Як увійти в Євросоюз: досвід Словаччини

Історія Словаччини та України має багато спільних сторінок і паралелей. Відсутність власної держави, імперські наміри сусідів, проблеми мови та національної ідентичності громадян... Є схожість ситуацій і в перші роки після здобуття незалежності. Словацькі підприємства, як і українські, були тісно пов’язані з економікою колишнього СРСР. Наприкінці 1980-х — початку 1990-х витягували словацьку економіку металургійна, військова промисловість і НПЗ «Словнафт» у Братиславі. Причому ці найбільші заводи дуже залежали від постачань сировини з Росії та України. У 1992 — 1998 роках Словаччина була країною суцільної корупції. Влада переслідувала незалежну пресу й опозицію. Зловживання словацької секретної служби, політичні вбивства дуже нагадують справу Георгія Гонгадзе та інші скандали часів Кучми. Навесні 1998 року Словаччину ставили в один ряд із Білоруссю Лукашенка та Сербією Мілошевича. Країна перебувала в міжнародній ізоляції, її викреслили зі списку країн, які мали ввійти в НАТО і ЄС.

Але те, що почалося в Словаччині після зміни влади 1998 року, є для нас не менш важливим для вивчення, ніж такий розпіарений сьогодні грузинський .

Проведені в стислі терміни ліберальні реформи — податкова, пенсійна, медична, освітня, соціальна й інші — цілком змінили Словаччину. 2002 року вона стала європейським лідером реформ та «економічним тигром Східної Європи». У 1993 — 1999 рр. країна одержала 2,4 млрд доларів прямих іноземних інвестицій, а за наступні сім років — удесятеро більше — 23 млрд. У Словаччині ніколи до цього не було власного автомобілебудування. А тепер ця країна за випуском машин на душу населення стала одним зі світових лідерів. У Словаччину прийшли світові виробники електроніки та побутової техніки. Тепер країну називають європейським Детройтом.

Ключові складники реформ — спрощення податкової системи і принципово нова кадрова політика. 2004 року було скасовано 21 податок із доходів за ставками від 10 до 38%. Натомість введено єдиний податок із усіх видів доходів — 19%. Від зниження податкового тиску надходження до бюджету лише зросли. Крім того, й на це важливо звернути увагу нашому урядові, мільярди євро в Словаччині було спрямовано на підтримку освіти і науки.

«Дню» вдалося записати інтерв’ю з політиком, за прем’єрства якого Словаччина стала членом ЄС. Мікулаш Дзурінда сьогодні — член найбільшого в ЄС політичного об’єднання — Європейської народної партії.

Коли Дзурінда тільки планував зміни для своєї країни, то не мав доступу до мас-медіа. Тому на велосипеді об’їздив чи не всю країну, спілкуючись із людьми: «Я зрозумів, що з людьми потрібно говорити, їм потрібно пояснювати, вони слухають і сприймають». Сьогодні географія його зустрічей на тему реформ значно ширша — на велосипеді не об’їдеш, але він так само багато говорить з простими людьми. От і його останній візит до Києва складався лише із зустрічей з журналістами, громадськими діячами.

Що пан Дзурінда побачив у Києві та які поради він дав би українській владі, — читайте в ексклюзивному інтерв’ю «Дню».

— Я вражений, наскільки сильною є воля українців просуватися вперед: модернізувати Україну, побороти корупцію, провести реформи...

— Мій візит в Україну збігся з обговоренням урядової програми у Верховній Раді. Я став свідком запеклих дебатів, які показали, що просувати болючі реформи буде нелегко. Тому, повернувшись з України додому, вирішив докласти максимум зусиль, щоб поділитися досвідом Словаччини в проведенні реформ.

— Вам хтось із української влади робив кадрові пропозиції?

— Ні, мені таких пропозицій не надходило.

— В Україні зараз дуже багато говорять і ставлять в приклад досвід реформ Грузії. Про Словаччину — значно менше. Хоча ми з вами не менш близькі. Уважно ознайомившись і з акцентами реформ команди Саакашвілі, й вашої, роблю висновок, що ви зробили ставки на різні речі. У Грузії почали реформи з «очищення» від корупціонерів державної машини. А ви — з економічної лібералізації. Чому? Поясніть, чим ви керувалися, визначаючи пріоритетні напрями для змін?

