Від успішних підприємств до успішної країни

Як пояснити неефективність української економіки, яка має величезні ресурси для всіх галузей виробництва? Найпростіша і навіть очевидна відповідь: вся річ у прорахунках у сфері управління й, відповідно, в підборі керівних кадрів або, по-сучасному, топ-менеджменту. Ще нещодавно у країні не знали іншого підходу до цієї справи, крім партійних квот, за якими нерідко ховалося кумівство, а то й погано прикрита політична та економічна корупція.

Пам’ятаєте, як ішов зі своєї посади міністр економічного розвитку й торгівлі Айварас Абромавічус? Тоді у ЗМІ з’явилися дані про те, що це був протест проти дій заступника голови фракції «Блок Петра Порошенко» Ігоря Кононенка, який нав’язував міністру в заступники тодішнього виконавчого директора НАК «Нафтогаз України» Андрія Пасішника. Останній, як випливає з обставин, що повідомлялися тоді, й сам був не проти державної служби ... Про це на своїй сторінці у Facebook писав тоді народний депутат Сергій Лещенко: «Людина, через «продавлювання» якої Абромавічус подав у відставку, і призначення якого заступником міністра економіки лобіював Кононенко — це Андрій Пасішник». Абромавічус, розкриваючи пресі причини свого відходу, розповідав, що кандидат просто приніс повний пакет документів для призначення і заявив: «Я хочу стати вашим заступником. Я в команді Кононенка, й мою кандидатуру вже узгоджено нагорі».

У давнину його назвали б самозванцем. А нині Спеціалізована антикорупційна прокуратура відкрила проти нього (але чомусь не проти того, хто його «продавлював») кримінальну справу за звинуваченням у спробі впливу на міністра економічного розвитку й торгівлі з метою ухвалення незаконного рішення і навіть направила до Солом’янського суду обвинувальний акт. Справа була трохи більше року тому. У березні цього року суд  вчергове відклав розгляд кримінального провадження. Тим часом Пасішник не бідує. Молодий енергійний управлінець закріпився на посаді першого заступника гендиректора ПАТ «Укртранснафта». Не виключено, що через певний час він стане одним із кращих наших топ-менеджерів, що за будь-яких обставин діє відповідно до літери й духу закону.

Втім, йдеться зовсім не про цю людину і не про її явний або уявний (свою провину він заперечує) проступок. Нам потрібно спільно думати про те, як підвищити в країні ефективність управління, а отже, всієї реальної економіки. Каже член стратегічної групи радників з підтримки реформ Кабінету міністрів України, радник з питань приватизації та реформ державних підприємств Андрій Бойцун. На його думку, населення України не має особливого ентузіазму з приводу реформ державних підприємств, оскільки вони не настільки вражаючі, як, скажімо, реформи в правоохоронних органах.

Ці реформи необхідні для того, щоб управління держпідприємствами було ефективним і щоб таким самим було управління державою, наполягає Бойцун. За його словами, люди часто рвуться до влади тільки через те, що є цей «ласий шматочок» (держпідприємства), а ми як країна звикаємо до того, що у нас політики не борються за права споживачів, не підтримують конкуренцію, а змагаються за те, щоб керувати підприємствами.

Радник розповідає про структуру звичайного підприємства — акціонерного товариства, де є акціонери, які довіряють свої гроші менеджменту, а він уже керує підприємством. Для контролю над ним акціонери обирають наглядову раду, тобто створюють контрольний механізм. На державному підприємстві без нього теж не можна. Але держава сама по собі дуже сильно впливає на роботу свого підприємства. Управління ним має, за великим рахунком, здійснюватися в інтересах громадян країни.

Але у громадян, по суті, відсутні стимули для того, щоб управляти державним підприємством так, як це роблять акціонери, зазначає Бойцун. Вони не можуть прийти на загальні збори акціонерів, де ухвалюються найголовніші рішення, і не могли б там проголосувати руками, оскільки їм не вистачає для цього компетенції. Не можуть проголосувати й ногами, тобто піти, продати свої акції, якщо їм, наприклад, не подобається, як керують «Нафтогазом».

