Загибель миру в Європі: рік 1914

На думку більшості істориків, справжнє ХХ століття (не календарне) розпочалося рівно століття тому, наприкінці липня — на початку серпня 1914 року. Саме тоді вибухнула (для багатьох цілком несподівано, для декого — передбачувано) Перша світова війна, небувала дотепер трагедія в історії людства, котра докорінним чином змінила перебіг всесвітньої історії, породила безліч катаклізмів, революційних зрушень, кривавих конфліктів, багато з яких рід людський мусив розв’язувати впродовж усього ХХ століття.

У пропонованих читачам статтях постійних авторів «Дня» філософ та історик Сергій Грабовський і молоді журналісти-учасники Літньої школи «Дня» Тетяна ДЯЧЕНКО і Михайло ДРАПАК пропонують свої варіанти відповідей на болючі й досі запитання: чому, власне, розпочалася Перша світова? Чи можна було уникнути такої катастрофи? Чи усвідомлюємо ми, яким був світ, що вщент згорів у полум’ї війни в серпні 1914-го? Хто відповідальний за цю бійню? Немає абсолютного збігу в аргументах авторів, але саме це правильно — адже у зіставленні думок народжується істина.

Коли гуляєш європейським містом Сараєво на розі вулиці Франца Йосифа та набережної Аппель, найперше впадає в око велика кількість сувенірних крамниць. Майже в кожній із них можна придбати різноманітні дрібнички із зображенням австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда, неоднозначної постаті в історії не тільки однієї імперії, а й усього людства, людини, з чиєї смерті розпочинається криваве XX століття.

Дві кулі, випущені сербським студентом Гаврилом Принципом на відкритті музею в Сараєво поклали кінець майже півстолітньому миру в Європі.

•  Старий світ у кінці XIX — на початку XX століття вражав рівнем інтегрованості. У ньому швидкими темпами розвивалась політична демократія, спостерігалося стабільне зростання всього світового ринку та бурхливий розвиток соціальної сфери. Кожен мешканець континенту міг виїздити за кордон для продовження освіти чи на відпочинок завдяки розвитку залізничного сполучення та формуванню сфери послуг, яка стала доступною для представників середнього класу. Війна ж, в той час, сприймалася європейською спільнотою вкрай негативно. Тому наслідки подій 28 червня 1914 року населення Старого Світу сприйняло наче початок кінця світу.

Для пересічного жителя Європи початку XX століття війна стала й справді несподіванкою, однак для владної верхівки навряд чи залишалось непоміченим загострення суперечностей, які існували між країнами в той час. Особливо наростав конфлікт між Німецькою імперією та Англією. Останню ще з 90-х років XIX ст. непокоїло посилення конкуренції німецьких товарів на світовому ринку. Саме тоді збільшився експорт виробів із Німеччини до Китаю, який Англія здавна вважала сферою своїх інтересів.

Не менше обурення викликало спорудження Німеччиною Багдадської магістралі, яка відкривала Німеччині прямий шлях через Австро-Угорщину, Балканський півострів і Малу Азію до Перської затоки, що, у свою чергу, зміцнювало позиції кайзера на Близькому та Середньому Сході та поблизу Суецького каналу. Спорудження залізниці Берлін-Багдад загрожувало морським і сухопутним шляхам сполучення Англії з Індією, а також зачіпало інтереси Росії та Франції. Остання, не забуваючи про поразку у франко-пруській війні 1870 року та втрату роком пізніше Ельзасу та Лотарингії, прагнула взяти реванш.

•  Об’єднана «залізом та кров’ю», завдяки старанням канцлера Отто фон Бісмарка, Німеччина прагнула військового, економічного і політичного лідерства на континенті, а також претендувала на рівні права в колоніальних володіннях Великобританії, Франції, Бельгії, Нідерландів і Португалії. До того ж ускладнювалися відносини зі США, які розпочали боротьбу за перерозподіл європейських колоній в Азії, Африці та Латинській Америці.

Постійно погіршувалися відносини й між Австро-Угорщиною та Росією. Обидві багатонаціональні імперії наполягали на своєму винятковому праві протекторату над усіма слов’янськими народами. Особливо загострилися стосунки між двома монархіями, коли 1908 року Відень анексував окуповану ще в 1878 році Боснію та Герцеговину. Тоді, під час боснійської кризи, світ реально побачив протиріччя між двома хижацькими імперіями.

