Страхування: знайомство з чорного ходу
Я часто спостерігаю, як у процесі спілкування зі страхувальниками у наших директорів у міру ознайомлення зі схемами страхових заробітків відбувається роздвоєння особистості: з одного боку, вони змушені продовжувати переговори, а з іншого — вони вже мріють, як загрібатимуть гроші без допомоги страхувальників. На підставі особистого досвіду я пересвідчився, що можливість особистого заробітку — це поки що єдине, що може зацікавити директора в страхуванні, і цим я, мабуть, принципово відрізняюся від шановного п. Кузнецова — автора вищезгаданої публікації. Я, звісно, не виключаю, що його компанії пощастило зайняти таку страхову нішу, яка звільняє від необхідності обслуговувати директорат. Проте я знаю, що страхування «по-чорному» становить невід'ємну частину української віртуальної економіки. Саме тому я визнав необхідним доповнити картину страхового бізнесу, скопійовану із західних зразків, приземленішими схемами, без яких вітчизняному керівнику страхування «по-західному», можливо, взагалі не потрібне. Якщо говорити про суть такого страхування, то це спосіб збагачення директорату переважно державних підприємств (для приватних компаній — це швидше спосіб виведення прибутків з-під оподаткування).
Ясна річ, страхування як вид крадіжки цікаве тоді, коли гра йде по-крупному. Скільки це «по-крупному»? Сотні тисяч доларів. Як бачите, в Україні гроші є. Тому все сказане нижче має відношення в основному до великих підприємств, які в більшості своїй числяться за державою. Назва «акціонерне товариство» не повинна збивати читача з пантелику. У справжньому АТ менеджерам було б не дозволено красти, а власникам красти у самих себе немає чого.
Для простоти сприйняття крадіжку через страхування я поділяю на два види. По-перше, це привласнення грошей підприємства за допомогою професійного страхувальника (я точно знаю, що філіали західних компаній такими клієнтами не гребують). За такими послугами звертаються не дуже жадібні, раціонально мислячі або не дуже впливові директори. По- друге, це «кишенькове» страхування. Воно життєздатне тоді, коли засновник компанії мав досить грошей, впливу й розуму, щоб окупити витрати, пов'язані з організацією страхової компанії. Правда, в таких компаніях про страхування нагадує тільки назва фірми.
Чому ж так вигідно «страхуватися»? Тому що найважливішою перевагою страхування є те, що тут у ходу тільки живі гроші, а страхувати можна все, що завгодно, від чого завгодно, навіть від пожежі під час атомної війни. З цією метою страхова компанія та директор укладають негласний договір. Суть його у тому, що в договорі страхування буде вказано нереальні страхові випадки й завищено суми страхових внесків. Під цю домовленість готуються пакети документів, де прописуються деталі страхових послуг і їхня вартість (тарифи). І оскільки тарифікація в страховій справі — матерія тонка, то завищити тарифи досить легко. Зазвичай 20% від суми вже завищеного страхового внеску йдуть готівкою. Доход потім кладеться до кишень страховика й страхувальника в пропорції 50% на 50%. Таким чином, страховий платіж складається із собівартості послуги, прибутку страхової компанії і так званої «дельти», що розподіляється між страховиком і страхувальником. Десять відсотків «заробітку» для директора — це середня величина. За окремими страховими угодами «дельта» може доходити й до 50%, і до 90%. Звичайно це — страховки «від того, щоб миші верстат не погризли», хоч у будь-якому разі можливості директора, міра його контролю над підприємством будуть визначальними.
Після того, як на рахунок страхової компанії потрапляють гроші, частина їх іде на перестрахування (для випадків, коли щось і справді страхується), в основному за рубіж, а частина, призначена для директорів, переводиться в готівку. Механізм отримання доходів від страхування директорами підприємств, що перебувають повністю чи частково в державній власності, ускладнюється тим, що в деяких директорів є бажання вкрасти, але немає живих грошей. У такому разі вони змушені вдатися ще й до послуг фінансового посередника, котрий грошові сурогати (векселі, інші псевдоактиви) перетворить на грошову форму. Ще зовсім недавно страхові компанії дуже активно «зводили» продавців і покупців енергетичних векселів. Тепер вони іноді займаються векселями промислових підприємств. Але перевага все ж віддається грошам.
