«Добро та зло занадто добре співіснують у нашому світі»
Пропонуємо розмову з Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом, у якій глава Української православної церкви Київського патріархату поділився з читачами своїми думками щодо гострих сьогоденних проблем Церкви.
— Україна вже довгий час живе в умовах глибокої політичної кризи. Чи може щось запропонувати Церква заради того, аби вийти з цієї кризи й припинити поглиблення розколу країни?
— Тут усе зводиться до проблеми пріоритетів, до того, щоби українські політики на перше місце ставили народні, державні інтереси, а не інтереси своїх партій і блоків, або — ще гірше — свої підприємницькі інтереси. Бо ж їм має бути очевидним, що коли не підтримувати інтереси українського народу, важко мати в належному стані також свої власні справи. Члени парламенту прямо-таки зобов’язані поступатися своєю вигодою. На превеликий жаль, мало хто з політиків дійсно спирається на національну ідею; тим самим вони втрачають грунт під ногами — довіру людей, довіру виборців. І виходить так, що народні обранці власноручно залишають народ на поталу тим силам, яким повністю байдужа як Україна, так і її народ. Дуже небезпечно діяти за принципом «Чим гірше, тим краще».
— У якому стані знаходиться розв’язання проблеми викладання в українських світських школах предметів, пов’язаних із християнською етикою чи, взагалі, з етикою? Наскільки вдалося узгодити вимоги людей різних релігій і конфесій, а також атеїстів? Чи це дійсно можливо — привести до спільного знаменника думки православних, католиків, протестантів різних сповідань, мусульман та інших?
— Ця проблема мала бути вирішена вже давним-давно — християнська етика має вивчатися чи не вивчатися в школах в залежності від бажання батьків. Однак діти тих батьків, які відкидають християнську етику, обов’язково повинні вивчати просто етику — без релігійного забарвлення. І у будь якому разі етика має бути найбільш важливим курсом шкільних програми. Сьогодні вже розроблено програму викладання християнської етики, з якою погодилися найбільші церкви України — Греко-католицька та Католицька, всі православні та великі протестантські церкви. Іншими словами — розроблено посібник загальнохристиянської етики. На жаль, у Міністерства освіти є свої вимоги, з якими релігійні діячі не можуть погодитися. Йдеться, перш за все, про викладання в школах предмету релігієзнавства, який не має жодного зв’язку з етикою будь- якої релігії. Тоді як для віруючих людей основним є формування моральних засад, на які у подальшому житті буде спиратися людина. Варто нагадати, що вивчання в загальноосвітніх школах християнської етики не суперечить Конституції, принципу відділення Церкви від Держави. Звичайно, тут є чимало проблем, одна із найважливіших — належна освіта викладачів, якими можуть бути або духовні особи, які мають педагогічну освіту, або віруючі вчителі, які повністю володіють засадами християнської моралі. Таких викладачів ще досить мало, але ж це тільки початок. Хочу повідомити про те, що Президент України наполягає на тому, щоби християнська етика викладалась у школах України вже з 1 вересня цього року. Зараз йдеться про учнів 5—6 класів, але ми будемо наполягати на продовженні курсу також у старших класах.
— Останнім часом у ЗМІ досить часто згадується про, начебто переговори між представниками вищого рівня УПЦ Московського патріархату та Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) щодо об’єднання. Чи дійсно ці переговори ведуться, чи є якісь надії на об’єднання цих церков і на яких підставах? Які вимоги виставляються з обох сторін? Чи згодні йти на певні поступки обидві сторони?
— Дійсно, певний час тому з’явилася декларація про такі переговори. Однак досі жодної зустрічі між представниками цих двох церков не відбулося. Не задекларовано також конкретної мети переговорів. У будь-якому разі, тут йдеться не про відокремлення УПЦ МП від Московського патріархату, а тільки про поглинення УАПЦ. Наперед можна сказати, що це будуть даремні зусилля — віруючі та священики УАПЦ, які мешкають, головним чином в Галичині, ні за яких обставин не приєднаються до Московської церкви. А других предметів для переговорів там бути не може: то пуста справа — про людські очі.
