«Вашингтонський консенсус» по-українськи

Богдан ГУБСЬКИЙ:

— Якщо у XIX столітті економіка країн розвивалася скоріше свавільно, а не за конкретною моделлю, то сучасні процеси економічного розвитку сформували певні вимоги до стратегій розвитку країн у XX столітті. Прагматичні намагання запобігти руйнівним кризам на зразок світової економічної кризи і великої депресії 20-х — початку 30-х років привели до появи теорії Кейнса і економічної моделі, реалізованої Ф. Рузвельтом в США. З того часу розвиток економіки в країнах відбувається відповідно з обраними ними певними моделями.

Сьогодні наша країна опинилася також перед необхідністю вибору моделі розвитку української економіки. Адже перехідний період має завершитися формуванням прийнятної для країни ринкової моделі. Безперечно, ключ для переходу України на траєкторію економічного зростання — визначення моделі, адекватної вимогам сучасної епохи. Яку із відомих, існуючих, реалізованих або гіпотетичних моделей розвитку нам обрати в чистому вигляді чи трансформувати, щоб реально досягти мети? Безумовною і очевидною є необхідність скоригувати зміст тієї моделі розвитку, яка реалізується сьогодні в Україні. Можливо, поміняти модель. Нам потрібна модель розвитку української економіки з урахуванням всіх її національних особливостей і сучасної оцінки геополітичних факторів. Без вирішення цих завдань наш рух уперед буде проблематичним.

На жаль, стратегія економічної трансформації, якої ми дотримувалися досі, була невизначеною у багатьох методологічних питаннях. Йдеться перш за все про досягнення необхідного суспільного консенсусу (політиків, вчених- економістів, підприємців, просто громадян), їхні інтереси були і залишаються надто різноспрямованими. Ринкові реформи розпочалися, коли критична маса суспільства була готова до радикальних перетворень, але не до вибору їх оптимальної, адекватної національним інтересам моделі.

Але погодьтеся, що більш за все наша практика реформ потерпає від браку власного досвіду ринкових трансформацій, а це штовхало на запозичення чужих моделей економічного розвитку. Набір їх досить різноманітний, і його не можна визнати однорiдним. Навіть якщо вони сприймаються під однією вивіскою як «західні». І ми з вами, думаю, єдині в тому, що в «чистому» вигляді ці моделі існують тільки на папері. Такий висновок правильний і для кейнсіанської, ліберальних та неоліберальних моделей, і для своєрідних скандинавської та азійської. Специфічними є моделі розвитку Китаю, деяких латиноамериканських країн. Але нема і не може бути універсальних.

Склалося так, що для практичного впровадження в Україні західними фахівцями через міжнародні організації, і перш за все МВФ, було запропоновано модель економічних реформ, відому як «вашингтонський консенсус». На жаль, реалізація цієї моделі супроводжувалася спрощеним підходом до використання монетаристських підходів в економічних реформах і без критичної оцінки прикладів її застосування в інших країнах.

Мене втішає те, що негативний досвід — це теж досвід. І, думаю, сьогодні вже нема необхідності переконувати, що нам слід обирати модель економіки, орієнтовану на довгострокові (стратегічні) цілі економічного розвитку, враховуючи новітні критерії конкурентоспроможності. Може, таке ствердження сприйметься дискусійним, але я дотримуюся думки, що негативні тенденції соціально- економічного розвитку стали результатом не цілеспрямованих ринкових реформ, а непослідовної політики їх проведення. Інакше кажучи, наші невдачі обумовлені причинами переважно суб’єктивними. Вони лежать в основі того, що Україна у своєму «перманентному перехідному стані» практично втратила стратегічні орієнтири. Стандартну модель ринкової трансформації провалено — це безперечно. Але фіаско потерпіли і структурні реформи: після періодичної (із черговою зміною уряду) їх декларації наставав період практичної бездіяльності. Потенціал реструктуризації не було реалізовано ні в інфляційні періоди, ні за досить тривалий час відносної фінансової стабілізації.

