Вирішальна інвестиція

Аналітичний центр CEDOS спільно з Міністерством освіти та науки розробили для вступників у ВНЗ своєрідний алгоритм вибору гідного закладу та спеціальності, які в майбутньому принесуть задоволення, розвиток та перспективи, а не витрати та розчарування. Команда центру не перший рік досліджує різноманітні аспекти здобуття українцями вищої освіти, тож порадник ґрунтується на перевірених статистичних даних та практичному досвіді кількох хвиль абітурієнтів. У перші дні вступної кампанії ми поговорили з директором CEDOS Єгором СТАДНИМ про те, до чого випускникам шкіл та їхнім батькам слід придивлятися уважніше при виборі вишу, чому не варто довіряти гучним назвам, «переможним» рейтингам та улесливим консультантам.

«ОСВІТА МАЄ ДАТИ ЛЮДИНІ ХОРОШІ ДИВІДЕНДИ»

— Єгоре, розкажіть, чому ваш центр так багато часу і уваги присвячує дослідженням саме освітньої сфери?

— Справді, CEDOS займається цією темою дуже давно, вже 7 чи 8 років. Робимо ми це тому, що освіта є відверто недооціненою сферою в Україні. Люди частіше кажуть соціологам, що їх турбує війна, економічна ситуація, безлад у правоохоронній системі, аніж якість освіти. На жаль, мало хто розуміє, що коріння усіх цих негараздів криється саме в системі освіти, в усіх її ланках — дошкільна, середня, вища, професійна і т.д. Невисокий рівень освіти, незнання своїх прав та можливостей породжує бідність, корупцію, спотворює правоохоронні органи та суди. Стан нашого здоров’я — це й питання грамотності кожного з нас, розуміння потреб власного тіла, і питання якісної підготовки лікарів. Низька продуктивність праці, набагато нижча, ніж у західній Європі, також тягнеться з освітньої системи.

— Добірка порад для вступників була логічним переходом від статистики та досліджень до впливу на практиці?

— Ми проводили багато опитувань серед студентів, були й національні, й репрезентативні для окремих університетів. Вивчаємо їхню мотивацію, чому вони обирають той чи той заклад, зокрема й закордонні, чого очікують від освіти та які перспективи мають насправді. Водночас уже не перший рік ми проводимо в різних містах тренінги для старшокласників та їхніх батьків, які мають великий вплив на цей важливий вибір. Під час восьмигодинного тренінгу вони навчаються правильно обирати університет та спеціальність.

Здавалося б, це не ті тренінги, куди люди бігтимуть стрімголов, є сила-силенна більш привабливих варіантів. Українці часто підходять до переломного рішення в житті непідготовлено та легковажно. Мало хто усвідомлює, що від якості цього вибору в майбутньому залежить добробут, стабільність, моральне та фізичне здоров’я.

Утім, запит все ж таки був, наші тренінги відвідало близько 700 осіб. Ми теж накопичили певний багаж знань, плюс отримали від учасників зворотний зв’язок. Після офлайн-обкатки матеріалу вирішили його систематизувати та поширити. Зробили з нього онлайн-чекліст, люди можуть зайти на сайт та швидко перевірити, чи достатньо вони поінформовані, чи зважено роблять свій вибір.

— Цей проєкт підтримало МОН. Що ще, на вашу думку, має робити держава, щоб допомогти випускникам шкіл обрати відповідний їхнім бажанням та здібностям професійний шлях?

— Щороку з бюджету на навчання першокурсників бакалаврату та магістратури виділяється близько 5 мільярдів гривень. Держава має бути зацікавлена в ефективному використанні цих коштів. Адже від вдалого вибору, який принесе абітурієнтові в майбутньому особистий добробут, зросте і загальний рівень життя. Людський капітал підвищить свою якість, а значить вищою стане продуктивність, зростатиме економіка, краще працюватимуть різноманітні сервіси.

