Витоки паливних воєн

Перші «сто днів Віктора Ющенка» запам’ятаються нам, напевно, насамперед як «зоряна година» України на міжнародній арені. Національні телеканали щодня показують кадри, на яких парламентарії різних країн стоячи вітають українського Президента. Такі кадри викликають дуже хороші почуття, і, напевно, навіть найпослідовніші противники нової влади десь у душі відчувають гордість за свою країну. Єдине, чого бракує, то це інформації про підсумки візитів Віктора Андрійовича. І тут таїться серйозна небезпека. Хоч би в представників нової влади не склалося враження про те, що міжнародні відносини з Україною з цього моменту базуватимуться на зазвичай декларованих сторонами принципах рівноправності та партнерства. А слід би пам’ятати, що в переговорних процесах головними аргументами завжди виступала сила. Ще століття тому при цьому йшлося про армійську міць. А сьогодні насамперед враховується економічний потенціал. I Україна, володіючи контролем над значними обсягами нафтових потоків до Європи, може ефективно відстоювати свої позиції на будь-яких переговорах — як із ЄС, так і з Росією. І має можливість стати впливовим міжнародним гравцем. Але потрібна нова стратегія, в тому числі й для розвитку національної нафтотранспортної системи.

СПАДЩИНА СРСР

Сьогоднішні вітчизняні нафтопроводи є уламком колись могутньої нафтотранспортної системи СРСР. У 1992 році в Україні було створене державне підприємство «Придніпровські магістральні нафтопроводи», пізніше перетворене на державне акціонерне товариство. Сьогодні нафтопроводи цього маршруту перетинають території 11 областей України. Другий маршрут, що проходить територією країни, — нафтопровід «Дружба» (український відрізок) — також став самостійним держпідприємством. Українська влада спершу не повністю усвідомлювала значення нафтотранспортної галузі й не особливо піклувалася про фінансування програм реконструкції й оновлення нафтотранспортних мереж. Більш того, кожен уряд (як свого часу й уряд СРСР) намагався владнати фінансові справи держави за рахунок доходів нафтотранспортних підприємств.

Тому цілком логічно, що ті ж Придніпровські магістральні нафтопроводи почали шукати порозуміння з російськими нафтовидобувними компаніями та власниками нафти, щоб за рахунок стабільного завантаження й узгодженої тарифної політики мати можливість накопичити коштів для переобладнання підприємства. В інтеграції всіх цікавих для неї магістралей була зацікавлена й сама РФ. По-перше, це дозволило б отримати досить важливий інструмент впливу на внутрішню політику України, яка дедалі більше виходила з- під сфери впливу РФ, а по-друге, забезпечити дешеве та стабільне транспортування видобутої нафти. Утім, росіяни мали невеликий вибір, оскільки будівництво нових нафтоартерій завжди вимагає величезних капіталовкладень.

Але таке партнерство швидко зайшло в тупик. Росіяни, перманентно підвищуючи ціни на нафту, вимагали від України зниження тарифних ставок на прокачування російської нафти. Певним чином їх можна було зрозуміти, оскільки транзитні тарифи, що були встановлені в 2000 році в напрямках на Новоросійськ (2,35 дол.) та на Одесу (4,90 дол.), у розрахунку за тонну на 100 км суттєво перевищували внутрішньоросійські. Крім того, Україна тривалий час бойкотувала проект «Дружба — Адрія», який мав вивести російську нафту до порту Омішаль на Адріатиці. Звісна річ, наш стратегічний партнер вдався до тиску.

Восени 2000 року державна компанія «Транснефть» підготувала проектно-кошторисну документацію на будівництво ділянки нафтопроводу Суходольна — Родіонівська, що дозволяє качати російську нафту в обхід України. Роботи почалися одразу після прийняття на початку 2001 року президентом Росії Володимиром Путіним політичного рішення та швидко завершилися. Але тепер весь обсяг нафти, який раніше транспортувався на Новоросійськ територією України та двічі перетинав український кордон, залишився в Росії. Ця труба тривалий час досить сильно зміцнювала позиції вітчизняного керівництва в діалозі з північним сусідом, а тепер почала демонструвати, що станеться з іншими нафтовими маршрутами України, якщо вона не погодиться грати за російськими правилами.

СВОЯ ГРА

У відповідь Україна дала зрозуміти, що нафтопроводи, які проходять через її територію, — це виключна власність держави. У 2001 році на базі державних акціонерних товариств «Магістральні нафтопроводи «Дружба» та «Придніпровські магістральні нафтопроводи» було створено відкрите акціонерне товариство «Укртранснафта», а його акції повністю передані в статутний фонд НАК «Нафтогаз України». Сьогодні ВАТ «Укртранснафта» — національний оператор системи магістральних нафтопроводів України, другої за величиною в Європі, що складається з системи магістральних нафтопроводів «Дружба», «Придніпровських магістральних нафтопроводів», нафтопроводу Одеса — Броди та Морського нафтового термінала «Південний». Її створення дозволило провести єдину політику в сфері транспорту нафти й тарифів, уніфікувати нормативну базу, оптимізувати фінансові потоки, а також забезпечувати реалізацію державної концепції розвитку нафтопровідного транспорту України.

