Стратегія на місяць
За місяць до закінчення своїх повноважень Кабінет Міністрів Юрія Єханурова вирішив подати на суд громадськості свою довгострокову стратегію розвитку України до 2012 року. Головними завданнями української влади на цей період визначено: подвоєння ВВП, зниження інфляції до 6%, вступ до СОТ, створення зони вільної торгівлі з ЄС тощо. Подібного документа Україна чекала 15 років, однак багато експертів мають серйозні побоювання, що ця стратегія призначена лише на період до 26 березня 2006 року, тобто до парламентських виборів.
Цей скептицизм зумовлений насамперед невисоким ступенем імовірності реалізації основних завдань стратегії. Кабмін переоцінив свої можливості не тільки у створенні зони вільної торгівлі з ЄС, що ані в найближчій, ані в середньостроковій перспективі неможливе в принципі, а й у внутрішній політиці. За того темпу зростання ВВП (0,9%), що зафіксував Держкомстат у січні 2006 року, урядовий намір подвоїти валовий продукт країни, за моїми розрахунками, може стати реальністю тільки в 2084 році. Більш того, головна проблема полягає в тому, що урядова стратегія не містить реальних механізмів того, яким чином Кабмін зможе утримати хоча б ці темпи протягом тривалого періоду.
Щоб здійснити економічний ривок — і за сім років подвоїти ВВП, необхідно насамперед мати надійну основу. Більшість незалежних економічних експертів переконані: на сьогодні Україні так і не вдалося сформувати нову парадигму економічного розвитку. За 15 років незалежності ринкові перетворення та реструктуризація економіки (надання статусу країни з ринковою економікою з боку ЄС та США справді можна сприймати як політичну підтримку нової влади) так і не були остаточно завершені. Україна також не змогла повноцінно інтегруватися в глобальні економічні процеси, перетворившись на експортера сировини та напівфабрикатів.
При цьому не можна не відзначити, що певний позитивний перелом, попри всю подальшу критику, окреслився саме під час другої каденції Леоніда Кучми. Державна підтримка великих вітчизняних ФПГ як усередині країни, так і на міжнародній арені сприяла в кінцевому результаті розвитку та зміцненню економіки. До речі, подібної політики дотримуються більшість країн, які відносно недавно стали на шлях ринкових перетворень. Саме завдяки підтримці, а в деяких випадках — навіть відкритого лобіювання інтересів великого бізнесу добилися таких значних успіхів знамениті «азіатські тигри». Головна проблема того періоду в Україні полягала в тому, що преференції отримували виключно фаворити влади, що знижувало потенціал інших ФПГ.
Великі надії українські економісти покладали на перший рік президентства Віктора Ющенка. Володіючи значною підтримкою, він мав реальну можливість здійснити низку непопулярних, але життєво важливих економічних реформ. У цьому разі Україна в 2006 році мала б основу для розвитку економіки на ринкових засадах. Однак нова команда продемонструвала нездатність вирішувати стратегічні завдання. Економічну політику України зразка 2005 року нічим іншим, як економічним еклектизмом не назвеш. Кожен член економічного блоку уряду дотримується ідеології, що дуже часто є просто несумісною з ідеологією інших міністрів.
Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, перманентно збільшуючи соціальні трансферти, намагалася обґрунтувати це як політику розширення сукупного попиту. Голова МінАПК Олександр Баранівський твердо дотримувався концепції розширення пропозиції, Валентина Семенюк намагалася втілювати на практиці соціалістичні догми, а Сергій Терьохін на основі теорії купівельного паритету валюти будував власні теоретичні конструкції. Новий прем’єр Юрій Єхануров спробував усе це синтезувати. Вигаданий ним термін «соціальний бюджет розвитку» дуже нагадує смажений лід.
Прийшовши до влади, Віктор Ющенко зробив ставку на політику збільшення сукупного попиту (модель Тимошенко — Пинзеника), відмову від співпраці з ФПГ, які в попередні роки скомпрометували себе участю в корупційних і тіньових схемах, а також на потік іноземних інвестицій, що мав активізувати ділову активність в Україні.
