П’ять хвилин від початку весни

Природу в усій її первозданності в Україні професійно знімають лише кілька людей, яких можна порахувати по пальцях однієї руки. І Валерій Мельник, який нині працює власним кореспондентом газети «Урядовий кур’єр» по Волинській області — серед них. Бо ж для цього треба взувати гумові чоботи, долати пішки десятки кілометрів, грузнути в болоті й годинами лежати на холодній землі, доки звір зволить наблизитися до нього. На темі охорони навколишнього природного середовища Валерій, з яким ми разом навчалися на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, спеціалізується третину століття. За цей час написані книжки, які знайшли свого читача й стали презентаційними виданнями Волині, знято фільми, які отримали найвищі нагороди престижних конкурсів. Себе він називає фотографом-анімалістом, а можна назвати й фотохудожником-анімалістом. Природа на знімках Валерія Мельника не тільки постає в усій своїй первозданності: він відкриває її для нас.

Хоча Волинь сходив уздовж і впоперек, багато що в природі весь час відкриває й для себе. Хтозна скільки разів фотографував провісників весни — лелек, яких на Волині називають буськами або боцюнами. А зрозуміти їхні дії не може й досі. Адже першим у рідні краї повертається самець. Повертається сам, і ще тоді, коли на полях може лежати сніг. Загадка, чим у цей час харчується господар буськового сімейства, проте він посилено будує гніздо, й лише коли готове, тоді з’являється його господиня... Валерієві вдалося сфотографувати не просто рідкісних, а червонокнижних тварин і птахів. Та й навіть тих, які вимирають... Так, парочку болотяних черепах йому вдалося відшукати... в центрі Луцька на захаращеній людьми і вмираючій річечці Сапалаївці. Скільки не слідкує, а нащадків черепашачого роду, маленьких черепашенят, так і не побачив. На одному зі знімків вражає процес годування дикою свинею свого смугастого потомства. Як жартує сам Валерій, він уже настільки зріднився з дикою природою, що її мешканці визнають його за свого. Але ще й треба, як кажуть, знати місця: бо не кожному вдалося зафіксувати момент, коли ось-ось вилупляться з яєць пташенята мартина жовтоногого.

У природі все взаємопов’язано. І коли починає цвісти верба козяча, а вона цвіте найпершою з великої кількості видів верби, це означає, що бджоли почнуть брати з її квіток пилок, а саме цей пилок — сигнал бджолиній матці, що природа — оживає... Ранньої весни вся північна частина Волині, її Полісся, всипані жовтогарячими квітами калюжниці. Це також одна з перших рослин, яка приносить нам радісну звістку про закінчення холодів. Калюжницю ще, на щастя, не спіткала доля не менш чарівної, та що там менш — значно чарівнішої сон-трави, оспіваної в багатьох українських і піснях, і поезіях, і казках. Аби побачити, як квітне сон-трава, Валерій мав подолати понад сто кілометрів із Луцька у володіння Черемського природного заповідника, пошкодити власний автомобіль, бо у заповіднику немає доріг із твердим покриттям й інших благ цивілізації, таких шкідливих для первісної природи. Оддалік людських поселень цей заповідник відомий тим, що тут збереглося в недоторканості одне з найцінніших боліт на Землі.

На Волині залишилося лише два місця, де квітує сон-трава, й Черемський заповідник — одне з них. Росте ця рослинка на так званій Бугаєвій горі, це порослі лісом моренні дюни. Працівники заповідника розповідали, що колись тут було стільки сон-трави, що в пору її цвітіння «аж в очах голубіло». А нині Валерієві разом із його провідниками вдалося відшукати лише з десяток цих дивовижних рослин. За переказами, цієї квітки боявся навіть сам диявол. Начебто сховався він під широким листком сон-трави та й виглядає собі звідти. Та угледів його архангел Михаїл і випустив громовицю. Відтоді й листки сон-трави наче прострілені-порізані, тому й друга назва рослини — простріл. Заради того, аби зафіксувати цю чарівну квітку, варто і в болото провалюватися, каже Валерій, і сотню кілометрів на колеса намотати, і самому багато пішки пройти.