— Нещодавно до Львова приїжджав (не вперше) архієпископ Всеволод Майданський (УПЦ США Константинопольського патріархату) та єпископ Іларіон Руднік. Навколо цього візиту вирувало чимало невірогідних чуток, особливо серед невтаємничених. Були розмови то про відкриття подвір’я (офіційного представництва) Константинопольського патріархату у Львові, то про підпорядкування львівської Святоуспенської церкви Константинопольському патріархату (це було б поверненням до статусу «ставропігії», який парафіяни цієї церкви отримали від Константинопольської кафедри наприкінці ХVI століття). Про що, Ваша Святість, тут власне йдеться?
— Архієпископ Всеволод приїхав для того, аби домовитися про відновлення статусу ставропігії Успенської церкви. До того велися попередні переговори між Константинопольською кафедрою, з одного боку, та архієпископом Львівським Макарієм (Малетич), з іншого. Адже духовенство і парафіяни Успенської церкви прийняли рішення перейти в юрисдикцію Константинопольського патріарха і таким чином стати «канонічними». Що, дійсно, може відбутися. Тим більше, що архієпископ Макарій робив заяви, що він не підкоряється жодному з глав УАПЦ (ні митрополиту Мефодію, ні архієпископу Ігорю), а на богослужіннях його єпархія поминає Константинопольського патріарха.
У цій справі ставропігії є одна серйозна загроза для майбутнього Української православної церкви. Бо вона — ставропігія львівської Успенської церкви — може перетворитися, так би мовити, на «доріжку», якою українські православні УПЦ КП, УАПЦ, УПЦ МП почнуть переходити до Константинопольського патріархату. В результаті матимемо помітне відчуження від національної Церкви — її парафіяни і священики перестануть бути українськими православними, а стануть константинопольськими. Наскільки відомо, сьогодні підпорядкування Успенської церкви Константинопольському патріархату дозволено тільки для парафіян, священиків, церковного майна та приміщень, — але не для єпископів.
Якщо ставропігія львівської церкви невдовзі перетвориться для Константинопольського патріархату на відкриті двері в Україну, це викличе спротив не тільки Московського, але й Київського патріархату. Але сьогодні ще дуже важко відповісти на запитання: «Чи буде ставропігія сприяти об’єднанню «неканонічних» церков і визнанню Київського патріархату, чи Україна невдовзі матиме ще одну релігійну напругу, пов’язану з експансією Константинопольської церкви на українські землі. Адже досі церкви України ще не бачили серйозної послідовної допомоги з боку Константинопольської церкви.
Для того, щоб Успенська церква отримала статус ставропігійної, необхідні певні умови. По-перше, офіційна згода українського уряду, пов’язана з реєстрацією. По-друге, відповідне рішення синоду Константинопольської церкви. Ні того, ні іншого, наскільки мені відомо, досі немає. Хоча Константинопольський синод щойно відбувся. Викликають сумніви і деякі історичні прецеденти. Скажімо, Польська православна церква отримала від Константинополя автокефалію (1924) без будь- яких попередніх «троянських коней» у формі ставропігії чи подвір’я — Константинопольський синод просто проголосив автокефалію цієї церкви.
— Ваша Святосте, як ви оцінюєте настрої єпископів УПЦ Московського патріархату? Яка частина владик за сприятливих обставин може відійти від Московського патріархату?
— Значна частина московського єпископату в Україні — це порівняно молоді люди, які до 1991 року ієрархами не були. Вони ставляться досить толерантно до ідеї автокефалії Української православної церкви і тільки очікують визнання Київського патріархату. Але зараз відриватися від Московського патріархату не наважуються. Таких єпископів в УПЦ МП — приблизно дві третини, а «загартованих» московських — десь півтора десятка.