Отримувати доходи від страхування можуть не тільки юридичні особи, а й підрозділи великих холдингів. Тому якщо страхувальником виявлялася філія, тобто структура без власного розрахункового рахунку в банку, тоді в поділ включається ще один учасник — від правління. В Україні маса таких суб'єктів, особливо в галузях природних монополій — на транспорті, в атомній енергетиці, комунікаціях... Таким чином, і в тих випадках, коли попит на «послуги» страхування пред'являється від імені «державних національних компаній», треба розуміти, що в «страхування» вирішили пограти найважливіші персони держави. Люди, подібні мені, тобто причетні до страхового бізнесу, часто спостерігають, як зі зміною керівництва відомства (найчастіше) або держпідприємства (директори звільняються рідше) змінюється страхова компанія, яка їх обслуговує. Доходить навіть до анекдотичних ситуацій. Варто тільки поширитись чутці про те, що десь має пройти хвиля звільнень, як претендентів починають обходити президенти страхових компаній із пропозиціями, від яких буває важко відмовитися. Та ніхто й не відмовляється, якщо тільки не має наполеонівських планів і не мріє про власну компанію. Це пов'язано з тим, що кожний новий керівник не хоче класти гроші в свою кишеню за допомогою страховиків, котрі обслуговували його попередника, — директора чи міністра. Хоча міністри тут у гіршій ситуації, оскільки їхній доступ до активів підприємств сильно опосередкований. Можливо, після концентрації управлінських повноважень в Агентстві з питань управління корпоративними правами чи в галузевих міністерствах ситуація для міністрів поліпшиться. Однак не варто сподіватися, що директори так просто поступляться їм своїми заробітками.
Мушу сказати, що у цивілізованої крадіжки «через страхування», яка мені симпатичніша внаслідок її наближеності до власне страхування, є один ворог. Це бажання страхувальників украсти більше, ніж вони реально можуть. Саме надлишком такого прагнення пояснюється поява у державних відомств- холдингів власних страхових компаній. Вони думають так: навіщо нам ділитися з якоюсь страховою компанією, коли можна всі 100% платежів покласти до власної кишені? В Україні кожен поважаючий себе холдинг має у своєму складі джентльменський набір певних фінансових інструментів — банк, офшор, страхову компанію та обвішані боргами промислові підприємства. Отже, якщо вище говорилося в основному про справжні страхові компанії, які, крім страхування, допомагають «капітану» виробництва красти активи ввіреного підприємства, то нижче йдеться про «кишенькові» страхові компанії. Функція такої страхової компанії — перекачування грошей з підприємства «до кишені» засновників компанії. А серед її засновників, природно, виявляться або керівники холдингу, або їхні родичі, або їхні довірені особи. Такі «страхові» компанії страхуванням як таким взагалі не займаються. Їхнє призначення — примножувати колишній державний, а нині приватний капітал засновників — через кредитування, розміщення за кордоном, інвестування, купівлю нерухомості. Щоб не бути голослівним, запрошую читача зазирнути до рейтингів страхових компаній, що регулярно публікуються. Відсутність страхових виплат за наявності великих (і дуже великих) страхових внесків — вірна ознака описаної вище структури.
Вирішивши відгукнутися на газетну публікацію, я не мав бажання гудити страховий бізнес. Я чудово розумію, що продається лише те, що купується. І якщо у страхувальників немає мотиву не красти, то страховики нічого з цим вдіяти не можуть. А ось що треба зробити, щоб такий мотив з'явився, вони точно знають. Рішення про страхування повинні прийматися власниками активів, а не їхніми сурогатами.