В той же час новоутворена Сербія (1878 рік) прагнула ствердитися на Балканах як лідер слов’янських народів півострова. У приниженій багатьма століттями турецького панування країні поширювалися радикальні націоналістичні воєнізовані організації. Саме таке об’єднання — «Чорна рука» — 1903 року усунуло від влади короля Александра Обреновича та посадило на трон Петра І  Карагеоргієвича.

•  Свої територіальні претензії мала й Італія, яка бажала розширити не тільки свої володіння, але й встановити контроль над узбережжі Адріатичного моря.

Не забуватимемо також про Марокканську кризу, війну Росії з Японією та російську революцію 1905-1907 років, Балканські війни, які засвідчили безсилля старої дипломатичної машини у розв’язанні складних протиріч між державами, а також показали нездатність певних монархій відповідати на внутрішньо- та зовнішньополітичні виклики.

Отож, можна без застережень стверджувати, що Перша світова війна була зовсім не випадковістю, а закономірним розвитком подій. Безпосереднім зовнішнім поштовхом до неї стало посилення ідей панславізму, виявом чого стала Боснійська криза 1908-го. Столітня боротьба сербів за звільнення від турецького ярма, яка у 1878 році закінчилася успішно, запаморочила багатьом голови і тоді визріла мрія про велику слов’янську державу під егідою сербів. Невдовзі виникла організація «Млада Боснія», головним завданням якої були створення незалежної слов’янської держави шляхом об’єднання Боснії та Сербії. Особливу ненависть у членів товариства викликала постать австрійського ерцгерцога. Франц Фердинанд виступав за  перетворення подвійної австро-угорської монархії на потрійну австро-угорсько-слов’янську. Спадкоємець престолу, завдяки активному реформуванню армії, будівництву флоту для зміцнення міжнародного становища Австро-Угорщини, вселяв у серця своїх підданих надії на те, що зі смертю старого цісаря державу очікуватиме не крах, а новий етап у її історії. Однак, бажання майбутнього імператора створити триєдину державу викликало невдоволення, як серед австрійських, так і серед угорських міністрів, котрі не бажали поступатися перевагою своїх народів у політичній структурі. Ідеї триалізму становили пряму загрозу планам сербських націоналістів створити південнослов’янське королівство. Тому на нараді «Младої Боснії» було прийнято рішення вбити Франца Фердинанда, як тільки він відвідає Боснію. За реалізацію задуму взялися шестеро змовників: Неделько Кабріновіч, Трифко Грабец, Данило Іліч, Велько Кубрилович, Мішко Йованович і Гаврило Принцип. Коли кортеж ерцгерцога проїжджав повз центральне відділення поліції, Неделько Кабріновіч кинув гранату, але не влучив, поранивши при цьому водія третьої машини та присутніх. Інші змовники не змогли нічого зробити через натовп народу. Франц Фердинанд поїхав читати промову до міської ратуші. Здавалося, що замах провалено. Після виступу австрійський ерцгерцог вирішив відвідати постраждалих в лікарні. По дорозі його авто помітив Гаврило Принцип. 19-річний хлопець страждав на туберкульоз і діабет. Переживання через невдачу викликали у нього гіпоглікемію, тому він побіг до пекарні, аби з’їсти сандвіч. Коли ж на виході Гаврило Принцип побачив кортеж, то вмить опинився біля автівки Франца Фердинанда та його дружини Софії. Випустивши п’ять куль, терорист спочатку поранив Софію в живіт, жінка одразу померла, а її чоловіка вразив в шию. Пізніше водій розповів, що останніми словами ерцгерцога були: «Соферль, не помирай, лишись заради наших дітей».

•  В ході розслідування було встановлено, що до вбивства причетні не лише терористи, а й сербські посадовці, тому відповідальність за злочин Австро-Угорщина поклала на Сербію і спробувала використати інцидент, як привід для придушення слов’янського націоналізму на своїх територіях.