Кроки на кшталт нашого порадника — це перші спроби налагодити систему, яка потребує багатьох складових для успішного функціонування. Треба, наприклад, забезпечити консультантів для школярів та їхніх батьків, виділити окремий час для їхнього спілкування. Можливо, не в кожній школі, а кілька фахівців на місто чи об’єднану територіальну громаду.

Такі радники інтерпретуватимуть певні речі, для тих, хто не заглиблений у освітню сферу. Але їм треба надавати інформацію про перспективи на ринку праці для різних професій. Часто в місті чи регіоні кілька вишів пропонують однакові чи дуже схожі спеціальності, і неясно, на що можна розраховувати після випуску. Моніторинг працевлаштування випускників, запущений на державному рівні, допомагав би оцінити перспективи. Звичайно, інформацію про зарплати отримати складно, але цікаво побачити, чи люди використовують на своїх посадах знання та навички, здобуті в університетах. Якщо більшість випускників певного університету працює на позиціях чи в сферах, де не потрібно застосовувати кваліфікацію вищої освіти, це означає, що університет працює не на свою нішу ринку праці. Для батьків і школярів це сигнал, що до такого вишу і спеціальності треба ставитися обережніше, не марнувати на це час.

Я також сподіваюсь, що наплив та попит на вищу освіту дещо спаде. Думаю, до 2030 року ми прийдемо до ситуації, коли випускники нової трирічної профільної старшої школи будуть більш зрілими та самодостатніми, і деякі з них із отриманими знаннями та навичками вже після випуску зі школи зможуть починати свій шлях на ринку праці.

Нещодавно один із можливих кандидатів на посаду президента США від Демократичної партії сказав, що в Америці треба робити доступнішою вищу освіту, але водночас постаратися зробити доступнішим і життя без вищої освіти. У нас в Україні зовсім інші стереотипи панують, більшість хоче мати диплом. Але ж є професійна освіта, деякі професії можна опанувати лише на профільних курсах. Консультанти також мали б пояснювати школярам, що життя без університетської освіти може бути не менш успішним.

Узагалі, до здобуття вищої освіти треба ставитися як до серйозної інвестиції — і часової, і грошової. Треба пам’ятати, що навіть «бюджетники» мають супутні витрати на проживання та харчування. Мало хто задумується, що найчастіше студент не працює. Підробітки є далеко не в усіх, з’являються переважно на старших курсах і найчастіше не на повну зайнятість. Тобто, за цей час людина не отримує зарплатню, накопичується гіпотетичний мінус. Тож головне питання: чи здобули ми гарну вищу освіту, яка забезпечить вигідні стартові позиції та дуже швидко дозволить нам покрити цей «борг» перед собою?

Подібне уявлення про вищу освіту панує в США, але там фінансовий мінус не уявний, а справжній. Студенти беруть кредити на навчання і після закінчення університету роками віддають борги, інколи це шестизначні суми. Тому вони більш розважливо, ніж їхні українські однолітки, підходять до цього вибору.

Я не кажу, що нам потрібно мати платну освіту, Україна до цього не готова. Але такий підхід до вибору вишу мені імпонує, він допомагає розставити пріоритети. Університет — це не просто гарно проведений час і корисні знайомства. Освіта — це інвестиція, яка має дати людині хороші дивіденди.

«ВСТУПНИКУ ВАРТО САМОСТІЙНО СКЛАСТИ РЕЙТИНГ ПІД СВОЇ ПОТРЕБИ»

— А на основі якої інформації юним «вкладникам» та їхнім батькам слід робити інвестиції? Чи можна довіряти різноманітним рейтингам вишів, які часто виринають у публічному просторі?

