Виснажений ресурс
Україні загрожує земельний «голод»
У колишній житниці СРСР — Україні — тепер врожайність земель одна з найнижчих у Європі. Основна причина цього — нераціональне використання землі. Тільки на півдні країни через неграмотне штучне зрошування близько мільйона гектарів сільськогосподарських угідь стали «солоною землею».
Жорстокість передвиборних баталій не дозволяє чиновникам відірватися від боротьби за крісла та звернути увагу на ці проблеми, а також усерйоз зайнятися добробутом України. Так заявила вчора Ліга захисту прав землевласників і землекористувачів «Захист землі», стурбована розпочатою після відставки уряду політичною кризою. «Захисники землі» мають побоювання, що ще щонайменше кілька місяців, або й років, ніхто у вищих ешелонах влади так і не спроможеться звернутися до земельних проблем. А час уже не чекає.
Згідно зі статистикою Ліги, 57% наших земель уражені водною та вітровою ерозією, а третина сільськогосподарських земель заросла бур’яном. І це притому, що щороку під оранку йдуть чимраз нові й нові незаймані раніше землі, тоді як колишні, вже виснажені ґрунти залишають відновлюватися за рахунок чудес господніх. Зараз розораність сільгоспземель в Україні становить 79,7%, тоді як у Європі цей показник становить у середньому 56,6%. Тож дуже скоро, коли нерозорані сільгоспугіддя залишаться в переказах, нам доведеться звикати до нового амплуа — країна, яка імпортує продукти сільського господарства.
На думку голови Ліги Олександра Черпицького, причина цього — безвідповідальна політика держави, за якої питаннями контролю за землекористуванням та розподілом землі займаються одночасно кілька держструктур із продубльованими функціями, кожна з яких здебільшого займається контролем дій одна одної, а не своїми прямими обов’язками. Однак було б не зовсім правильно обвинувачувати в земельних проблемах України тільки державу: наші громадяни завдають не менше шкоди. Раціональне землекористування, яке існує в більшості країн Європи, де з поганих заболочених ґрунтів фермери примудряються вичавити максимальний урожай, не виснажуючи при цьому землю, для України річ абстрактна. Звикши до вже спірного твердження, що «наш чорнозем — найбільш «чорноземистий» у світі», українці вважають за краще не звертати уваги на сільськогосподарські новинки і сіють так, як сіяли їхні прадіди, видавлюючи із землі все можливе та неможливе. Уже зараз технологічно забрудненими, схильними до ерозії та виснаження є 6,5 млн. гектарів землі. До цього можна додати, що, згідно із заявами екологів, через неконтрольовані вирубки Карпати незабаром стануть лисими горами, а показник лісистості України не дотягає до нормативних у Європі 20% від території, що лише посилює ерозію.
Однак не тільки недалекоглядність українців псує земельні ресурси колишньої житниці, а й те, що для дотримання всіх норм нормального землекористування потрібні гроші. А їх у дрібних фермерів немає. Отже, як признається Черпицький, мало того, що законодавчо не можна примусити власника землі дотримуватися екологічних вимог, а й він, зважаючи на вартість санаційних і рекультиваційних заходів, апріорі не здатен цього робити. Останній засіб — банківський кредит — отримати практично неможливо, оскільки в нас земля — не товар, і заставою для банку може бути тільки будинок фермера. А з огляду на вартість сільської нерухомості, практично по всій Україні суми, отриманої фермером, не вистачить навіть на хороші добрива. Та й те, якщо цю суму вдасться отримати. Недаремно ж колишній уряд так настирливо намагався залучити банкірів до кредитування сільського господарства, а ті наполегливо відбивалися від цього.
За словами Черпицького, насамперед, щоб вирішити проблему, держава повинна розібратися з розподілом землі. Бо поки що часто питання власності на землю вирішується тільки шляхом самозахоплення землі. Як розповів Черпицький, нещодавно були парламентські слухання з питань фінансування та стану сільськогосподарських угідь, на які не прийшли ні міністр фінансів, ні міністри економіки й аграрної політики. Загалом причини такого ставлення зрозумілі: земля — не бензин, криза не буде такою швидкою та небезпечною для іміджу влади. Ось тільки залишається відкритим запитання: а чи вистачить нам у майбутньому грошей купувати зерно, якщо можливість виростити своє ми втратимо зараз?