Окремо слід зупинитися на нафтопроводі Одеса — Броди. Його пропускна спроможність — 9—14,5 млн. тонн нафти на рік. На вході знаходиться морський нафтовий термінал «Південний», що здатен приймати танкери дедвейтом до 100 тис. тонн. Передбачається розширення потужності нафтопроводу до 40—45 млн. тонн на рік. Нафтопровід задумували та проектували як сполучну перемичку між системами магістральних нафтопроводів «Дружба» та «Придніпровськими магістральними нафтопроводами», а також для забезпечення додатковими обсягами сировини двох західноукраїнських НПЗ, і мав стати своєрідним останнім акордом у формуванні цілісної національної системи транспортування нафти. Але, як відомо, в липні 2004 року з російсько-британською групою «ТНК-ВР» була укладена угода про реверс нафтопроводу. Простіше кажучи, маршрут почали використовувати в напрямку, протилежному проектному. Реверс не лише перешкодив тому, щоб зібрати воєдино всі транзитні активи «Укртранснафти», а й фактично розірвав нафтотранспортну систему України на дві частини.

НЕЗРЕАЛІЗОВАНЕ ПАРТНЕРСТВО

У результаті Росія, а також Туркменістан, Азербайджан і Казахстан, маючи в своєму розпорядженні величезні нафтові ресурси, вирішують проблеми виходу на надійні прибуткові ринки, а Україна, що є значним і перспективним ринком та володіє розгалуженою, постійно збільшуваною мережею нафтопроводів, перевалочних комплексів, транспортною інфраструктурою і значним потенціалом із переробки нафти, залишилася нібито осторонь цього процесу. Загальновідомо, що Україна ділить центральну Євразію на дві частини — ту, де добувають нафту, й ту, де її катастрофічно потребують. Тому Україна здійснювала значні зусилля, щоб не тільки втримати позиції головного європейського нафтового транзитера, а й наростити потужність і завантаження наявної нафтопровідної системи. Українці зрозуміли, що її ідеальне географічне положення визначає чудову перспективу, щонайменше як сполучної ланки в транспортних коридорах між нафтовидобувними регіонами в колишньому Радянському Союзі та найважливішими ринками в Європі й за її межами. З цього можна отримувати як економічні, так і зовнішньополітичні бонуси.

Сьогодні Україна вже перейшла від практики очікування вигідних пропозицій до активних дій на міжнародній арені з метою встановити контроль над максимальним обсягом транспортування нафти. Так, у 2004 році Україна запропонувала Росії розглянути варіанти розширення співпраці з транспортування нафти через свою територію. Тоді це питання обговорювали в ході зустрічі міністра палива й енергетики України Сергія Єрмілова та голови Міненерго РФ Ігоря Юсуфова. І хоча спроби не увінчалися успіхом, ця подія ознаменувала якісно новий підхід української влади до вирішення таких завдань.

У серпні минулого року українсько-російські відносини у сфері транзиту нафти були остаточно зафіксовані угодою «Про транзит нафти територією України», яку підписали в Сочі екс-глава уряду України Віктор Янукович і його російський колега Михайло Фрадков. У документах передбачалося, що у випадку, якщо обсяги нафти перевищуватимуть заявлені, «Укртранснафта» і «Транснефть» (Росія) працюватимуть над створенням додаткових потужностей. У разі ефективного партнерства між країнами, нафтопровідна система України працюватиме «на повну котушку». Міжурядова угода розрахована на 15 років і пролонгується автоматично на наступні п’ятирічні періоди, якщо сторони не заявляють про її припинення. В угоді Росія й Україна також брали на себе зобов’язання «взаємодіяти в розробці та здійсненні перспективних проектів транспортування нафти у нових транзитних напрямках». І тут слід віддати належне колишньому уряду: завдяки цій угоді, попри всі негативні моменти, Україна має можливість контролювати майже четверту частину всього російського експорту. Якщо новому керівництву країни вдасться максимально реалізувати ці можливості, то це дозволить вести рівноправний діалог із північним сусідом, володіючи сильними засобами впливу.