— У нас був цілком природний підхід. Я очолив державу, яка була економічно зруйнована і політично ізольована. Ми хотіли належати до Заходу. Наші сусіди — Чеська Республіка, Польща та Угорщина — вже стали членами НАТО 1997 року. Російська спільнота ізолювала нас від світу. Чеську Республіку, Польщу та Угорщину запросили на перемовини з ЄС у грудні 1997 року. Словаччину було виключено. Тому для нас було надзвичайно важливо сконцентрувати всі свої зусилля на двох питаннях: вивести країну з ізоляції та провести економічні реформи. Це й стало основою для нашого підходу.

 КОРУПЦІЮ ПОДОЛАЛИ ЛІБЕРАЛІЗАЦІЄЮ

— Ви проводили реформи суто за рахунок внутрішніх резервів країни, так? Чи все ж таки були якісь донори?

— Для Словаччини типовим став третій варіант.

— Що ви маєте на увазі?

— Створення сприятливого клімату для бізнесу, коли компаніям вигідно інвестувати в країну.

Ми, звичайно, також співпрацювали з МВФ. Пам’ятаю, що позичали гроші на умовах резервних позичок. Але основний фокус нашої уваги був на створенні умов, які змогли би привернути увагу інвесторів із Німеччини, Франції — з Європи, а також із країн, які далеко за межами Європи. Таким був наш підхід, і він спрацював. Зацікавленість інвестувати у Словаччину з’явилася дуже швидко, відразу після податкової реформи та реформування ринку праці. Зараз у нас багато інвестицій не лише з європейських країн, а й зі Сполучених штатів, Японії, Південної Кореї та країн Азії.

— Ви згадували про співпрацю з МВФ. Пропонуючи вам ті позики, вам висували якісь особливі умови?

— Безумовно. Ці гроші треба повертати, тому ця організація вимагає довести свою здатність віддати борг. Потрібно відповідати їхнім критеріям. Дехто критикував нас, мовляв, із боку МВФ — це диктатура, а ми їй потураємо.

Але це не диктатура, це звичайна природна вимога — якщо я позичаю вам гроші, природно, що я хочу мати «страховку». Тому це цілком природно, що Світовий банк, чи Європейський банк реконструкції та розвитку, чи навіть МВФ надають позики на певних умовах чи вимагають певного роду гарантій.

— Що ж до України, чи нададуть нам підтримку, якщо уряд збільшить пенсійний вік, підвищить ціни на комунальні послуги, такі як газ, електрика, і скасує певні соціальні виплати?

— Нічого нового. Такі критерії та попередні умови, які забезпечують гарантію того, що гроші буде повернено. Нічого особливого для України не вигадали.

 ПЛУТАНИНА В ПОЛІТИЦІ ШКОДИТЬ РЕФОРМАМ

— Протягом року ви були виконуючим обов’язки президента Словаччини. І за цей час, фактично, встигли розпочати всі ключові реформи. Якщо я не помиляюся, Словаччина й тоді мала президентсько-парламентську форму правління. Наскільки важливою для успішності оперативного реформування, на вашу думку, є форма правління в державі?

— Це — найважливіше питання. Ми говорили про сприятливі умови для ведення бізнесу, але в політичному сенсі також необхідно ще дещо. І воно важливіше. Це — прозорий, логічно організований політичний простір. Це означає, що має бути чітка визначеність: президентська, парламентська, чи парламентсько-президентська, президентсько-парламентська чи ще якась форма державного правління нам потрібна. Адже від цього залежить відповідь на запитання: хто відповідальний за зміни в країні? Ось у чому річ. Якщо є плутанина в розподілі правомочності, неможливо проводити реформи.

ЯКЩО АРСЕНІЙ ЯЦЕНЮК ХОЧЕ ПРИВЕСТИ УКРАЇНУ В ЄВРОСОЮЗ... «КОЖЕН В УКРАЇНІ ПОВИНЕН ЗНАТИ, ХТО ВІДПОВІДАЛЬНИЙ ЗА РЕФОРМИ», — КАЖЕ ЕКС-ПРЕМ’ЄР СЛОВАЧЧИНИ МІКУЛАШ ДЗУРІНДА / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Політичний спектр Словаччини був фрагментарним до такої міри, що було практично неможливо обрати президента в парламенті. Відбулося 9, а може, й 11 турів президентських виборів. У нашій конституції щодо цього не було обмежень. Я інстинктивно відчув, що репутацію країни буде зруйновано, якщо Словаччина не вибере президента. Тому я переконав своїх коаліційних партнерів змінити конституцію.