Розпочався період, який отримав назву Липневої кризи. Цей час позначився фатальною нерішучістю європейських правителів і дипломатів. У першу чергу така стагнація у міжнародному діалозі виявилася в тиску Австро-Угорщини на Сербію. Убивство ерцгерцога сприймалося у Відні як пряма загроза цісарській монархії. У країні було оголошено мобілізацію. Але у відкритий збройний конфлікт із балканцями австрійці вступати не могли, адже за Белградом стояв Петербург. До війни з Росією віденська імперія була не готова. Тому Міністерство закордонних справ Австро-Угорщини звернулося по «консультації» до Берліна. Із берегів Шпрее австрійських дипломатів стимулювали говорити мовою ультиматумів.

•  19 липня такий ультиматум австро-угорський уряд все ж висунув. Для Сербії, якщо вона прийняла б умови документа, він означав фактичну втрату суверенітету: австрійці вимагали розпуску націоналістичної партії «Народна одбрана», армійської та урядової чистки (із лобіюванням проавстрійських призначень) та посилення контролю Австро-Угорщини над ситуацією в Сербії. Ультиматум було передано в Белград 23 липня. У Відні вважали, що цей момент є найсприятливішим для початку війни із Сербією, з огляду на те, що найбільший союзник балканців — Росія — була не готова до вступу у збройний конфлікт. Але не були готові до війни й усі інші держави: берлінські дипломати відразу назвали ультиматум «невиконуваним», адже побоювались реального початку війни.

«Недосконалість Версальсько-Вашингтонської системи породила ще більше суперечностей. Перша світова війна призвела не тільки до розпаду імперій, утворення нових держав та політичних режимів. На її фронтах сформувався світогляд Адольфа Гітлера. Людина, діяльність якої призвела до розгортання Другої світової війни — наймасштабнішої трагедії XX століття, знайшла своє покликання в битвах Першої»

•  Для багатьох дивною у цей час виявлялася поведінка французької дипломатії. З одного боку, візит президента Франції Раймона Пуанкаре до Петербурга засвідчив готовність Парижа зайняти союзну позицію щодо Росії та її дій. З іншого боку, такі дії зовсім не заспокоювали потенційно небезпечну Німеччину із Австро-Угорщиною, а навпаки, поглиблювали антагоністичні настрої між країнами.

Єдиним урядом, який проводив реальну миротворчу політику, був кабінет британського прем’єра Герберта Асквіта. Зокрема, міністр закордонних справ Британської імперії Едвард Грей ще 26 липня ініціював проведення міжнародної конференції щодо мирного врегулювання балканського конфлікту. У наступні дні уряд Асквіта послідовно здійснював тиск на німецьких можновладців із проханням вплинути на дії Австро-Угорщини.

Утім, незважаючи на спроби дипломатів окремих країн зберегти мир в Європі, рівно за місяць після скоєння вбивства Австро-Угорська імперія оголосила війну Сербії. На захист останньої, розпочавши мобілізацію, виступила Росія, яка завжди претендувала на протекторат над всіма слов’янськими народами. Австро-Угорщина, у свою чергу, сподівалася на підтримку Німеччини. Загроза війни ставала неминучою. Однак саме тоді була можливість уникнути катастрофи світового масштабу. Німецький кайзер Вільгельм II у листі до свого кузена російського імператора Миколи II 31 липня писав: «На твій заклик до моєї дружби і твоє прохання про допомогу я став посередником між твоїм і австро-угорським урядами. Одночасно з цим твої війська мобілізуються проти Австро-Угорщини, моєї союзниці. Я зараз отримую достовірні звістки про серйозні військові приготування на моєму східному кордоні. Відповідальність за безпеку моєї імперії змушує мене прийняти превентивні захисні заходи. У своєму прагненні зберегти мир на Землі я використовував практично всі можливості, що були у моєму розпорядженні. Відповідальність за нещастя, яке тепер загрожує всьому цивілізованому світу, не лежатиме на моєму порозі. У цей момент все ще в твоїй владі не допустити цього. Ніхто не загрожує честі чи силі Росії, так само, як ніхто не владний звести нанівець результати мого посередництва. Моя симпатія до тебе і твоєї імперії завжди була священна для мене, і я завжди чесно підтримував Росію, коли у неї виникали серйозні труднощі. Ти все ще можеш зберегти мир у Європі, якщо Росія погодиться зупинити свої військові приготування, які, безсумнівно, загрожують Німеччині та Австро-Угорщині. Віллі». Але мобілізація російських військ не припиналася. У відповідь 1 серпня Німецька імперія оголосила війну Росії.