Другий вектор використання ресурсу нафтотранспортної системи — це ЄС. У Європі протягом останнього часу спостерігається гострий дефіцит нафти, що дозволяє Україні зайняти дуже вигідне становище. Для цього слід «підсадити» західні країни на пропоновану казахську нафту. А її можна транспортувати лише закінченим проектом «Одеса — Броди — Плоцьк». Українці побудували нафтопровід без міжнародних інвесторів і зобов’язань нафтовидобувних компаній використовувати цей нафтопровід. І в цьому можна дорікнути нинішньому Президенту, який на той час очолював уряд і втратив шанс створити з власників нафти міжнародний консорціум з управління нафтопроводом Одеса — Броди, що забезпечило б цей маршрут нафтою та замовленнями на її транспортування. У результаті нафтопровід майже два роки простояв, і Росія зуміла схилити Україну до реверса. Нащо він знадобився Росії, зрозуміло. Питання в тому, нащо це знадобилось Україні? Адже замість обіцяних 9 млн. тонн на рік по цій трубі з початку експлуатації прокачали трохи більше 2 млн. тонн.

Одеса — Броди — це проникнення України в надзвичайно багатий нафтою Каспійський регіон (недавно Казахстан повідомив про відкриття найбільшого в світі родовища із запасами 7 млрд. тонн, і до 2010 року Азербайджан може вийти на рівень експорту до 60 млн. тонн на рік, а Казахстан — до 120 млн. тонн), що дозволяє їй вийти на ринок країн ЄС. До того ж Одеса — Броди відкриває шлях до нафтових ресурсів Іраку, Ірану, Лівії, Саудівської Аравії. Зрозуміло, доходи від транспортування нафти дозволять Україні купувати її і для своїх потреб.

Звісна річ, будівництво Одеса — Броди не відповідає ні економічним, ні політичним інтересам Росії, оскільки його реалізація відрізає російську нафту від половини ринків Європи. У разі попадання нафти Каспію до Європи станеться перерозподіл ринку, і кожна країна-імпортер візьме половину потрібної нафти в Росії, а другу — на Каспії. Між іншим за це ратує і Європейська енергетична хартія. Тому й був заблокований український нафтопровід.

Проте Україна продовжує вести активну роботу в цьому напрямі. Причому, за словами прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, розглядають два варіанти: добудування нафтопроводу на території Польщі або ж будівництво власного нафтопереробного заводу на виході з української труби. Й останні події дають у цьому сенсі привід для оптимізму. Початковий варіант використання Одеса — Броди підтримують сьогодні як нова влада, так і опозиція. Два тижні тому на зустрічі з міністром палива й енергетики України Іваном Плачковим представники казахстанської делегації висловили готовність взяти участь у проектах, спрямованих на розвиток української нафтотранспортної інфраструктури, в тому числі й проекту «Одеса — Броди».

А ось самі росіяни, схоже, намагаються якнайшвидше позбутися нерентабельної для них труби. Як заявив віце-президент російської «Транснефть» Сергій Григор’єв, тарифи українців необґрунтовані і, якщо партнери їх не знизять, російські компанії відмовляться від прокачування по нафтопроводу.

ПОГОВОРИМО ПО-НОВОМУ?

З огляду на всі українські можливості та ресурси, за продуманої державної політики вітчизняна нафтотранспортна система може поставити Україну на новий рівень міждержавних відносин. Що для цього треба зробити? Насамперед забезпечити активну участь України в створенні Євроазіатського нафтотранспортного коридору. Цим маршрутом має постачатися каспійська нафта. Оскільки більшість центральноєвропейських країн зараз щонайменше на 60% залежать від поставок нафти з Росії, то з погляду національної економічної безпеки вони максимально зацікавлені в цьому проекті. Одночасно слід добиватися виходу на ринки країн Близького Сходу й участі в розробці там нових нафтових родовищ, що дозволить створити ще один підконтрольний маршрут транзиту нафти.

При цьому не можна, звісно, забувати й про ефективну стратегічну співпрацю з Російською Федерацією. Україна повинна залишитися основною транзитною державою для експортних партій російської нафти до Європи. З економічного погляду, для нашого північного сусіда це — оптимальний маршрут. Можливі також варіанти обходу України новими російськими нафтовими маршрутами, але це не повинне спричинити в Україні істерію (точно так само, як Росії, якщо вона справді стратегічний партнер нашої країни, не треба вставляти палиці в трубу Одеса — Броди). Якщо Україна зуміє пройти по лезу між цими двома завданнями, то її роль як енергетичного гравця на європейському ринку стане загальноприйнятою і, можна не сумніватися, ЄС оперативно перегляне рядки інтеграції з нашою країною.

Зараз новому українському керівництву надані колосальні можливості. Чи зможе воно конвертувати їх у реальні результати, залежить виключно від нього самого. Шанс є, але існує й загроза вкотре під красномовні декларації провалити все досягнуте за останні кілька років. Можна, звісно, і надалі будувати свою зовнішню політику на іміджі борців за демократію. Не факт, що це не дасть результатів. Але новій владі не треба забувати, що в міжнародних відносинах поважають сильних...