«Завзятий крамар» і український меценат

Серед українських патріотів часто обговорюється питання про необхідність боротьби з російськоцентричними історичними міфами. Однак ефективною деструкція може бути лише тоді, коли буде запропонована якісна альтернатива. Україноцентрична історична пам’ять у таких проблемних регіонах, як Південна Україна, має базуватися передусім на висвітленні діяльності місцевих історичних українських персонажів. На сьогодні вони не просто мало відомі широкому загалу, а не виведені з історичного забуття навіть професійними істориками.

Одним із яскравих та непересічних персонажів історії Одеси та України є комерсант, бандурист, меценат, Костянтин Трохимович Литвиненко. Цього року виповнилося 135 років із дня його народження та 90 — з моменту трагічної загибелі. Багато років ім’я цієї непересічної людини було викреслено з анналів історії. Лише тепер, передусім завдяки спогадам його онуків Костянтина та Наталі, з’явилася можливість більш-менш докладно висвітлити основні напрямки його діяльності та риси вдачі.

К. Литвиненко народився в 1875 році в селі Маньково Київської губернії (сьогодні — Черкаської області) в родині бідних селян. Мав лише домашню освіту. Однак у віці близько 40 років почав займатися самоосвітою, зокрема вивчав вдома алгебру з учителем математики. До Одеси він приїхав 1895 року й почав шукати щастя в торгівлі. На початку ХХ ст. він вже працював прикажчиком у гастрономі на одній із центральних вулиць Одеси — Садовій, 19. Тоді ж він одружився з селянською дівчиною з Курської губернії Марією Костянтинівною, яка на той момент працювала покоївкою в доктора медицини. В 1908 році в родині народилася дочка, а в 1911-му — син. Незабаром після весілля голова родини придбав магазин у свого хазяїна, коли той купив собі більший. Справи в магазині йшли добре завдяки заможності населення району та близькому розташуванню до Новоросійського університету.

Студенти були постійними покупцями К. Литвиненка. Вони могли постукати у двері пізно вночі, й він уставав із ліжка й відпускав товар. Високоякісний та різноманітний товар зробив магазин К. Литвиненка конкурентом магазину Дубініна на Дерибасівській. Про велику популярність магазину Литвиненка в місті промовисто свідчило те, що про нього знали всі візники Одеси. Популярності К. Литвиненка сприяла його лагідність, приязне ставлення до підлеглих. У період між 1908 та 1911 роками Костянтин Трохимович сягнув статусу купця другої гільдії. В 1917 році через безлад на міських вулицях торгувати стало небезпечно, тому магазин на Садовій, 19 продали й родина переїхала на Великий Фонтан, де К. Литвиненко відкрив гастрономічний магазин між 13-ю і 14-ю станціями (неподалік від дачі Шишкіна). У числі постійних покупців цього магазину був видатний письменник О.І. Купрін. Однак у жовтні 1918 року родина повернулася на Садову. К. Литвиненко купив приміщення для магазину в будинку № 11. На 1920 рік там працювало сім робітників.

Сучасник купця згадував, що «українських промисловців, комерсантів, купців в Одесі до 1917 року було чимало. Але з російською мовою в ужитку вони були мало помітні». Комерційні успіхи проте не знівелювали національну свідомість К. Литвиненка. Він був музично обдарованою людиною, грав на бандурі. Свого сина він назвав Тарасом на честь Т.Г. Шевченка. Одній із працівниць свого магазину Надії Шевченко К. Литвинеко подарував «Кобзар» у шкіряній палітурці 1914 року видання за редакцією В. Доманицького, який вона через багато років передала його внучці.

Разом із дружиною К. Литвиненко вступив до Одеської «Просвіти», що діяла з 1905 по 1909 рік, та фінансово підтримував її. В 1910 році він був одним із лідерів «Українського клубу». Також у родині зберігся переказ, що під час єврейських погромів у Одесі К. Литвиненко переховував у своєму будинку родину єврея-купця. Магазин К. Литвиненка перетворився на осередок української громади Одеси, й більше того — на одну з ознак/символів українськості цього міста. К. Литвиненко був одним із дуже небагатьох, хто подолав малоросійський мовний комплекс. Яскраво описав К. Литвиненка один із найвидатніших одеських українців А.В. Ніковський у листі 1910 року до іншого видатного мецената з Одещини, Є.Х. Чикаленка: «Цей завзятий крамар зо всіма покупцями розмовляє по-українському — і його постійні покупці (воєнні, чиновники і т. ін.) з цим миряться. Вивіски має українські. Коли інтелігенція на подільські українські школи давала по 1 карбованцю, він дав 20. Грає на бандурі (препогано, але інструмент поважає). Грамотний не дуже, але пуріст в мові такий, що навіть «Українську граматику» Кримського силкується читати. Скуповує багато краму з губернії, а своїх поставщиків навертає до українства. До нього навіть з Ананьєва звертаються крамарі в українських справах і Кость Литвиненко їм професор. Кобзар Потапенко (зараз він у Києві) жив у нього — він йому допомагав. Був членом Ради Одеської «Просвіти». По вдачі — справжній крамар, а в українстві — активна, ідейна людина».