Може, я повторюся, але підкреслю свій висновок: сьогодні даються взнаки і невдачі минулих років, коли в країні безуспішно та по-аматорськи намагалися штучно впроваджувати спрощені моделі «відкритої економіки», а в парадигму реформ закладали виключно монетарні регулятори. Те, що українській економіці притаманні (як, до речі, і будь-якій іншiй) свої національні особливості, на жаль, не враховувалось. Як не бралися в розрахунок і цілі та специфіка промислової політики. Нарешті, всі зрозуміли: це хибний шлях. Зараз нам треба визначитись — яку економічну модель ми хочемо мати, і яку ціну треба буде заплатити за її реалізацію, і які результати отримаємо. Влада і суспільство мають зрозуміти: ще раз утративши шанс, ми втратимо все. Вирішальний внесок у вирішення цієї проблеми має зробити економічна наука. Визначити основні кроки в цьому напрямку — мета нашої дискусії.

Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ:

— Сьогодні суспільство, політичне керівництво, люди, які мають здоровий глузд, розуміють, що та модель реформ, якої ми дотримувалися, вже повністю себе вичерпала.

Проблема в тому, чи є в країні соціальні та політичні сили, на які міг би спиратися Президент, сили, здатні радикально змінити курс реформ. Якщо у нас немає таких сил, то говорити про зміну концепцій, зміну моделей не доводиться: тут може бути якась «косметична» робота, яка, власне, і проводиться. Вона може дати якийсь короткотерміновий позитивний результат в економічній динаміці, але суспільство буде продовжувати деградувати в своїй основі.

Тепер щодо самої проблеми та значення вибору адекватної концепції. Знову ж таки, я переконаний: концепцію можуть пропонувати ті політичні сили, які мають вплив на реальні процеси, що відбуваються в державі. Будемо відвертими: у нас дуже часто існує розходження між тими заявами, які ми робимо, і тими програмними документами, які оприлюднені в період з 94-го і по 99-й рік. Вироблені рішення зависають у повітрі, не маючи відповідної політичної підтримки.

Мені здається, що ті події, які сьогодні відбуваються в Україні, відбивають саме ці гострі питання, цей аспект. Я хотів підтвердити ту тезу, яку висловлював Президент на науковій конференції, що, власне, основні проблеми сьогоднішньої України лежать поза економікою. Йдеться про вузол питань, що стосуються відтворення духовного потенціалу нації, без якого розвиток суспільства, рух вперед неможливі. У цьому відношенні, мені здається, ми можемо констатувати фактичну деградацію еліти, що формується. В суспільстві формується своєрідний світоглядний вакуум, дуже і дуже небезпечний.

Тепер про структурну трансформацію економіки. Вона визначається нашим місцем у сьогоденному глобалізованому світі і відповідним розподілом праці, скерованим на зміцнення статусу стратифікації країн світового співтовариства. В рамках цієї стратифікації визначене наше місце, а також відповідна спеціалізація. У нас більше 56 відсотків — частка експорту в структурі ВВП: ми у повній залежності від зовнішньої кон’юнктури. У світі відбувається жорстка конкуренція, породжена інтенсивним процесом виштовхування енерго- сировинно- та екологоємних виробництв на периферію високотехнологічних економічних систем. Ми маємо говорити про нашу конкурентоспроможність на рівні індустріальних технологій. Що ж до високих технологій — тут, за невеликим винятком, наші перспективи дуже незначні.

Інституційні реформи, про які нині багато говориться, не можуть існувати самі в собі, бути однакові на всі випадки життя. «Уніфікація» законодавчої бази, її «адаптація» до якихось стандартів, навіть найвищих, — марна справа. Це ж можна сказати і про процеси інтеграції України до європейського простору. Наче ми не розуміємо, що загнали свою економіку в тінь, через те, що наші закони 1991 — 1992 років переписані із французьких, німецьких і так далі, які абсолютно не лягали на ту реальну економіку, що існує у нас. В результаті закони начебто і є, а водночас немає — вони не діють. Інституційні реформи — це справді одна з базових основ економічного прогресу. Але вони мають бути адекватними умовам. Вони повиннi бути українськими. Повторюю, не можуть бути інституційні реформи на один кшталт і на всі випадки.