— На жаль, в Україні немає якісних рейтингів вишів. Усе те, що звучить, має непрозору методологію чи засноване на перекрученій інформації. Є загальновизнані міжнародні критерії (прозорість, достовірність тощо) складання таких рейтингів, і вони їм не відповідають. До того ж подібні переліки дають дуже загальну оцінку і не охоплюють важливих для якісної освіти та студентського життя показників. Вступнику варто самостійно скласти рейтинг під свої потреби та пріоритети. Наш порадник — своєрідна інструкція до такого ранжування.

Звертайте увагу на прохідні бали попередніх вступників та рейтинг потенційних одногрупників. Ще зі школи слід дотримуватися важливого правила: краще бути слабшим у сильнішій групі, ніж сильним серед слабких. Бо після завершення університету ваші знання дорівнюватимуть середньому рівню групи.

Якщо студентам справді дозволяють обирати вибіркові дисципліни, то вони зможуть формувати індивідуальну навчальну траєкторію під розуміння потреб ринку чи власні інтереси. Швидкі зміни важко передбачити, бо обов’язкові дисципліни закладаються наперед на 4 роки. Можливість обирати предмети дає змогу вносити корективи в свій план розвитку, якомога вигідніше розпоряджатися цією інвестицією в себе.

Треба цікавитися, справжня чи бутафорна практика у виші. В Німеччині, наприклад, студенти не місяць-два, як у нас, а нон-стоп стажуються в різних компаніях. Роботодавці бачать, що потенційний працівник не просто прийшов просто зі студентської лави, а вже попрацював у кількох фірмах, має необхідні навички та знайомства, дисциплінований, вміє працювати в команді. Усе це важко виховати в авдиторіях на теоретичних курсах.

Тому абітурієнтам варто звертатися до старшокурсників спеціальності, яку вони хочуть обрати, розпитувати, чи практика обмежується формальним звітом, чи студенти ходять на справжні підприємства та спілкуються з професіоналами в сфері.

Крім того, жодний рейтинг університетів не виміряє і якість викладачів. Треба питати в старшокурсників, чи є викладачі, які залучають їх до досліджень, які рекомендують їхнім роботодавцям. Ще один хороший індикатор                — коли у викладача навіть наприкінці семестру авдиторія заповнена студентами, які з власного бажання там, не з примусу.

— Напевне, з вишем визначитися простіше, зокрема й через територіальний чинник і рекомендації знайомих. А як мінімізувати ймовірність помилки при виборі спеціальності?

— Багато хто думає, що краще обирати вузьку спеціальність, але це насправді пастка. У 17 років люди рідко на 100% упевнено бачать себе в якомусь вузькому фаховому напрямі. Звичайно, є ті, хто знають, що хочуть бути лікарями, атомниками, пілотами тощо. Але дезорієнтованим вступникам без розуміння, яка спеціальність краща та перспективніша, слід обирати ширші спеціальності, щоб на бакалавраті сформувати фундамент, а вже на магістратурі звузити спеціалізацію.

Наприклад, я радив би обирати на бакалавраті не «міжнародне право», а «правознавство». Право ж бо має безліч тематичних відгалужень, а так людина в 17 років обирає вузеньку стежинку, відсікаючи себе від усього того різноманіття, яке вона навіть не спробувала. Також є супервузька спеціальність «публічне адміністрування». Це більше підходить для післядипломної освіти, але щороку тисячі випускників шкіл ідуть на цю спеціальність, і в мене питання: чого вони очікують? Це ж досить амбітна справа, чи можна справді хотіти бути держслужбовцем у 17 років?

Наступний крок — заглибитися в навчальні плани, які останнім часом усе частіше оприлюднюють на сайтах вишів. Назви мало про що говорять, тож треба вдумливо читати програми дисциплін та курсів. Це допоможе зрозуміти, чим спеціальності відрізняються між собою та в якого вишу краща пропозиція.