Як свідчить лист 1910 року К. Литвиненка до Є. Чикаленка, одеський комерсант справді перейнявся справою поширення газети «Рада» у кращих готелях і ресторанах Одеси, не шкодував грошей, шукав передплатників, перетворив свою крамницю на осередок поширення газети, але при цьому скромно запитував: «Чи можна мені вільно так скрізь агітувати за газету «Рада», чи це я від вас якесь право на це повинен мати? Боюсь щоб часом мені не втерли як кажуть за це носа».

У вітринах магазину К. Литвиненка красувалися вивіски «Ось де українські ковбаси», «Смачні ковбаси, шинки, всілякі напитки і наїдки», «Найкраща птиця — то українська ковбаса». Він брав діяльну участь у заснуванні та діяльності української книгарні «Діло», що на перетині вулиць Преображенської та Єлисаветинської.

Під час Української революції 1917 — 1920 років К. Литвиненко часто виступав із бандурою на різних виставах. Він був великим приятелем студентів, артистів та вояків. Часто, сміючись, говорив молоді: «Ви робіть національне діло, а я буду допомагати вам грішми!». «І справді, допомагав. Щедрою рукою давав на різні національні цілі. Коли ми, актори або студенти, заходили до нього в крамницю, він завжди запрошував нас до окремої світлиці й щедро гостив», — згадував В. Мошинський. В його пам’яті Литвиненко закарбувався як людина, далека від аскетизму: «Любив смачно попоїсти, про що свідчила його огрядна постать. Обличчя його було оздоблене чорними вусами, спущеними вниз, по-козацькі, з маленькими веселими, затовщеними очима. Був веселої вдачі, вельми рухливим, незважаючи на свою огрядну постать».

Незважаючи на принципову відмову від активної громадської діяльності, в 1918 році К. Литвиненко вступив у члени відновленої одеської, так званої соціалістичної «Просвіти», хоча фактично за духом, змістом та завданнями вона мало відрізнялася від своєї попередниці, але була вже менш поміркованою та обережною. В останніх числах травня — в червні 1920 року Одеська «Просвіта» була розгромлена каральними органами комуністів. К. Литвиненка заарештували в ніч на 30 травня 1920 року, а 22 липня — розстріляли. Його дружина Марія залишилась одна з двома дітьми без засобів до існування. Не маючи спеціальності, була хатньою працівницею. Та попри все, вона змогла забезпечити дітям середню фахову освіту. Тарас хотів учитися й далі, але до інституту його не взяли як сина «ворога народу». Він помер у сорок п’ять років від нерозпізнаного запалення легенів. М. Литвиненко пережила чоловіка на 38 років. Дуже важливо те, що родині вдалося зберегти світогляд та історичну родинну пам’ять, що, на жаль, у сучасних реаліях зустрічається нечасто.

19 липня 1991 року К. Литвиненка було реабілітовано.

В нашій історії К. Литвиненко залишиться як особистість, яка робила дві головні справи для українського національного руху на початку ХХ ст.: він надавав матеріальну підтримку місцевим українцям в їхній боротьбі за людські права та повсякденно і всебічно вживаючи українську мову, демонстрував приклад українця нового типу, позбавленого комплексу меншовартості. Слід наголосити, що принципово він не належав до кола інтелігенції, інтелектуалів. Він був особистістю, якої так катастрофічно бракувало та бракує Україні — пересічним, середнім українцем за соціальним станом, світоглядом та поведінкою, тобто представником омріяного «середнього класу», але водночас — українським патріотом. Останні десятиліття українців переконували, що бізнес треба відокремити від політики задля запобігання корупції. Наслідком такої кон’юнктури стало те, що з державою зрісся лише українофобський, часто іноземний бізнес, натомість українські бізнесмени, зокрема меценати, майже зникли не лише з політики, але й загалом. Насправді Україні необхідні бізнесмени — українські патріоти, які будуть брати активну участь у політичному житті, зокрема в розбудові Української держави, не нехтуючи при цьому інтересами розвитку мови та культури титульного етносу. Можливо, деяких на ці дії надихне скромний образ К. Литвиненка.