Валерiй ГЕЄЦЬ:

— Загальна тема нашої дискусії є надзвичайно актуальною, а перелік проблем, які вона охоплює, — надзвичайно широкий. Погоджуюсь з паном Губським, що початок успіхів і невдач на шляху трансформації нашої економіки пов’язаний все ж таки з пріоритетом, що його ми свого часу надали «вашингтонському консенсусу» і монетаристським підходам в економічних реформах.

Сьогодні фактично переважною більшістю фахівців визнано, що ідеологія «вашингтонського консенсусу» розроблена для країн «третього світу». В даний час визнається, що країни, які під час економічної трансформації реалізували навіть альтернативні сценарії, досягали серйозних успіхів завдяки насамперед активному включенню в цей процес держави.

До речі, ідеологія «вашингтонського консенсусу» не відкидає активної ролі держави. Але принципово те, що підходи до визначення цієї ролі притаманні розвиненим економічним системам. Держава може відігравати таку роль, але за умови розвиненого ринкового середовища або ринкового середовища зі сталими і тривалими традиціями. Отже, механічна екстраполяція ролі держави з розвинутим інституційним сектором і сформованим ринковим середовищем на умови країн з перехідною економікою, де таке середовище відсутнє і інституційний сектор знаходиться в зародковому стані, і є, на мій погляд, дуже важливою методологічною хибою ідеології «вашингтонського консенсусу» та й усієї попередньої політики трансформації. Саме тому сьогодні існує досить серйозний розрив між Україною і зовнішнім оточенням. Необхідно задіяти фактори довгострокового зростання, пов’язані значною мірою із суспільством, а не тільки з економікою. В цьому я вбачаю проблеми та значення вибору адекватної концепції моделі розвитку економіки в сучасному світі.

Якщо керуватися оцінками та показниками, що характеризують «європеїзацію» розвитку і притаманну нам економічну модель, то за більшістю цих показників ми суттєво відстаємо, знаходимося на нижчій стадії своєї трансформації і маємо подолати ще декілька перехідних форм. Але про ці перехідні форми, зокрема, про те, якими вони мають бути, сьогодні, на превеликий жаль, мало говорять. Власне, це, як на мене, стало однією із причин не зовсім вдалого здійснення адміністративної реформи. Нема повного розуміння перехідних форм, які б дозволяли досягти необхідного взаємоузгодження.

Структурні трансформації в Україні відстають на двох напрямках Перший — у зміні у власності. Зрозуміло, що формуються нові складові недержавної власності. Але зміст цих змін загрозливий. Не повинно бути так, щоб суб’єкт власності, володіючи 0,1% фондів, отримував 20% доходів від власності. Ми сформували економічну систему, в якій інституційні перетворення не супроводжуються конструктивною мотивацією до економічного розвитку. Якщо ми в зміні форм власності підемо далі саме за такою моделлю, то сформуємо досить серйозне внутрішнє протиріччя: інститут приватної власності не формуватиме зацікавленість у розвитку, а навпаки — буде спрямовано лише на подальший розподіл і перерозподіл власності.

Ми пережили перший етап — «загального розподілу». Ми пережили і другий етап — приватизації. В якійсь частині — за гроші, але все це йшло на проїдання: проїданням основного капіталу. Зараз ми прийшли до так званої «фіскальної» приватизації. Не дай, Боже, вона не буде підтримана одночасно інвестиційними зобов’язаннями — це буде пряма аналогія проїдання основного капіталу. Цього ні в якому разі допускати не можна. Найближчі 10 років — це масове вибуття зношених основних фондів. Якщо навіть у цих умовах ми не активізуємо інвестиційну підтримку, то технологічні провали, розпад великого виробництва — неминучі.

