнародним кредиторам протягом трьох найближчих років близько 20 млрд дол. США зовнішнього боргу? Нагадаємо, що загальна сума зовнішнього боргу на 30 вересня цього року досягла 82,95 млрд дол. США (34,33 млрд — внутрішнього, 48,62 млрд — зовнішнього, включаючи 9,95 млрд боргу, гарантованого державою), або 62% від ВВП за економічно безпечного рівня для України близько 35% від ВВП.

За такого рівня державних боргів та низького показника ВВП на душу населення (середина другої сотні країн за цим показником) з боргами можна буде розрахуватися, якщо розробити стратегію розвитку, яка базуватиметься на принципах індикативного планування: ринок — наскільки можливо, план — наскільки необхідно під назвою «Недирективне планування на державному рівні». Таке планування базується на розвитку державних підприємств із залученням приватних комерційних фірм, які на основі державних стимулів погоджуються діяти відповідно до державних рекомендацій. Основною функцією такого плану (базується на динамічних моделях довгострокового прогнозування, використанні системи національних рахунків, включаючи міжгалузеві баланси) є визначення макроекономічної траєкторії з розв’язанням соціальних проблем і найперше — за рахунок повної зайнятості населення.

Більшість розвинутих країн світу ще з 1930-х років розробляють індикативні плани розвитку економіки. Наприклад, у Франції розроблений комплекс моделей, який включає три взаємопов’язаних рівні, від найбільш агрегованого до дезагрегованих — окремих продуктів: 1) макроекономічне прогнозування за 15 галузями; 2) галузеве прогнозування за 36 галузями; 3) прогнозування окремих показників за 200 продуктами. За допомогою таких рівневих моделей будь-які заходи економічної політики в діалоговому режимі відображаються в економічних показниках міжгалузевої взаємодії — конкретній картині економічної ситуації в країні. Зокрема, визначається, як змінюються співвідношення в показниках інвестицій, зайнятості населення, продуктивності праці й у кінцевому підсумку — конкурентоспроможністю французьких товарів на зовнішньому ринку.

Це шлях, яким багато країн світу прийшли до розквіту економік, але він важкий для України — необхідно на серйозному рівні моделювати, як функціонує економіка та яким чином можна впливати на її окремі показники.

Мабуть, тут доречно зазначити, що в Україні не варто скорочувати 1700 працівників статистичної агенції. Економія мізерна. Але відсутність стратегії, яка розробляється на базі статистичної інформації, з найбільш оптимальним використанням наявних ресурсів призведе до втрат економіки на сотні мільярдів гривень.

Цікаво, що в 11 країнах світу, які продали найбільшу частку земель на світовому ринку, ВВП на душу населення в 3,7 разу нижчий (3,2 тис. дол. США), ніж у десяти країнах, які є основними покупцями в них землі.

Народні депутати від «Слуги народу» на телевізії пояснюють, що коли в купівлі земель братимуть участь іноземці, то ВВП додатково зросте на 3,8 відсоткових пункти, а без іноземців — лише на 3,3 (окрім планового росту, який передбачений на 2020 рік — 3,7%). За 3,5% прогнозного темпу росту ВВП 2019 року до 2018-го абсолютна величина його становитиме 3683,3 млрд грн ((1+3,5/100)*3558,7). Із запровадженням ринку землі без участі іноземців додатковий приріст ВВП 2020 року досягне 121,5 млрд грн (3558,7*3,3/100), що стосовно ВВП, який створений у сільському господарстві, зросте на 32,6% (100*121,5/373,4). Якщо ж залучити до ринку землі іноземців, то приріст ВВП сільського господарства зросте на 37,5% (на 140 млрд грн). Зазначимо, що ВВП в сільському господарстві на 95% формують валовий прибуток (80%) та оплата праці найманих працівників (15), і лише 5% — податки й субсидії на виробництво та імпорт.

Виникає закономірне запитання: чи зможе такий захід, як запровадження ринку землі, забезпечити щорічні прирости ВВП в сільському господарстві на рівні 33—38%? За якими моделями все це обчислено? Якщо навіть продати всю (43 млн га) землю іноземцям, то протягом найближчих років вони не зуміють покращити показники основних складових ВВП — прибутку та оплати праці в таких неймовірно високих темпах за наявної спеціалізації (виробництво зернових та олійних культур). Щодо прибутків — то вони в Україні не залишаться. Не виключено, що нові власники землі запросять робочу силу з інших країн. Тоді ВВП, який створюється в сільському господарстві, до багатства України не матиме жодного стосунку. Уже йшлося про те, що за зернової спеціалізації експортний прибуток у розрахунку на 1 га ріллі у 230 разів менший, аніж за іншої спеціалізації — розвиток тваринництва за рахунок імпортного зерна, шротів тощо («День» № 5 від 15 січня ц. р.). Зміна спеціалізації і запровадження більш інтенсивного виробництва (плоди, виноград, ягоди, овочі, тютюн, хміль, тваринництво та їх переробка, зберігання, транспортування, реалізація) потребує порівняно із зерновою спеціалізацією незрівнянно значно більших інвестицій у розрахунку на одиницю землі та ще більше часу, як мінімум три-сім років. Таким чином, за одну каденцію Президента України Володимира Зеленського сільське господарство після запровадження ринку землі не забезпечить очікуваних результатів (приросту ВВП), крім гарантії виникнення соціальної напруженості в суспільстві, якщо почнуть розбазарювати землю.

Висновків робити не буду. Згадаю лише часи правління Президента СРСР Михайла Горбачова. Мій шеф, професор Олексій Бугуцький збирався в Москву у відрядження. Я, як любитель різних математичних моделей, попросив, щоб привіз мені інформацію: хто і за допомогою яких моделей США прогнозував розвиток економіки СРСР, який здобув назву «Перебудова». Ніхто нічого не розраховував, не оптимізував і не збирався цього робити. Результат «Перебудови» всім відомий. Зараз ми перебудовуємо економіку під назвою «Турборежим». Яка мета? Продати ресурси чи ощасливити все населення України?