Теоретично 40-відсоткове зростання номінальних доходів населення в 2005 році мало стати сильним каталізатором зростання економіки. Прихильники цього підходу небезпідставно стверджують, що надмірний сукупний попит викликає стрімке зростання пропозиції товарів і послуг. Однак на практиці замість цього Україна отримала 16-відсоткове зростання цін (не плутати з індексом споживчих цін), уповільнення зростання ВВП до 2,4% за підсумками року та від’ємне сальдо торгівлі товарами. Однак головний негатив діяльності уряду полягає в тому, що навіть той скромний приріст ВВП у 2005 р. зумовлений переважно збільшенням валової доданої вартості в транспорті (8,1%), добувній (4,4%) та обробній (3%) промисловості. Тобто збереглася та навіть посилилася тенденція до перетворення України на країну-постачальника ресурсів і напівфабрикатів. Адже якби в країні широко використовували інноваційні технології, про які так часто любить говорити уряд, то зростання видобутку природних ресурсів насамперед прямувало б до нуля. Водночас скорочення валової доданої вартості було відзначене в будівництві (6,6%). Слід відзначити, що саме будівництво є найсильнішим локомотивом розвитку економіки в багатих країнах.
У чому полягав такий вражаючий дисонанс між намірами уряду та результатами його діяльності? По- перше, не варто надмірно «переоцінювати заслуги» Кабміну в тому, що зростання ВВП у 2005 році знизилося вп’ятеро порівняно з 2004 роком і неухильно наближається до критичної позначки в 2006 році. Головна причина цього полягає в тому, що економіка України сьогодні практично вийшла на рівень своїх виробничих можливостей 1991 року. Природно, що за 15 років багато виробничих активів або застаріли, або перепрофільовані, а всі рентабельні підприємства, успадковані від СРСР, сьогодні досягли майже максимально рівня завантаження. Так, потужності українських металургійних підприємств, які останні роки слугували локомотивом зростання ВВП, використовувалися (за видами продукції) в 2005 році таким чином: по чавуну — на 86,5%, по сталі — на 94,2%. Але збільшити випуск продукції за рахунок зростання завантаження законсервованих потужностей і за рахунок будівництва нових — це зовсім різні речі. Збільшуючи сукупний попит, можна стимулювати зростання ВВП, однак цей процес має свої межі. Коли виробничі можливості економіки працюють практично на максимумі, то штучне збільшення попиту сприяє лише зростанню інфляції. На тій стадії розвитку, на якій сьогодні перебуває українська економіка, доцільніше було б спрямувати основні фінансові потоки на інвестиційні проекти, аніж на соціальні витрати. Це непопулярно, однак необхідно для подальшого зростання ВВП.
По-друге, сукупний попит має чотири важливі складові: сукупне споживання, державні закупівлі, інвестиції й експорт. Якщо розглянути результати діяльності уряду за 2005 рік, то можна побачити, що успіхів він досяг лише в одному напрямі — збільшення сукупного споживання. Справді, результатом цього стало зростання харчової промисловості. Збереглася позитивна динаміка і в січні поточного року. Так, підприємства харчової промисловості та переробки сільськогосподарських продуктів України в січні 2006 р. збільшили виробництво продукції в порівняльних цінах на 6,6%. Найбільше зростання обсягів продукції зафіксоване у виробництві макаронних виробів — 37,4%, жирів — 21,6%, переробці овочів і фруктів — 11,3%, м’ясній промисловості — 9,6%, молочній — 8,9%, тютюновій — 5,2%.