А тим часом, на жаль, ми продовжуємо йти в приватизацію, говорячи про те, що приватизація за гроші принесе той же успіх. Вона дійсно може дати доходи для бюджету, вона може навіть сприяти появі деяких інвестиційних зобов’язань. Але те, що суб’єкти, отримавши доходи від власності, потім їх не капіталізують, а вивозять, буде деструктивно і серйозно впливати на економіку в середньостроковій перспективі. Для нас це вкрай небажані тенденції.

Ще один елемент структурних перетворень пов’язаний із структурною трансформацією економіки. Економіка залишається деформованою до енергоємних галузей, галузей первинного переділу, первинної переробки мінеральних ресурсів: електроенергетики, вугільної промисловості, металургії. Маємо переорієнтуватися саме на прибуток виробничого походження, а не на отриманий за схемою рентних відносин, коли маємо ренту від використання природних і мінеральних ресурсів, яка здебільшого вивозиться. Це комплекс досить серйозних питань, з вирішенням котрих не можна зволікати.

Андрiй ГРИЦЕНКО:

— В сучасному світі відбувається зміна не тільки моделі, але й самого типу розвитку. Нині відбувається перехід до іншого типу, його можна визначити як соціокультурний або культурологічний.

Наша країна дуже бідна. Виробничі фонди застарілі, рівень їх знижується і жодних перспектив у плані їх заміни та оновлення не спостерігається. Галузева структура не просто погіршувалась впродовж 10 років — вона абсолютно не відповідає національним інтересам і життєвим потребам населення. Усю банківську систему України, по суті, можна порівняти лише з якимось середнім за розміром банком будь-якої європейської країни. Цю обставину не можна змінити ні за п’ять, ні за десять років. Слід усвідомити, що у найближчі десятиліття Україна не в силі стати за рівнем розвитку європейською країною з європейською ментальністю. Чим же вона може стати?

Згаданий соціокультурний тип розвитку формує структури, котрі певною мірою мають міжособовий, міжконтинентальний та міжродовий характер. Рівень, що характеризується високими сучасними технологіями, існує і в Україні, і в інших країнах Але впродовж тривалого часу існуватиме в нас й інший рівень, мало пов’язаний з тим, що формується. Це рівень простого відтворення за досить примітивними технологіями, де зайняті як малокваліфіковані, так і висококваліфіковані працівники. Там теж буде своя диференціація.

Тобто реальним стає формування такої ситуації, коли Україна буде не монолітом, який поступово наближатиметься до європейських країн і в кінцевому підсумку якимсь чином інтегрується. Це буде країна з вельми відмінними рівнями розвитку. І тут не буде так званого «середнього українця». Тому що середній — це абстрактне поняття, коректне лише тоді, коли більшість цьому відповідає. А такої середньої більшості не буде, якщо вона буде диференційованою.

Тому держава повинна, передусім, потурбуватися про рівень з високими технологіями, тому що саме тут вона здатна реально вплинути на формування точок зростання на підгрунті високих і особливо інформаційних технологій.

Процеси, що відбуваються, не можуть не викликати занепокоєння. Сьогодні чимало йшлося про власність. Склалася абсурдна ситуація, за якої іноземний власник малої частки капіталу має змогу отримувати мало не левову частку прибутків від власності. Зрозуміло, роль держави в цьому випадку повинна бути, без всякого сумніву, інша. Як би наше суспільство не розвивалося — за такою моделлю, за іншою, без моделі —роль держави повинна зростати.

Дмитро ЛУК’ЯНЕНКО:

— Сучасна ринкова економіка спирається, насамперед, на великий бізнес. За нинішніх умов наш великий бізнес орієнтований не на реалізацію моделі конкурентоспроможної національної економіки, а на чужі ресурси, на їх транзит, імпорт або на взаємопов’язаний експорт—імпорт. Багато в чому цей бізнес не зацікавлений в економічному процвітанні власної країни і навіть в економічній стабільності, бо це бізнес — на різниці цін, на платонеспроможності підприємств тощо. Саме так вітчизняний топ-менеджмент «заробляє» величезні капітали, хоча не в цьому головна проблема. Такий бізнес є по суті пасивним, він піддає корозії не тільки менеджмент, але й ділове середовище. На жаль, і середній та малий бізнес перетворились у нас в «школу тіньової економіки».

