«Третій елемент»

Від повторного продажу «Криворіжсталі» бюджет отримав на 20% більше коштів, аніж за весь попередній період приватизації в Україні. Цей факт дозволив Президентові Віктору Ющенку стверджувати, що за часів президентства Леоніда Кучми вартість приватизовуваних великих підприємств була суттєво занижена і держава недоотримувала значних сум. Приватизація здійснювалася в неконкурентних умовах, преференціями користувалися наближені до Кучми бізнесмени. Тому в нової влади виникло важкопереборне бажання «розкуркулити олігархів», провівши «прозору» реприватизацію цілої низки підприємств. Але в результаті від цієї ідеї відмовилися, щоб не відлякувати інвесторів і не спричинити падіння економіки. Проте у свідомості людей укорінилася думка про те, що нинішня приватизація — справедлива, а продаж підприємств при попередній владі був грабежем.

Але мало хто замислюється над тим, що приватизація й не могла бути іншою. Коли Україна здобула незалежність, вона не мала ні досвіду розвитку в ринкових умовах, ні самого ринкового середовища. З огляду на те, що саме система відносин власності визначає структуру економіки загалом, як самі вітчизняні реформатори, так і їхні іноземні радники вирішили, що головною складовою реформ повинна стати приватизація, тобто передача державної власності в приватні руки. Характер проведеної в Україні приватизації визначала низка чинників.

По-перше, МВФ та інші міжнародні організації поставили надання кредитів Україні в залежність від успішності приватизації. Аргументувалося це тим, що при формуванні в країні великого прошарку приватних власників ринкова економіка запрацює автоматично, й її прогресивний розвиток буде забезпечений. На жаль, ця ідеологічна теза виявилася помилковою. У результаті, по-друге, роздержавлення власності довелося проводити швидко, темпами «шокової терапії». По-третє, оскільки суттєвого приватного капіталу в Україні тоді не було, держвласність передавалася в приватні руки спершу на безоплатній основі, а пізніше — й аж до відходу попередньої влади — за частину її реальної вартості. Сюди додався український менталітет, що призвів до банального розграбування та розбазарювання державного майна.

Цікаво, що при розробці програми приватизації стратегічні завдання (зростання ефективності виробництва, прискорення структурних трансформацій) були визначені пріоритетними над тактичними. Передбачається, що кошти, отримані від продажу підприємств, реінвестуватимуть у модернізацію та розвиток приватизовуваних підприємств. Однак реальність виявилася далекою від добрих намірів. Наприклад, до 2000 року існувала законодавча норма про заборону використання коштів від приватизації на покриття бюджетного дефіциту. Однак вона не діяла: з 1992 року до бюджету щорічно йшло не менше 70% приватизаційних надходжень, а на переобладнання виробництв — від нуля (!) до 17%.

Тіньовий аспект виникнення класу приватних власників виражається в переході підприємств у володіння їхніх директорів унаслідок процесу, що отримав назву «номенклатурна приватизація». Формально ще в 1987 році почалася передача підприємств у власність їхнім трудовим колективам, однак насправді від імені колективів виступило їхнє керівництво. Як зазначав колишній директор Національного інституту стратегічних досліджень Анатолій Гальчинський, у результаті виникли два феномени. Перший — змінивши форму привласнення власності (остання з державної стала приватною), приватизація не викликала змін у стилі управління підприємствами, не підвищила рівня відповідальності керівників-власників. Непублічне володіння (тобто приховування прізвищ реальних власників компаній) у таких умовах стало зручним інструментом особистого збагачення й уникнення відповідальності. Це призвело до другого явища — «власність без відповідального власника»: власник не несе відповідальності за те, яким чином він управляє своїми активами, що в контексті світової практики є нонсенсом.

