Світовий банк: на порозі нового етапу
Наприкінці цього місяця закінчується десятирічний термін перебування Джеймса Вульфенсона на посаді президента Світового банку. Хоча ще багато слід здійснити і організувати, його досягнення як лідера світової спільноти з розвитку вражають, і вони забезпечують надійну основу для подальшого будівництва.
Можливо, найважливіший внесок Вульфенсона полягає в тому, що він ясно сформулював місію банку: сприяти економічному зростанню й викорінювати бідність у країнах, що розвиваються, — визнаючи водночас величезність цього завдання і незадовільність колишніх підходів.
У минулому вважали, що, оскільки країни, що розвиваються, мають у своєму розпорядженні менший капітал, ніж розвиненіші, то одне лише надання додаткового капіталу вирішить їхні проблеми. Справді, такий погляд частково був обґрунтуванням створення Світового банку: якщо проблема полягає у браку коштів, то очевидно, що банк буде ключовою складовою її вирішення.
Під керівництвом Вульфенсона банк почав пошук багатосторонніх стратегій, загальною основою для яких стала програма, названа ним «Платформою всеосяжного розвитку». Багато зв’язків були очевидними, але їм недостатньо приділяли увагу. Підвищення продуктивності сільського господарства або кращий доступ до ринку приносять мало користі, якщо доріг і гаваней, як і раніше, не вистачає. У країні, що потерпає від малярії, програми з винищування комарів можуть сприяти підвищенню продуктивності й навіть збільшити ефективність землекористування, оскільки території, на яких було майже неможливо жити, стають придатними для життя. Прибутковість вкладень в освіту також можна збільшити, якщо більше людей почнуть довше жити завдяки кращій охороні здоров’я.
Банк почав розуміти, що країни, які розвиваються, відрізняються від розвиненіших не лише тим, що їм бракує ресурсів, а й тим, що їм бракує знань. Це стало особливо важливо тоді, коли світ перейшов до економічної моделі, яку ми називаємо «економікою знань». Серед успішних прикладів можна назвати Індію та країни Східної Азії, які зробили потужні капіталовкладення не лише в початкову, а й у середню й вищу освіту, і особливо в сфери техніки й природничих наук. Це було відображенням великої зміни підходу до освіти з боку Світового банку, який раніше звертав увагу лише на початкову освіту.
Кампанія Вульфенсона проти корупції також була докорінною зміною способу мислення, перехід від зниження ролі держави до вдосконалення Держави. Нарешті здобув визнання той факт, що держава-невдаха є не меншим гальмом прогресу, ніж владолюбна держава. «Доповідь про світовий розвиток», репрезентована Світовим банком 1997 року, відображала цю нову спробу знайти золоту середину щодо ролі держави, і вона продемонструвала розуміння того, що і ринки, і уряд самі по собі можуть відігравати лише обмежену роль.
За Вульфенсона банк неодноразово виступав проти Сполучених Штатів, і обидві адміністрації, — як Клінтона, так і Буша, — імовірно, воліли б мати більш зговірливу людину на цій посаді. Коли тогочасний заступник міністра фінансів США Лоуренс Саммерс спробував внести зміни до десятирічного звіту банку про бідність, — ослабити стурбованість з приводу небезпечної ситуації й повноважень, а увагу зосередити здебільшого на прибутку, — банк переміг. Коли США намагалися придушити заклик Світового банку до встановлення більш збалансованого режиму охорони інтелектуальної власності, — такого, який би більше відповідав інтересам країн, що розвиваються, — банк знову переміг.
Як адміністрація Буша, так і Євросоюз, безумовно, воліли б бачити менше критики на адресу встановлених ними режимів торгівлі, що так негативно впливають на країни, які розвиваються. Бушу було б вигідно, якби Світовий банк спокійно прийняв пропозиції профінансувати анулювання боргів найбідніших країн за рахунок виснаження його резервів, примушуючи в такий спосіб бідні країни заплатити за найбідніші, оскільки при цьому банк не зміг би видавати кредити в тому ж обсязі. Але це було б неправильним, і Світовий банк знову встав на захист інтересів країн, що розвиваються.
Зміна відносин між банком і країнами, що прагнуть отримати допомогу від нього, була справжнім досягненням. У минулому банк сприймали як провідника неоліберальної ортодоксії — підходу до розвитку, довіра до якого була підірвана до часу вступу Вульфенсона на посаду і статус якого відтоді лише продовжував падати. Цей підхід часто йшов пліч-о-пліч із національними, корпоративними й фінансовими інтересами розвинених індустріальних країн, або, принаймні, справи виглядали саме так.
Що ще гірше, зазвичай банк висував безліч вимог як умови допомоги, що підривало демократичні процеси й порушувало політичний суверенітет країни, таким чином ослаблюючи ефективність її політики. Коли проведені банком дослідження показали, що висунення умов не працює, банк під керівництвом Вульфенсона відійшов від цього підходу.
Банк почав розуміти, що з багатьох ключових питань між економістами існують обґрунтовані розбіжності з приводу правильного курсу дій. Демократія вимагає, щоб мало місце активне обговорення принципів економічної політики, а не придушення дискусії або передача права прийняття рішення експертам, власним або іноземним. Спробу банку відкрити дебати негативно сприйняли як міністерство фінансів США, так і МВФ, але не можна заперечувати, що вона певним чином вплинула. МВФ також почав скорочувати кількість умов, і зрештою він почав ставити під питання бажаність лібералізації ринку капіталу, що раніше було ключовим моментом у його позиції.
Поступово банк почали сприймати, — принаймні, в багатьох регіонах, — як партнера у спільній боротьбі за економічний розвиток і ліквідацію бідності, а не як противника, що намагається пропагувати економічні інтереси Заходу або його ідеологію. Саме це мав на увазі Вульфенсон, коли казав про те, що хоче передати кермо влади самим країнам, хоча далеко не всі у Світовому банку були в захваті від цієї його ініціативи (або деяких інших).
Джеймс Вульфенсон був президентом Світового банку в епоху грандіозних змін, великого безладдя і величезних можливостей, епоху закінчення холодної війни, переходу посткомуністичних країн до ринкової економіки і східноазійських фінансових криз, що перетворилися потім на глобальні. Його відданість інтересам країн, що розвиваються, була заразливою. Він залишив своєму наступнику вражаючу спадщину, яку той має прийняти і розвивати.
