Юрій ЄХАНУРОВ: «Наші власники повинні нарешті дізнатися, що відбувається на їхніх підприємствах»
На зорі ейфорійного етапу ринкових реформ здавалося, що досить проголосити «приватизацію всієї країни», як на підприємства стрункими рядами прийдуть нові власники. І вже вони-то покажуть, як працює економіка не за страх, а за прибуток. Але все вийшло дещо інакше: формально деякі власники справді помінялися, однак поводитися вони стали анітрохи не краще за «червоних» директорів, котрі залишилися у своїх кріслах: та ж крадіжка, та ж некомпетентність в ухваленні рішень. Чому так вийшло? Що таке корпоративне управління за умов ринкової економіки? Як примусити директорів працювати чесно? Про це наша розмова з народним депутатом, екс-головою Фонду держмайна, екс-міністром економіки Юрієм Єхануровим.
— Унаслідок приватизації ми дійсно не отримали в особі нових акціонерів нових власників. Виявилося, що повинні бути не тільки якісь законодавчі рішення, а й відповідна корпоративна культура. Як це працює в усьому світі? Є власники компанії — акціонери, та є виконавчий апарат — менеджери, котрих наймають акціонери для управління компанією. Ще є наймані працівники, котрі повинні працювати згідно з укладеними з менеджерами контрактами. Усі ці три елементи повинні функціонувати окремо один від одного. У нас же все змішане. В Україні нараховується близько 20 млн. акціонерів, тоді як у Німеччині — тільки 4,5 млн. Іншими словами, таке величезне розпилення власності, яке у нас сталося, не дозволило сконцентрувати контрольні пакети акцій, такі необхідні для ефективного управління підприємством.
— Значить, вибрана країною модель приватизації була помилковою?
— Така модель стала наслідком рішення про сертифікатну приватизацію, тобто рішення про «роздачу майна». Тому коли сьогодні кажуть, мовляв, приватизація не дала ефективного власника, треба мати на увазі, що таке завдання навіть не ставилося тими, хто 1992 року визначав економічну політику. Таким чином, ми отримали безліч псевдовласників, але в нас так і не з’явилися організатори процесу консолідації пакетів акцій. Більше того, мільйони наших акціонерів навіть не знають, що вони мають право продати свої акції.
— Але, може, справа тут не в тому, що люди не хочуть продавати акції, а в тому, що їх нікому продати?
— В Україні є покупці. Але акції не купують тому, що в покупців немає довіри до економічної політики, до того, що влада не поміняється. З тієї ж причини люди, котрі накопичили гроші від торгівлі на базарі, не купують магазини, підприємства. Вони абсолютно не впевнені, що зможуть там працювати. Вони побоюються, що як тільки вони з намету на базарі перейдуть у стіни будівлі, там вишикується черга чиновників, котрі бажають отримати винагороду. Але повернімося до проблем корпоративного управління, наприклад, на підприємствах, де колектив повністю викупив свої акції. Звісно, там є щасливі винятки, як ЗАТ «Оболонь». Ці люди одними з перших отримали свідоцтво про власність і зараз успішно працюють. Інші закриті акціонерні товариства потихеньку гниють, і поки вони не відкриються, там пуття не буде. Але й відкриті акціонерні товариства, ті, в яких не сконцентровано пакети акцій, серйозного майбутнього не мають. Ми бачимо успішний черкаський «Азот» тільки тому, що там 2/3 акцій контролює одна структура, перед якою менеджер відповідає за свою діяльність.
Тут також треба мати на увазі такий елемент корпоративної культури, як здатність акціонерів домовлятися. У нас цього теж поки що немає. Акціонери замість того, щоб сісти за стіл переговорів і домовитися про взаємодію, приймають рішення або про скуповування контрольного пакету, або про продаж. Причому навіть якщо якась компанія придбала контрольний пакет, це не означає, що вона зможе повністю реалізувати свої права. Відразу ж набирає чинності наш могутній чиновник, котрому може просто не подобатися ця компанія. У результаті він її знищить. До речі, знаєте, у що вилилося рішення про обмеження кількості перевірок підприємств (1 перевірка на рік. — Ред.): тепер перевіряючі приходять на підприємство й не йдуть звідти місяцями. Зараз менеджер будь-якого підприємства має фактично двох керівників — чиновника, з котрим він мусить домовитися, щоб жити, нормально працювати, та акціонера.
Інша наша особливість — володіння великими пакетами акцій менеджерами, директорами підприємств. Оскільки менеджер одночасно є й власником (при прийнятті рішень на акціонерних зборах), і просто виконавцем, він не може уникнути «роздвоєння особистості». Якщо на Заході вітають придбання акцій працівниками, то для наших керівників головне — влада, незалежність від акціонерів. Директор зацікавлений зібрати блокуючий пакет тільки для того, щоб акціонери не могли провести свої кадрові або структурні рішення. Я думаю, без законодавчого «розділення» функцій власника, менеджера, працівника не обійтися. Повинен бути власник, котрий має виняткове право на прийняття рішень. Повинен бути менеджер, котрий зобов’язаний виконувати все, що зажадає власник. Повинен бути найманий персонал, який беззаперечно підкоряється менеджеру. Я не дуже вірю, що нас попереду чекає процес демократичного узгодження інтересів усіх дійових осіб. Я з жалем говорю, що ми мусимо пройти через тривалий етап консолідації пакетів акцій в одних руках. Без цього ми не зможемо рухатися далі.