«Неспецифікованість прав власності» — явище, що в перехідній українській економіці стало підсумком описаних процесів. Воно полягає в тому, що в умовах трансформаційної кризи практично ніхто не знає, якими правами власника він володіє і на що, за що та яку несе відповідальність, хто ще претендує на його майно тощо. За таких правил гри неможливо забезпечити адекватний юридичний захист прав власності, що, на думку іноземних інвесторів, є однією з основних проблем нашої держави. У період первинного накопичення капіталу, що ніколи і ніде не відбувається в повністю правовому та некриміналізованому руслі, така ситуація цілком природна. Вона дозволяє здійснювати перерозподіл виробничих ресурсів у тіньовому, неформальному режимі, приймати рішення під впливом політичної кон’юнктури, формуючи таким чином олігархічну еліту. При цьому одночасно з наближенням або віддаленням того чи іншого олігарха від влади відбувається і відповідний перерозподіл власності.

До певного моменту такий стан речей дозволяє збільшувати капітали та невиробничі доходи олігархії. Однак стабілізація економіки визначає необхідним захист від політичних ризиків, забезпечення безпеки інвестицій, передбачуваність правового поля. В Україні ця стадія вже почалася: лідируючі фінансово-промислові групи сформовано, багато хто з них із метою захисту свого бізнесу має представників при владі, а конфліктні питання дедалі частіше намагаються вирішувати в судах. Прагнення займатися «розподілом майна» у ФПГ сьогодні набагато менше, аніж намірів активно розвивати бізнес.

З іншого боку, інертний державний апарат не встигає перебудуватися відповідно до вимог часу. Реальне відокремлення судової гілки влади від виконавчої не відбулося, тому рішення судів у спорах про приватизацію аж ніяк не завжди відрізняються справедливістю та несуперечністю. Сьогодні до кінця не зрозуміло, яким чином можна сформувати правове поле навколо власності, отриманої завдяки нехтуванню законом, тобто поза правовим полем. Крім того, те, що Президент і прем’єр проголошують гарантії недоторканності приватної власності (тоді як ця норма прямо прописана в Конституції, а тому повинна неухильно дотримуватися апріорі), — свідчення того, що нова влада насправді не прагне переносити своє ставлення до власності з політичної у виключно правову площину.

Тому сьогоднішня ситуація багато в чому суперечлива. З одного боку, суттєвого переділу власності між українськими ФПГ більше не очікується, що дозволяє їхнім керівникам задуматися про стратегічні завдання залучення інвесторів, вдосконалення технологій, придбання зарубіжних підприємств тощо. Відокремлення бізнесу від влади в таких умовах перестає здаватися на практиці недосяжним. Однак, з іншого боку, такі власники великих капіталів, як, наприклад, Ринат Ахметов та Ігор Коломойський, не проти додатково підстрахувати свій бізнес, увійшовши до передвиборних списків. Тобто наявна суперечність між вимогою часу (політико-правове збереження статус-кво) і домінуючим у суспільстві очікуванням того, що влада цю вимогу проігнорує.

Тут горезвісний зовнішній чинник знову відіграє визначальну роль. Якщо раніше Захід вимагав від України провести приватизацію (будь-яку!), то тепер він чекає саме чесного та прозорого роздержавлення власності. Після зразково-показового конкурсу з «Криворіжсталі» США скасували дію стосовно України поправки Джексона—Вєніка, а ЄС виявив готовність надати нам довгоочікуваний статус країни з ринковою економікою. Це означає, що, на думку західних країн, період первинного накопичення капіталу в Україні завершується, капіталістичні відносини практично сформовано, а нашу економіку більше не треба називати перехідною. Більш відповідна назва — прийнятий у світовій практиці термін «постсоціалістична держава».

Вважається, що внаслідок помаранчевої революції Україну очолили люди, які сповідають ліберальну ідеологію. Західний лібералізм передбачає поєднання демократії з ринковою економікою. Розвиток і першого, і другого в Україні — тепер питання часу. А третій елемент ліберальної концепції — безумовна недоторканність приватної власності. Ця ідея ще має стати елементом нашого національного менталітету.