Надзвичайно важливим було розуміння того, що новообраний президент держави, за новою конституцією, є фігурою радше політичною, аніж виконавчою. Це виявилося сприятливим для Словаччини. Усі від самого початку знали, що рішення ухвалюють прем’єр-міністр та уряд, і вони ж несуть відповідальність за те, що буде з країною. Це неодмінна умова. Якщо існують непорозуміння щодо того, хто відповідальний за країну — президент чи уряд, реформи не вийдуть.

Я жодну мить не вагався щодо того, хто — «бос», а хто — несе відповідальність. Це був я. Всі у Словаччині знали і знають досі, що відповідальним за проведення реформ був прем’єр.

Якби в Києві у мене запитали поради, то я сказав би, що необхідно чітко визначитися щодо того, яка позиція і роль президента держави і яка позиція та роль уряду: хто з них відповідальний за реформи. Це надзвичайно важливе питання.

— Змінити конституцію — справа непроста. Скільки часу вам знадобилося для того, щоб підготувати необхідні зміни?

— Кілька днів. Це не так уже й складно — змінити інструмент вибору президента. Я за освітою залізничник, але я можу написати такі поправки за декілька годин. Із чим можуть виникнути складності, то це з процесом обговорення у Верховній Раді. Але в цьому й полягає роль політичних лідерів, щоб підготувати більшість до розуміння, чому ці зміни потрібні. Якщо парламентські групи готові, то процес може бути дуже швидким.

— Які три ключові поради ви дали би прем’єр-міністрові України та Президентові, які декларують метою своєї політичної діяльності вступ України в ЄС?

— Ми вже говорили про першу. Кожен в Україні повинен знати, хто відповідальний за реформи. Тобто хто ПОЛІТИЧНИЙ ЛІДЕР У ПРОВЕДЕННІ РЕФОРМ. Це — моя порада номер один. Я назвав би її неодмінною умовою для успіху в проведенні реформ.

Мені це було необхідно. Головним архітектором наших реформ був мій віце-прем’єр з економіки. Але я жодну мить не вагався, що відповідальність лежатиме на мені. Мої політичні партнери знали це, і весь народ Словаччини — теж.

Друга порада — лідер реформ повинен щоденно працювати зі своїми політичними партнерами, керівниками політичних партій, керівниками парламентських груп, депутатами. Це нелегко, але надзвичайно важливо. В Україні багато розумних людей. Ви можете запросити багато радників з інших країн. Але, зрештою, те, що ці люди вважатимуть за потрібне, доведеться втілювати. А якщо не підготовлено підґрунтя для реформ — це буде неможливо.

Третя порада — ніколи не забувати про головну послідовність у політиці. Слід чітко розставити пріоритети. На першому місці має бути держава. На другому місці — політична партія. І лише на третьому місці — особисті інтереси.

 СТАРА ЄВРОПА І РОСІЙСЬКЕ ЛОБІ

— Нещодавно екс-єврокомісар Штефан Фюле зробив резонансну заяву. Мовляв, Німеччина багато в чому завинила перед Україною. Бо саме вона гальмувала підписання асоційованого членства ЄС з Україною. Найперше, чи погоджуєтесь ви з таким висновком пана Фюле? А по-друге, наскільки, на вашу думку, політики так званої Старої Європи чутливі до проблем країн пострадянського табору? Чи розуміють вони нашу специфіку: географічну, геополітичну, історичну?

— Не думаю, що це правильно. Це правда, що пан Янукович обіцяв зробити щось на кшталт демократизації влади, а Німеччина, будучи цілком послідовною, лише чекала на виконання цих обіцянок, що відповідало основним умовам. Я не суддя, але з політичної точки зору неприйнятно долати політичного опонента неполітичними методами. Було абсолютно неприйнятно використовувати владу, поліцію, судову систему проти свого опонента. Це не спрацьовує. Дуже легко зловживати таким підходом і звинувачувати Німеччину в тому, що це вона блокувала і відклала процес. Це неправда. Я глибоко переконаний, що саме Янукович створив ці перешкоди.

— То ви вважаєте, що країни Старої Європи достатньо чутливі до проблем таких країн як наші?

— Може, вони й достатньо чутливі. І саме «втома від розширення» дає підстави робити такі висновки.

Але з іншого боку, з цим можна впоратися. Роль Нових Демократій — таких країн як Словаччина, Литва, Латвія, Естонія, Польща — полягає у тому, щоб подолати цю «втому від розширення». Це і є нашим викликом на сьогодні.

— На скільки сильне російське лобі у вищих кабінетах ЄС? На чому воно побудоване?