Три інші, не менш значущі, складові сукупного попиту залишилися без належної уваги нової влади. Державні закупівлі органічно інтегровані в бізнес-схеми чиновників, які до них причетні. За 2005 рік кардинально змінити ситуацію не вдалося, тому, як і раніше, держзакупівлі слугують годівницею для наближених до цієї сфери, а не стимулюють розвитку вітчизняної економіки. Зростання внутрішніх приватних інвестицій в основний капітал, у зв’язку з реприватизацією та посиленням фіскального навантаження на підприємства, наблизилося до нуля. Держава ж, спрямувавши значні кошти на соціальні потреби, також була вимушена скоротити інвестиційні витрати бюджету. Сподівання влади на іноземні інвестиції не виправдалися: вони не змогли компенсувати внутрішнього стоку капіталу. До того ж уряду слід би враховувати, що прямі іноземні інвестиції ніколи не були визначальними в розвитку економіки. Навіть у країнах Центральної та Східної Європи їхня частка в загальній структурі капітальних інвестицій не перевищує 15—18%. У цьому контексті зневажлива політика нової влади стосовно великого бізнесу досить яскраво позначилася на макропоказниках 2005 року. На зовнішніх ринках спостерігалася досить позитивна кон’юнктура для вітчизняних виробників, однак негативну роль відіграли тарифні навантаження на підприємства всередині самої України. Особливо це стосується металургії, на частку якої припадають 40% загальнонаціонального експорту та четверта частина ВВП. А головним чинником, який украй негативно вплинув на торговий баланс країни, безумовно, була квітнева девальвація гривні. У кінцевому результаті Україна отримала півторамільярдний від’ємний баланс.
Результатом державної економічної еклектики стало не просто падіння зростання ВВП, а й формування умов для подальшого економічного спаду. Звісна річ, статистика першого місяця цього року не є відображенням макропоказників усього року, однак вона досить чітко продемонструвала негативні тенденції розвитку економіки. Негативна траєкторія руху виробництва зафіксована практично в усіх основних галузях. Так, за даними Держкомстату, в січні обсяги виробництва продукції скоротилися у видобувній промисловості України (1%), у видобутку неенергетичних матеріалів (2,1%), у тому числі у видобутку металевих руд (0,4%), видобутку енергетичних матеріалів (0,2%), у тому числі у видобутку вугілля й торфу (2,2%). У натуральному обчисленні видобуток вугілля і поготів скоротився на 3,3%. За січень на 4,2% скоротилися обсяги виробництва в металургії й обробці металів. Зокрема на підприємствах з виробництва чавуна, сталі та феросплавів обсяги виробництва знизилися на 5,2%, інших видів первинної обробки чавуна та сталі — на 4,5%, кольорових металів — на 8,6%, металевого лиття — на 25,8%. У натуральному обчисленні виробництво сталі скоротилося порівняно з січнем 2005 р. на 6,8% і становило 2170 тис. тонн, прокату готового чорних металів — на 8,5% (до 1745 тис. тонн); чавуна — на 3,9% (до 2 611 тис. тонн). Повторюю: металургія дає майже 25% ВВП і 40% загальнонаціонального експорту України.
Головними рушіями, що забезпечили, хоч і мінімальне, але все ж таки зростання економіки в січні, стали: виробництво та розподіл електроенергії, газу та води (13,2%), транспорт (6,8%) і сільське господарство (3,9%). Але попри позитивну динаміку, ці галузі не тільки не зможуть стати локомотивами економічного зростання, але навіть не компенсують падіння в інших секторах економіки. Проте аж ніяк не всі керівники держави розділяють подібний песимізм. Заведено вважати, що основною причиною уповільнення темпів зростання ВВП України в 2005 році стала боротьба з тінізацією економіки.
Показний оптимізм характерний і для довгострокової стратегії. Безумовно, цілі, які визначив у ній Кабмін, вельми привабливі. Але біда в тому, що українська влада не може пояснити, за рахунок чого вона має намір їх добиватися. Нам залишається повірити в те, що керівники країни володіють власним ноу-хау економічного дива. Але ще більш імовірно, що ця програма є не більше ніж елементом виборчої агітації.
