У бій ідуть... «Фурії»

Минулого тижня в Чернігові відбулися визначальні відомчі випробування безпілотних літальних комплексів вітчизняного виробництва. У них могли б узяти участь 30 зразків техніки, але наважилися на це далеко не всі виробники. Та все ж 15 машин було випробувано. «У нас сформувалося ядро з приватних і державних компаній, здатних виробляти безпілотні апарати, — зазначає директор інформаційно-консалтингової компанії Defense Express Сергій Згурець. — За підсумками випробувань визначена перша п’ятірка комплексів, що відповідає вимогам Міністерства оборони. Можливо, буде прийнято рішення про їх виробництво і подальшу експлуатацію у військах».

 Війна на сході відкрила в Україні новий перспективний ринок як для вітчизняних, так і для іноземних виробників і інвесторів. Адже виявилося, що українська армія й національна гвардія офіційно мають на озброєнні лише невелику кількість безпілотників давно застарілого радянського виробництва. Тим часом у кожній бригаді армії США сьогодні має бути за штатом не менш як 50 таких літальних апаратів. Причому комплекси тактичних безпілотників, які нам пропонують купувати різні країни, розповідає Згурець, коштують від 10 до 15 мільйонів доларів. «Припустимо, в українській армії 125 бригад. Зрозуміло, — робить висновок  відомий військовий експерт, — нам краще виробляти їх на вітчизняних підприємствах».

ФОТО НАДАНО ПРЕС-СЛУЖБОЮ РНБО

«За два роки боїв у зоні АТО стало зрозуміло, що без безпілотних систем підвищити ефективність дій військ просто неможливо, — говорить він, — і зараз Міноборони й інші силові структури докладають усіх зусиль, щоб оснастити армію й інші силові відомства такими системами, але цей процес пов’язаний з певними технічними, фінансовими, організаційними й іншими труднощами. І на оснащенні української армії безпілотних комплексів, м’яко кажучи, недостатньо».

Експерт перераховує нормативні документи України, що відкривають шлях для масового виробництва й використання безпілотників у військах. Це Концепція забезпечення збройних сил безпілотними літальними апаратами, розрахована до 2025 року, державна програма розвитку озброєнь до 2020 року, що передбачає вимоги для кількості безпілотних комплексів (по роках), які мають бути закуплені в рамках цієї програми, а також  стандарти, що визначають  вимоги до безпілотних апаратів і їхню класифікацію. Апарати «поля бою» й «мікро» літають від двох до 15 км,  тактичні — до 80 км, оперативно-тактичні —  мають радіус дії від 300 до 800 км.

А ще є система прийняття зразків озброєння, що передбачає вимоги до тих чи інших зразків. Вона визначає завдання для них, проводить їх випробування й ставить на озброєння. «Це таке складне сито, через яке, за великим рахунком, проходять усі безпілотні комплекси, як і інші види озброєнь, що мають бути прийняті на озброєння. Ця процедура дозволяє відсіяти все те, що можна назвати білим шумом», — підкреслює Згурець.

При цьому він називає номер прийнятої торік постанови уряду, що дозволяє розробникам безпілотних систем постачати ці комплекси на дослідну експлуатацію у війська. За результатами використання у бойових умовах військові роблять висновки, чи підходять їм ті чи інші апарати. Проте Згурець нарікає на те, що в рамках затвердженого оборонзамовлення не передбачено ні дослідно-конструкторські роботи щодо безпілотників, ні відповідного фінансування. Та й конкурси із закупівель безпілотників, як вважає експерт, слід було б проводити прозоріше.

У цьому його підтримує директор компанії «Атлон Авіа», де освоєно виробництво безпілотників марки «Фурія», Артем В’юнник. Він також зазначає, що на «безпілотному ринку» в Україні розгорнулася конкуренція. «Деякі волонтерські групи, що перейшли на професійний рівень, займаються цією тематикою серйозно, — зазначає інженер. — На жаль, деякі з них використовують своє волонтерське минуле з метою отримання конкурентних переваг. Але ми в цілому спокійні: у Збройних силах і СБУ рішення приймаються виключно на підставі тих чи інших технічних критеріїв». «Вимоги військового приймання, що пред’являються до зразків озброєнь, безумовно, правильні, — підкреслює він. — Але аж ніяк не справа військпредів цікавитися податковими накладними й вартістю кожного купленого нами гвинтика».

Директор підприємства має до Збройних сил і інші претензії. На його думку, у військах немає розуміння тактики використання безпілотників. Погано поставлене навчання екіпажів. Він упевнений, що за два місяці з людини, яка не має відповідної освіти, кваліфікованого оператора безпілотників не можна підготувати. Більше того, сьогодні у військах, за його словами, залишилося, не більш як 10—15% людей, що пройшли навчання за цим фахом. А часом трапляються просто анекдотичні ситуації. Так, для однієї з таких машин були підготовлені два оператори. Але потім її направили в одну частину, а їх у дві інші. «Машина тепер проходить дослідну експлуатацію на складі. Навіщо ми людей вчили?» —  нарікає В’юнник.

На прохання «Дня» Згурець порівнює «безпілотні потенціали» агресора й Збройних сил України. За його словами, Росія використовує зону бойових дій на Донбасі для розроблення нових зразків озброєнь, зокрема й безпілотних комплексів. Після війни в Грузії у РФ, за словами експерта, зробили ставку на розробку безпілотних систем, і поки агресор нас у цьому випереджає. «Але ми цю дистанцію скорочуємо й досить ефективно боремося з російськими безпілотниками, — сказав Згурець. — Наші комплекси «Стріла-10» збили за час бойових дій близько 30 російських апаратів класу «Орлан».

За ці півтора-два роки ми підтягнулися в конструкціях таких комплексів не лише до рівня російських, а й західних зразків, говорить Згурець. «А за кількістю ми відстаємо, — продовжує експерт. — У нас широко використовуються так звані волонтерські комплекси, але їхні технічні можливості  є недостатніми. Вони не можуть працювати вночі — не забезпечують у таких умовах автономну посадку й дуже чутливі до засобів електронної боротьби, що призводить до істотних їх втрат. «Більше того, використання недосконалих комплексів створює загрози для команд, які ними керують, і проблеми для підрозділів».

Наскільки скоро промисловість України може освоїти стандарти НАТО й перейти на серійний випуск таких апаратів, як «Фурія» або її модифікації? В’юнник вважає, що це станеться ще нескоро: спочатку на ці стандарти мають перейти наші виші, що навчають військових. «Ми, звісно, враховуємо у своїх розробках стандарти НАТО, особливо щодо якості.  Щойно виші підтягнуться, виробники дуже швидко перейдуть. Нам байдуже, як позначати танк, ромбом чи квадратом, але солдат має розуміти, що це і як цим користуватися».

«Що стосується серійного виробництва й масового ринку, — пояснює директор підприємства-виготівника, — тут потреба величезна, але поки не сформульована військовими. Вони ще до кінця не оцінили потенціал безпілотної авіації». «У нас іще досить скромні виробничі потужності, — визнає В’юнник,  але запевняє: — За рік-півтора ми зможемо повністю забезпечити наші Збройні сили».