— Є кілька питань, відповісти на які можливо лише покладаючись на інстинкти і політичний досвід. У пресі домінує кілька думок, але досить важко підтвердити їх конкретними доказами. Хто може засвідчити або перевірити такі підозри? Кажуть, що список колабораціоністів розширюється. Та хто може засвідчити чи перевірити це?

Вам важливо бути чіткими і послідовними.

— Мої колеги в Україні запитували вас про заяву Словацького прем’єра Роберта Фіцо, щодо анексії Криму, а мені цікаво як в Європейській народній партії відреагували на висловлювання прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана щодо України? За такі заяви не можуть виключити з партії?

— Знаєте, іноді ми чуємо висловлювання, які призначені для внутрідержавного «споживання», і зумовлені певними внутріполітичними причинами. Тому буває розумно не надавати надто великого значення таким висловлюванням.

Скажу більш конкретно: незважаючи на висловлювання того чи іншого політика, якщо зрештою прийняте спільне рішення (наприклад, у питанні санкцій), це добре.

Мене не порадували деякі висловлювання словацького прем’єра, і я критикував їх, але я щасливий, що Словаччина ухвалила рішення щодо реверсних поставок газу в Україну. Це хороший приклад того, що, попри деякі окремі неприємні висловлювання, уряд, зрештою, прийняв правильне рішення.

— Я бачила ваше інтерв’ю для українського TV, в якому ви зауважили, що кілька разів мали розмову з президентом Путіним і що переконували його, що зближення з ЄС не означає рух проти Росії. Як вам здалося, він вас розумів?

— Думаю, результат свідчить про те, що все ж таки зрозумів. Словаччина вступила в НАТО у березні 2004 року і приєдналася до ЄС у травні 2004 року, кілька місяців по тому Словаччина приймала у себе двох президентів — президента США Джорджа Буша-молодшого та Володимира Путіна, президента Російської Федерації. Я вірю, що це досить яскравий доказ того, що Путін зрозумів, що я — чесний політик, який прагне найкращого для своєї держави.

Але я добре усвідомлюю, що Україні буде значно важче, аніж було Словаччині у свій час.

— Ви можете відповісти на запитання, чим для Путіна є Україна?

— Мабуть, інструментом для відвернення уваги громадян його країни від внутрідержавних проблем на щось інше.

— Для вас анексія Криму та наступ Росії на сході були прогнозованими? Чому?

— Прогнозованими не були, але й сюрпризом не виявилися. Я відвідував Крим кілька разів за останні десять років. Наприклад, мене запрошували на конференцію Ялтинської європейської стратегії. Я бував у Ялті під час попередніх політичних візитів, тому я знав, що Крим має високий рівень незалежності чи автономії. Пам’ятаючи це, і те, що Росія зробила в Молдові (Придністровська Республіка), а пізніше і в Грузії, пам’ятаючи про Абхазію та Осетію, для мене це шоком не стало. Тобто, звісно, будь-яка анексія у ХХІ столітті — це шок, але не зовсім несподіваний.

— Українська «Вікіпедія» ідентифікує вас як словацького політика українського походження, посилаючись на те, що ваш батько був етнічним українцем. Його звали Микола. А чим для вас особисто є Україна? Ви маєте родичів, які живуть в Україні, підтримуєте контакт?

— Це правда. Мій батько належав до русинської меншини. Він викладав русинську мову в Словаччині, в так званому учительському уставі у Прешові. Та коли комуністичний утиск почав зростати, його професійне життя змінилося і йому заборонили викладати. Він змушений був працювати залізничником. На деякий час він втратив зв’язок з академіками, а також і з Україною. Але його почуття належності до цієї спільноти були дуже сильними. Після падіння комуністичного режиму, ми кілька разів про це говорили, і коли проводили офіційний перепис населення, він відкрито заявляв, що належить до меншини русинів у Словаччині. Вдома у мене є книжка, написана русинською.

Та, на жаль, я так і не знайшов родичів в Україні. Думаю, вони жили в місті Мукачеве, але змоги шукати їх за часів комунізму в мене не було. Тоді не прийнято було говорити про якісь там меншини, заявляти, що ти до якоїсь з них належиш. Тож мушу зізнатися, що мені не відомо, чи є у мене ще родичі в Україні. Але емоції мої надзвичайно позитивні.

Я, звісно, сприймаю Україну насамперед як політик. І знаю, що «ціна» мого дому збільшиться, коли поліпшиться репутація мого сусіда. Я вірю, що чиню розумно, допомагаючи сусідові, бо це йде і мені на користь.