•  Країни Європи, а згодом й усього світу, пов’язані між собою системою договорів, та керуючись власним прагненням до загарбань, протягом перших днів серпня оголошували війну одна одній. Наслідком чого стало зіткнення двох могутніх військово-політичних блоків. Перший — Антанта, створений за ініціативи Великобританії, Франції та Росії в 1904-1907 роках, а в період війни  розширений завдяки вступу ще 25 держав, серед яких були США (як асоційований член), Японія, Румунія, Китай, Греція, Португалія та інші. Другий — Четверний союз, утворений після розпаду Троїстого союзу, через вихід Італії, внаслідок укладання договорів урядами Німеччини і Австро-Угорщини з Туреччиною та Болгарією.

Війна урядів європейських країн за власні імперські інтереси перетворилася на безпощадну битву націй. В цьому протистоянні найтяжче довелося тим народам, які на початку кровопролитного XX століття, не мали власних державних утворень і часто змушені були знищувати один одного в угоду інших країнам. Одним із таких народів був й український.

•  Україна як територія посідала чільне місце в планах протиборчих сторін. Російська імперія давно поширювала свій вплив на Галичину та Закарпаття, австрійці не проти були просунути свій кордон далі Збруча, а прусська корона взагалі називала Київ «ключем до Росії».

На Наддніпрянщині із початком війни було паралізоване будь-яке суспільне життя. У серпні центральній російській владі випала можливість знівелювати всі здобутки українських політичних рухів і вільної української преси: було видано наказ про введення військової цензури на всі інформаційні засоби та заборонялася діяльність будь-яких (громадських, культурних, політичних) об’єднань. Ставлення до самої війни в національної інтелігенції Східної України було доволі неоднорідним: частина її вітала боротьбу з Австро-Угорщиною, вбачаючи у такому перебігу подій можливість об’єднати увесь український народ у федеративній Росії, інші — зайняли пацифістичну позицію, розуміючи хижацький інтерес імперій до рідної землі. І зовсім нечисленним групам східного українства була близькою ідея підтримки Відня у конфлікті та, як результат, залучення до цісарської імперії всіх українських земель. Серед таких були: В. Дорошенко, А. Жук, М. Меленевський, В. Залізняк, які, переїхавши до Львова, утворили там «Союз визволення України». Об’єднання вступило в контакт із Німеччиною, з допомогою якої бажало створити незалежну українську незалежну державу.

Абсолютна ж більшість українців Австро-Угорщини ідейно була на боці цісарської монархії. Уже на самому початку війни у Львові була створена «Загальна українська рада», яку очолив К. Левицький. Організація опікувалася правами українців, закликала їх боротися за конституційну Австро-Угорщину проти самодержавної Росії. Завдяки діяльності об’єднання з’явилася ідея створення всеукраїнського військового з’єднання. Бажання вступити до цього легіону виявили 28 тисяч західноукраїнських юнаків. Але через побоювання поляків, які завжди у порівнянні з українцями посідали привілейоване становище в австрійському суспільстві, щодо утвердження українського національного руху у вигляді збройного формування було вирішено утворити підрозділ чисельністю 2,5 тисяч. Так з’явилося перше з часів реєстрового козацтва Речі Посполитої та Російської імперії українське воєнізоване угрупування — легіон Українських січових стрільців (УСС).

З «усусами» пов’язана одна з найбільших трагедій нашої історії — б’ючись на полях Першої світової проти російського війська, вони з безмежним болем відкривали, що деякі солдати по той бік поля бою говорять тією ж мовою, що й вони, мають такі ж традиції, як і у них. Попри трагічність ситуації, війна стала причиною національного самоусвідомлення солдат, навіть український письменник Микола Куліш пізніше зізнавався, що усвідомив себе українцем саме на австрійському фронті в Галичині. Мужня поведінка бійців УСС контрастувала з деморалізованими регулярними частинами Австро-Угорщини. «Усуси» виявили героїзм під час Брусиловського прориву. Наступальна операція, розпочата 4 червня 1916 року, окрім вражаючого прориву ворожого фронту на 80-120 км, також змусила противників перекинути дві німецькі дивізії із західноєвропейського театру, чим врятувала від знищення Верден, збережений ціною життя французької армії.