В ході дискусії наводилися деякі макропоказники, зокрема, експортна квота, яка перевищує 50%. Як відомо, вона розраховується як відношення експорту до ВВП, який за останні вісім років скоротився вдвічі. Однак абсолютними показниками ми практично не користуємося, майже всі розрахунки — у відносних показниках. Наприклад, витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи у відсотках до ВВП у нас майже відповідають аналогічним показникам у розвинутих країнах Європи. А якщо подивитись на реальні суми асигнувань — вони мізерні. Коли окремі транснаціональні компанії на рекламу витрачають більше, ніж наша держава на науку, то про які сучасні технології можна говорити, про яку цивілізаційну перспективу? Тому в пропонованих суспільству моделях повинні фігурувати абсолютні цифри, які є реальними ресурсними індикаторами. Сьогодні деякі з абсолютних цифр соромно називати, особливо в молодіжній аудиторії, хоча студенти в переважній масі — «за» ринкові трансформації.

Ми бачимо, що молодь підтримує сучасні процеси, але вона в основній масі ще не дістала освіту, не потрапила на ринок праці, не спробувала гіркого хліба безробіття. І якою буде поведінка 15—20% тих, які підтримували реформи, але опинилися на біржі праці, я не знаю. Може виникнути високоосвічена протестна критична маса.

Юрій ПАХОМОВ:

— Перш за все, зазначу: в мене з самого початку реформаторського руху сформувалася його оцінка як помилкового і неуспішного. Вона, на жаль, такою і залишилася. Нам весь час чомусь здається, що ми не такі розумні, як Захід, що він розумніший за нас навіть у нас вдома. Взагалі, безумовно, інтелектуальний потенціал там вище, але існує величезна різниця, повторюся, — бути розумним у своєму і в чужому домі.

Досвід авангардних країн, навіть колись напівдиких, свідчить: якщо держава по-справжньому, із залученням кращих сил, береться за те, щоб здійснити в своїх інтересах певні заходи — вона робить це розумніше за рекомендації, які їй даються зовні. За таких умов з’являються свої лідери, яких не можуть замінити ніякі Джефрі Сакси, ніякі запрошені інтелектуали. Прикладом можуть бути не тільки Японія або Китай, але й відсталі у минулому країни (Таїланд, Південна Корея, Малайзія тощо). Доречно зазначити, саме сьогодні стає відомим, що японська адміністрація свого часу робила справи на свій розсуд. І робила розумно, тому що повніше і системніше знала свою країну, її національні інтереси і традиції. Такої тактики додержувалися не тільки економічні гіганти, а й такі країни, як Таїланд. Вони знайшли у себе таких людей, які вміли і були в змозі робити для себе по-своєму, успішно.

Нам відомі загальносвітові моделі, моделі-аутсайдери, проміжні моделі. Серед планетарних моделей лідирувало кейнсіанство. До того ж, ця модель не обслуговувала одну країну на шкоду іншим. Цю модель змінив монетаризм. Для нас важливо усвідомити, чому саме монетаризм змінив кейнсіанську модель. Безумовно, почасти тому, що вона себе вичерпала. Але основна причина полягала в тому, що для правителів цим світом на Заході стало ясно: можна краще жити за рахунок зовнішнього ефекту, ніж за рахунок внутрішнього. До речі, у тих же США і тут використовували подвійну мораль. Навіть двічі подвійну: відносно інших (кажуть одне, а роблять і розуміють інше), але й відносно себе: тут є різниця між риторикою і реальними діями. Ліберальна риторика для Заходу — це як «хороший тон», «пристойне виховання». Якщо вони порушують ліберальні канони, вони роблять це сором’язливо. Але роблять. Нагадаємо, коли вони запроваджували модель «рейганоміки», то намагалися через монетаризм запровадити лібералізм. Але як тільки з’ясували, що можуть підірвати себе цією моделлю, відразу від неї позбавилися. Була терміново сформована модель «рейганоміка-2», до якої додали кейнсіанські елементи. Для себе вони використали синтез того і іншого. А експортували суто монетаристські моделі, навіть коли вони не лізли (як у нас) ні в тин, ні в ворота.