— Нещодавно православна Чорногорія стала незалежною європейською країною. Як відомо, сучасні стосунки між сербами і чорногорцями, у тому числі церковні, вельми нагадують російсько-українські (я мала нагоду переконатися у цьому, буваючи в Чорногорії). Серби глибоко переконані, що чорногорці — то ті ж самі серби, що різниці між ними немає, що чорногорська мова є всього лиш діалектом сербської, а Чорногорська церква є невід’ємною частиною Сербської православної церкви. Не треба бути пророком, аби передбачити, що політичне відділення Чорногорії від Сербії може привести до серйозних церковних проблем — чорногорці безумовно захочуть мати свою власну церкву. Тим більше, що в ХIХ столітті, коли Чорногорія стала, хоч і на короткий час, незалежною державою, її церква отримала автокефалію, яку визнали всі православні церкви, навіть Сербська. Після Першої світової війни, однак, чорногорці були включені до складу Югославії і разом із державністю втратили також церковну незалежність. І сьогодні, проголосувавши за державну незалежність, чорногорці почнуть відновлювати також церковну автокефалію. Тим більше, що спроба вийти з під юрисдикції Сербської церкви вже зроблено — 1993 року було проголошено автокефалію Чорногорської церкви (на чолі з митрополитом Михайлом), хоча тоді далеко не всі чорногорці її підтримали. Чимало прихильників автокефалії є серед тих політиків, які послідовно виступали за незалежну Чорногорію. Вони нагадують народу, що всі святині, храми, древні славетні монастирі, збудовані руками чорногорців на чорногорській землі, сьогодні підпорядковані Сербській церкві — церкві іншої держави. (Ми, українці, дуже добре знаємо, що таке присутність імперської церкви у новоутвореній державі.)
Чи може Святіший патріарх спрогнозувати розвиток подій у незалежній православній Чорногорії? Як мені відомо, ви знайомі з митрополитом Михайлом.
— Подальший розвиток подій тут неважко спрогнозувати. Адже, згідно з 34 Апостольським правилом, незалежна православна держава має всі права на незалежну церкву. Хоча процес визнання цієї незалежності може тривати роками, десятиліттями і століттями, як це було, наприклад, із Московською церквою.
Із митрополитом Михаїлом ми дійсно знайомі, він приїжджав до Києва, а делегація Київського патріархату побувала в Чорногорії, в його резиденції. З великою вірогідністю можна передбачати, що в Чорногорії повториться те, що трапилося в Україні — Чорногорська церква відділиться від Сербської. Це буде третя в православному світі невизнана автокефальна церква — після Македонії та України. А все через те, що Апостольське правило щодо автокефалії у Вселенському православ’ї є, а конкретних механізмів надання автокефалії немає. У старі часи я протягом 30-ти років брав участь у всеправославних нарадах, присвячених, в тому числі, проблемі надання церквам автокефалії. Однак за ці 30 років не було зроблено ніякого поступу — представники церков ні до чого не домовилися. Тому кількість невизнаних церков буде зростати. Вже сьогодні їх чимало, якщо рахувати численні невизнані православні громади за кордоном, наприклад, у США, де існує невизнана Православна американська церква, утворена Москвою, а також емігрантські українські та російські православні церкви на всіх материках.
Ці питання мав би вирішувати Вселенський Собор, але його не буде, мабуть, до Другого пришестя. Адже сьогодні церковна боротьба точиться не навколо віровчення, а за владу, за впливи у Вселенській церкві. І тому політика церков визначається не віровченням, а зовнішніми обставинами, політичною кон’юнктурою. Дійшло до того, що в 1948 році Сталін хотів зібрати (як Костянтин Великий) Вселенський православний собор, де мав поставити Руську православну церкву на першому місці у світовому православ’ї, витіснивши Константинопольську. Тоді не вийшло (запротестували грецькі церкви й не приїхали на «Собор»), але від цієї ідеї ні Російський уряд, ні Руська церква не відмовилися, що проглядає у багатьох висловлюваннях московських владик.
На закінчення хотів би ще раз нагадати, що головним як для Церкви, так і для світу, залишається не панівна позиція, не місце Церкви в диптихах, а — МОРАЛЬ. Адже її кількість у європейському світі все зменшується, а добро та зло в тому світі аж занадто добре співіснують.