Трагедія українського народу полягає також у тому, що жодна зі сторін конфлікту не виявляла особливої зацікавленості до їхніх інтересів. Російська окупація Галичини позначилася тотальною русифікацією, а австрійські війська наступаючи несли із собою тезу про те, що саме «зрадники-українці» винні у поразках цісарської армії.

•  Розуміючи, що сподіватися на прихильність імперій до українського національного руху марно, Товариство українських поступовців, політичною платформою якого була вимога автономії України, в кінці 1916 року оголосило про свій нейтралітет до обох воюючих сторін. Своїми союзниками провідники українського руху вважали інші бездержавні народи Російської імперії і ту частину російського суспільства, яка підтримувала вимогу українців про створення автономно-федеративної демократичної держави.  

Перша світова війна не тільки активізувала національні рухи, а й призвела до кризи самодержавних режимів, яку не зміг пережити царизм в Росії. Мільйони людей не поділяли бажання уряду Миколи II вести війну. Промисловість країни занепадала, через мобілізацію гостро відчувалася нестача робочих рук. Не в кращому стані опинилося й сільське господарство. Моральний стан суспільства постійно погіршувався. Майже кожна сім’я пережила смерть рідних.  Гасло «За віру, царя і вітчизну» вже не викликало ентузіазму в солдатів. Злиденність робітників й селян, політичне безправ’я народів імперії, існування самодержавної монархії, яка занадто повільно перетворювалася на конституційну, призвели до вибуху Лютневої революції. Користуючись розрухою в країні, викликаною війною, широку пропаганду своїх революційних ідей повели есери, меншовики й більшовики. Останні закликали до революційної боротьби, ліквідації «експлуататорських класів» і встановлення «диктатури пролетаріату». В країні почалися виступи під гаслами «Хліба й миру!» та «Геть війну та самодержавство!». Спроби Миколи II придушити страйки, які в Петрограді перетворювалися на збройне повстання, закінчилися невдачею. Цілий ряд дипломатичних помилок, починаючи зі вступу у війну, нарешті привели до зречення російським монархом престолу 2 березня 1917 року. Народи Росії вірили, що революція принесе мир, дасть хліб і землю, однак попереду їх чекали нові важкі випробування.

•  Політика самодержавства, керована ідеєю об’єднання всіх православних слов’янських народів під рукою великого государя, привела до того, що імперія Романових, яка існувала з 1613 року, впала протягом кількох днів. В Росії після 1917 почав утверджуватися комунізм. Із утворенням СРСР — держави з тоталітарним режимом, виникло протистояння між капіталістичним та  соціалістичним світом, яке продовжувалося в різних формах протягом більшої частини XX століття.

Війна, чи була вона породжена випадковим збігом подій, чи закономірним  наслідком історичного процесу на рубежі століть, назавжди зламала звичний ритм життя світової спільноти. Чотири роки кровопролитних боїв на фронтах завершилися підписанням Комп’єнського перемир’я на світанку 11 листопада 1918 року. Імперії Гогенцоллернів, Габсбурґів, Романових, Османів, не витримавши випробувань, розпалися. На їхніх уламках виникли нові держави. Змінилося й співвідношення сил на міжнародній арені. США перетворилися на кредитора європейських країн, через що їхній політичний вплив значно посилився. Паризька конференція, ряд мирних договорів, навіть утворення Ліги Націй, задля збереження миру в Європі не змогли вирішити всі існуючі проблеми.

Недосконалість Версальсько-Вашингтонської системи породила ще більше суперечностей. Перша світова війна призвела не тільки до розпаду імперій, утворення нових держав та політичних режимів. На її фронтах сформувався світогляд Адольфа Гітлера. Людина, діяльність якої призвела до розгортання Другої світової війни — наймасштабнішої трагедії XX століття, знайшла своє покликання в битвах Першої.

Століття потому, на жаль, світова спільнота стикається з подібними труднощами. Примари минулого набувають нових форм і лише пам’ять про породжені ними трагедії, ставши засвоєним уроком історії, спроможна захистити від помилок сьогодні.