Модель економічного розвитку, запропоновану МВФ, відторгнено практично офіційно — і не тільки в усьому світі, а навіть у нас. Але досі не прозвучало жодної відповідної заяви від наших реформаторів при владі. Виникає закономірне запитання: чому модель МВФ у нас так «прижилася»? Думаю, що відповідь, по- перше, у можливості миттєвого збагачення владних прошарків, а по-друге, у її простоті. Адже владним структурам залишається тільки «диригувати» монетарними важелями. Дуже серйозна причина — наша звичка будь-яку модель або теорію перетворювати у релігію. Ані Польща, ні Угорщина, ні Румунія не демонтували державу — ми демонтували. Весь світ використовує планування. Японія вже двадцять років — країна найжорсткішої планової дисципліни. Ми ж боїмося бодай сказати вголос про планування розвитку. Йдеться не про повернення до нашої колишньої системи, яка, зрозуміло, себе вичерпала, а про застосування методів, що використовуються успішними країнами. Впевнений, успіху можна досягти на шляху синтезу моделей. Наприклад, візьмемо проблему збільшення платоспроможного попиту. Для цього необхідно поєднати у валютній політиці ідеї монетаризму та ідеї посткейнсіанства, неокейнсіанства. Одна політика дає можливість натискати на одну педаль, а коли перетиснули і треба пом’якшити ситуацію — на іншу. Тобто в одних умовах проводити жорстку політику, щоб придушити метастази, а потім — легкий нагрів — це елементи кейнсіанства. Якщо перетримали, емісія виявилася надмірною і виникає небезпека неконтрольованої інфляції, знову перейшли до монетаризму і так далі.

Наприклад, у нас утворилися постреформаторські завали у формі неплатежів, панування бартеру, зусилля посередників. Я впевнений, що в такій ситуації слід частково вдатися До запровадження елементів мобілізаційної моделі, яка не має відношення ані до кейнсіанства, ані до інституціоналізму, ані до монетаризму. Але дуже важливо й тут знати міру, щоб рішучі кроки в цьому напрямку не поглинули суспільство.

Я хочу наголосити на реальності і поки що можливості синтезувати різні підходи і моделі.

Сергій ПИРОЖКОВ:

— Підтримую думку, що готових моделей для конкретної країни взагалі немає. І кожна політична сила повинна сама створювати і формувати ту модель, яку вона реально бачить в конкретних умовах і в конкретній ситуації та готова її реалізувати. Якщо одна група робитиме модель, а інша її реалізовуватиме, буде розрив, який у результаті нічого не дасть. І те, що ми спостерігали за 10 років у нас, підтверджує, що дехто писав моделі, дехто намагався їх реалізовувати, а по суті нічого практично не робилося. Крім того, є універсальні моделі, глобальні, є конкретні, з практики окремих країн. Іноді згадують китайську модель, шведську модель і т. і. Я вважаю, що це неправильно: модель тільки тоді може мати право на конкретизацію або адаптацію, коли її десь уже повністю реалізовано.

Ще одна ідея, пов’язана із глобалізацією. Я вважаю, що одним з головних результатів глобалізації для наших країн є вивезення і приховування капіталу за рубежем Згідно з оцінками експертів, на рахунках в іноземних банках, переважно в офшорних зонах, осіло близько 100 млрд. доларів США, вивезених з країн СНД. Тобто глобалізація для нас пов’язана з подібними проблемами, які ніяк не контролюються і яким не запобігають, зважаючи на необхідність захищати нашу слабку економічну систему.