І ще одна порада: якщо ви отримали на ЗНО низькі бали з математики чи фізики, не вступайте на інженерні спеціальності. Ви потрапите до слабких груп, будете змушені наздоганяти шкільну програму на «нульових» курсах і тому не встигнете опанувати всю університетську програму за відведені роки. Краще почекайте ще один рік і перескладіть потрібне ЗНО (всі ЗНО не треба, адже сертифікати діють 3 роки). Не бійтеся стереотипів, ви нікуди не пропадете, в армії теж забирають лише з 20 років. За цей час ви підготуєтеся і покращите свої стартові позиції, розширите спектр можливостей, а значить потім отримаєте більше вигоди від освіти.

— Останнім часом усе більше українських родин зацікавлено поглядають у бік іноземних вишів. Це ще дорожче задоволення, аніж навчання дитини в українському ВНЗ, тож і відповідальність перед собою за таку інвестицію зростає. Що порекомендуєте тим, хто наважився на здобуття закордонної вищої освіти?

— Варто вступати до університету лише тоді, коли справді потрібна краща вища освіта. Якщо вам просто хочеться пожити поза межами України, можна поїхати на мовні курси, обміни, волонтерські проєкти чи навіть сезонну роботу, а не витрачати час та гроші на неякісну освіту, яка не принесе вам успіху ані в Україні, ані в інших державах.

Ті, хто все ж обирають цей шлях, мають бути готові довго розбиратися з документами. Краще робити це самостійно, а не через фірми-посередники, адже дитині потім усе одно доведеться давати собі раду в новій країні, самотужки розбиратися з численними побутовими питаннями та формальностями в університеті. Відмовитися від послуг посередників слід ще й тому, що вони часто працюють лише з конкретними університетами й пропонуватимуть лише їхні послуги, а не те, що справді вам потрібно. До хороших університетів абітурієнти приходять самі, туди стоять великі черги. Я не кажу, що вони зовсім не рекламуються, але послуги ось таких рекрутингових контор їм рідше потрібні, це для гірших університетів.

Золотий ключик до успіху — знання мови. Її треба вивчити до вступу, і на дуже високому рівні. Декому здається, що польська чи словацька, наприклад, дуже схожі на українську, тож усе буде легко. Цієї схожості може вистачити для коротких розмов у магазині чи на вокзалі, але не для розуміння навчального матеріалу на лекціях та виконання письмових і практичних робіт.

На превеликий жаль, у польські та словацькі університети можна вступити без реального знання мови. Вам забезпечать комфортні умови, аби ви лише платили гроші. Ви просто марнуєте час, бо навчання йде, а ви не знаєте мови й не можете повністю засвоїти матеріал. Чимало випускників польських університетів зізнавалися нам, що в них недостатній рівень володіння польською мовою. Українців у Польщі багато, вони живуть скупчено, вони консервуються в своєму мовному та культурному середовищі. Є такі університети, які навіть створюють українськомовні навчальні групи. Які ж тут дивіденди від такої освіти? Вільне володіння іноземною мовою — це одна з головних переваг від навчання за кордоном, а нею часто нехтують.

Треба дати собі багато часу на вдумливий вибір, вивчення та аналіз великих обсягів інформації. Краще орієнтуватися на ті навчальні заклади, які обирає місцева молодь. У них завжди більше можливостей, щоб вивчити ринок освіти, дізнатися про особливості навчальної програми та перспективи кожної спеціальності. Їхній вибір частіше є обдуманим і через те, що після школи вони беруть павзу на роздуми і додатковий досвід.

У багатьох європейських країнах також є інформаційні ресурси зі статистикою працевлаштування, різноманітні державні сайти, які показують попит на спеціальності, запити ринку тощо. Важливо також розуміти, що за кордоном платне навчання може бути гіршим, ніж безоплатне чи стипендіальне. Вся справа в конкуренції: вступ за гроші дуже часто простенький, відбору майже немає. На безоплатне навчання навпаки — часто високі конкурси, багато охочих, серед вступників із високими балами відбираються сильніші. Знову працює правило, про яке ми говорили раніше: краще вчитися з сильнішими.