Ще одна проблема, що перешкоджає ефективному корпоративному управлінню, — існуючі стандарти бухгалтерського обліку. У нашій звітності, яку до того ж не так просто отримати, ніхто нічого не зрозуміє. Взагалі. Наші власники повинні нарешті дізнатися, що відбувається на їхніх підприємствах: прибуткові вони чи збиткові. Зрозуміло, що в рік виборів ніяких радикальних реформ не буде. Але дещо зробити все-таки можна. Наприклад, ухвалити закон про бухгалтерський облік і фінансову звітність (закон уже готовий). Це дуже складний закон, і я прогнозую, що більшість бухгалтерів зустрінуть його в багнети. Адже ідеологія цього закону передбачає, що бухгалтер повинен мислити, повинен приймати рішення, до того ж фінанси підприємства стають прозорішими. А це теж багатьом не подобається.
— А як ідуть справи із законом про управління об’єктами держвласності?
— Цей законопроект готується до другого читання. Поки що основна боротьба розгорнулася між чиновниками різних відомств: галузеві міністерства займають одну позицію, Фонд держмайна — другу, Кабмін — третю, Національне агентство з питань управління корпоративними правами — четверту. Мінекономіки теж має свою позицію. Найспірніші питання торкаються процедур і суб’єктів управління. За кілька місяців дискусій ми, ймовірно, прийшли до того, що всю методологію буде зосереджено в Національному агентстві, а галузеві міністерства рекомендуватимуть людей, котрі керуватимуть держпакетами акцій. При цьому уповноважена особа отримуватиме стандартне завдання з управління конкретним об’єктом. Щоб закон почав діяти, ми повинні ще погодити його з іншим нормативним актом (законом про корупцію), що забороняє держчиновникам управляти пакетами акцій. Дуже багатьох хвилює процес передачі акцій в управління. Ми вважаємо, що це повинно пройти на тендерній основі. Гадаю, в майбутньому ми прийдемо до французької системи, що передбачає інституцію уповноважених з управління державними корпоративними правами. Цікаво, що їхня заробітна плата визначається результатами роботи підприємств, які вони обслуговують.
— Будь-яке підприємство в ринковій економіці залежить від того, отримує воно прибуток чи ні. Яким чином можна створити орієнтацію на отримання прибутку для державних підприємств, та ще якщо вони мають статус «заборонених до приватизації»? Як утримати державного уповноваженого від такої звичайної для нашої економіки крадіжки? Чого ради він повинен заробляти прибуток?
— Теоретично це питання давно вирішене й дискусію з нього завершено, а практично до нього ще не підступалися. Закон повинен визначити категорію казенних підприємств. Казенних підприємств може бути 5, ну 10. Таких, як Монетний двір. Усі інші об’єкти держвласності — це звичайні підприємства, що працюють на нормальній госпрозрахунковій основі, тобто активно конкурують із приватними підприємствами. Держава повинна відмовитися від дотацій. Якщо підприємство неефективне — мають прийматися відповідні рішення: про зміну директора чи про продаж, чи про реструктуризацію. А щоб Мінфін не оплачував їхні збитки, як це відбувається зараз, потрібен парламентський контроль. У нас же сьогодні десь приблизно 5-6 млрд. грн «закопуються» у збиткові підприємства, причому з подачі й Верховної Ради й уряду. Але тут ми торкаємося іншої сфери — сфери структурних реформ. Треба спочатку визначитися, яка економіка нам потрібна, а вже потім думати про її фінансування. Ми повинні будемо чесно сказати, наприклад, що металурги серйозного майбутнього не мають.
— А чи не здається вам, що шлях визначення пріоритетів — це хибний шлях. У нас повинен бути один пріоритет — прибуткова економіка. І тільки потім можна знайти кілька підприємств, чиї збитки ця економіка оплачуватиме.
— Не будьте наївними. Я згоден, що не повинно бути таких пріоритетів, як у нас. Але треба все-таки визначитися з підприємствами, що належать до затухаючих галузей, таких, як вугільна. Це біль усього українського народу. Ми повинні це зрозуміти й мусимо цій галузі платити. Не тому, що вони стукотять касками, а тому, що в нас є програма, що передбачає закриття шахт. Я не згоден, що ми повинні комусь платити тільки тому, що вони «сільське господарство» або така-то галузь. А ми чомусь весь час норовимо десь «заморозити» гроші, в тому ж суднобудуванні чи подібних галузях. Пріоритет можуть мати тільки ті, хто має швидкі обороти й приносить прибуток. Але в нас до цього ще все-таки не прийшли. Серйозних дискусій у нас немає з простої причини: у парламенті, уряді засідають в основному представники великих підприємств. Ці люди звикли мислити категоріями великих підприємств. Вони не помічають, що ситуація в економіці принципово змінилася. З трибун вони вже нормально кажуть про малий і середній бізнес. Так, його люблять… із трибун. Хоча внаслідок цієї любові торік чисельність малих підприємств скоротилася.