Наступна теза. Чому в нас немає єдності між суб’єктами господарської діяльності і загальнонаціональними інтересами? Підприємства і суб’єкти малого бізнесу переслідують суто економічний інтерес у вигляді прибутку. Загальнонаціональні ж інтереси в нас існують у дещо розмитій формі, яка не віддзеркалює інтереси великих господарських об’єктів.

Третя теза — про населення. Чому населення у нас ще не готове до тих творчих звершень, про які тут йшлося, і не здатне організувати якісь моделі або стратегії. По-перше, у нас населення неоднорідне. Існують, на мою думку, три великих макрогрупи, якщо судити за рівнем зайнятості. Перша з них охоплює осіб, зайнятих у первинному секторі, тобто ручною, фізичною працею. Це здебільшого сільське населення. Це 22%. Другу макрогрупу формують зайняті в індустріальній сфері, переважно в малих містах і селищах. Це база для маргіналізації населення, розвитку злочинності, криміналу тощо. Оскільки вони прив’язані тільки до одного підприємства, то якщо воно ліквідується, залишаються поза справами.

Нині розвивається інший вид міграції — трудова, в основному в Російську Федерацію. Приблизно 300 тисяч населення щорічно мігрують на заробітки в Росію.

Третя група — так зване модернізоване населення, до якого я відношу еліту, населення з вищою освітою, політичних діячів, їх приблизно 20% у загальній соціальній структурі. Але ця «основа середнього класу», на жаль, теж не може себе прогодувати власною трудовою діяльністю. А відтак поповнює ряди протестного потенціалу, того, що називають «соціально вибуховою групою населення».

Підвищувати однорідність соціальної структури населення потрібно, передусім, змінивши форми зайнятості. Це також буде ключем для підвищення нашого рівня економічного розвитку.

Реформи можна проголошувати, але головне — це не проголошення, а реалізація. У нас немає консолідації цілей на рівні різних гілок влади. І це, я думаю, сьогодні одне з найголовніших завдань, яке повинно сприяти підвищенню економічного розвитку.

Олександр СОРОКIН:

— Залежність української економіки від кон’юнктури зовнішнього ринку перебільшує раціональні межі. Навіть якщо ми виробляємо сталь або щось інше — існує багато чинників, якими ми не керуємо. Тому, коли ми створюємо позицію валютної поведінки банку, то враховуємо: є позиція експортера, є позиція імпортера. На жаль, як відомо, наш торговельний баланс завжди мав знак «мінус». Навіть в найкращі роки. Правда, ситуація дещо змінюється. Наприклад, у нас, як це не парадоксально, позитивні платіжні позиції і сальдо — з Європою, зокрема, з Німеччиною Але все це позитивне, на жаль, перекривається від’ємним сальдо у торгівлі з Росією. Втім, ніколи в чистому вигляді ізольовано від структурних показників частка експорту — імпорту у ВВП не характеризує місце і статус країни в міжнародному поділі праці.

Сьогодні критерій ефективності економічних систем перемістився у структурні характеристики: питомої ваги інформаційних технологій, продукції інтелектуальної праці, виробництв постіндустріального типу і т. ін. Крім того, інтеграція економік високорозвинутих країн передбачає, по-перше, організаційне структурування, тобто утворення економічних союзів з широким діапазоном врахування національних інтересів і взаємних обов’язків. У таких умовах висока, навіть на рівні 70%, залежність національної економіки від зовнішньої кон’юнктури не пов’язана з виникненням загрози економічній безпеці окремої країни. Тому майбутня модель української економіки повинна запобігати не зменшенню показника частки експорту або імпорту у ВВП, а наповненню обсягів експортно-імпортних операцій продукцією інформаційних технологій та інтелектуальної праці. Тоді зростання цього показника буде пов’язуватися не з ущербністю, а навпаки, з прогресивністю економіки.