У цій компанії 2015 року, відзначає Бойцун, взагалі було незрозуміло, як розподіляються повноваження між Кабміном, який є засновником, і Міністерством енергетики, яке було зазначено в статуті компанії як акціонер. А наглядової ради там, крім як на папері, по суті, взагалі не було. Чиновники, які до нього входили, більше року не збиралися. У членів НР «Нафтогазу» були завдання від держави на голосування, вони не отримували зарплати й не мали жодних стимулів для того, щоб активно там працювати. Просто голосували так, як їм було сказано. А в разі якогось свавілля могли б навіть потрапити до в’язниці.

Нова система правильного управління державними підприємствами, за словами радника, буде ґрунтуватися на стандартах ОЕСР (Організації економічного співробітництва та розвитку). За словами Бойцуна, вони зручні тим, що є для нас зовнішніми, тобто рятують від того, щоб винаходити свій велосипед: бери й рухайся вперед. Стандарти корпоративного управління є немовби рамкою, в яку можна закласти роботу будь-якого підприємства. Вони дуже чіткі й мінімізують можливість маніпуляцій та імітацій, якщо їхні (стандарти), звичайно, правильно застосовувати.

На жаль, практика в нашій країні часом сильно відрізняється від теоретичних побудов. Про це, зокрема, говорить і досвід, отриманий в Україні екс-міністром економічного розвитку й торгівлі Айварасом Абрамавічусом.

«Коли мене призначили міністром, я був у повній впевненості, що найлегше, що мені належить зробити в Україні — це реформувати державні компанії, — підкреслює Абромавічус. — Я знав, як це зробити. Будучи керуючим партнером скандинавсько-шведської компанії і маючи в управлінні до $ 8 мільярдів у Східній Європі, Росії та країнах Балтії, Казахстані, Грузії, я особисто керував процесом з призначення близько ста незалежних директорів до різних компанії в усіх перерахованих регіонах».

«Насправді це виявилося вкрай складно, тому що я не міг передбачити, що тут не буде політичної волі для заміни директорів, що погано працюють, і створення наглядових рад. Тоді я перебував у повній впевненості, що для всіх реформ в Україні є політична воля, — зазначає екс-міністр. — Я не політик, тож тут я зрозумів, що для кожної реформи потрібна ще й команда професіоналів, які мають великий досвід реформування. Тому з перших днів в Україні зі мною працював колишній заступник міністра економіки Литви Адомас Аудіцкас. Однією з його заслуг було те, що буквально за два роки дивіденди до держбюджету від держкомпаній зросли у 15 разів».

«Адомас обстоював думку, що для реформи держкомпаній потрібні нормальні наглядові ради, — згадує Абромавічус. — І перший, про кого я згадав, звичайно, був Міхеїл Саакашвілі, якого ми включили до наглядової ради при міністерстві з цієї конкретної реформи». «Мені було досить легко працювати з деякими ініціативами, бо до нас у цьому напрямку нічого не було зроблено, — продовжує екс-міністр. — Спочатку все йшло у правильному напрямку. Але в керівництві країни були не тільки ті, хто нас підтримував, а й «яструби», які все це ігнорували й саботували. Перше, що ми провели через Кабмін — це обов’язковість для усіх великих держкомпаній публікувати свою звітність і проходити міжнародний аудит. Був опір, було невдоволення, але в підсумку я побачив, що політичної волі для проходження міжнародного аудиту не було тоді, й досі немає».

«Коли я заявив про намір подати у відставку, то у цього виявився один позитивний наслідок. Лідери уряду стали між собою говорити, оскільки Абромавічус каже, що все так погано, давайте щось робити й швидше перепризначимо керівників компаній. Я зловив на слові Арсенія Петровича (Яценюка), і почав призначати тих людей, яких раніше у принципі не хотіли бачити на такій роботі. Найяскравіший приклад того часу — Наглядова рада «Нафтогазу», куди увійшли три людини, що мали загальний стаж операційного досвіду у ВР та СоnоcоPhillips на топових позиціях. Таких людей ми змогли залучити до України вперше за історію країни. Але зараз керівництво країни всіляко показує, що такі люди нам не потрібні», — з неприхованим жалем вимовив Абромавічус.