1709 рік, весна. Що нового під Полтавою?

Отже, місце дії — передмістя Полтави, недалеко від її історичного центру й правого берега Ворскли. Роберт Петре, унтер-офіцер армії Короля Карла ХVII називає цю місцевість «палісадом». Час дії — середина травня 1709 року. Головний герой та оповідач — фенрик (найнижче звання офіцера у війську шведів), 27-річний найманець, який вісім років життя провів на службі у короля. Юний Роберт Петре мріяв стати юристом. Але не тільки тому, що цей вояк короля Карла був схильний до науки взагалі й до, як тепер би сказали, саморефлексії зокрема, ми маємо в руках цей безцінний історичний документ. По-перше, у шведській армії тих часів солдати, не кажучи про вищий командний склад, були грамотними. По- друге, шведи вміють зберігати свою історичну спадщину, тому вони видрукували 12 томів щоденників і записів очевидців тих подій. І найцінніше те, що свої спостереження зафіксували на папері такі прості солдати, як Роберт Петре. У Швеції ці щоденники нещодавно були видані старошведською (дуже складною, зрозумілою лише спеціалістам) мовою. Але ми сьогодні маємо унікальну нагоду вперше прочитати переклад українською фрагментів щоденника одного з каролінгів (соратників трьох королів Швеції — Карла X, Карла XI та Карла XII). Цій нагоді мусимо завдячити постійним авторам газети, полтавському журналісту Віталію Цебрію та викладачу Полтавського інституту зв’язку полковнику Олегу Безверхньому. Обидва захоплюються історією, і для обох це — наче друга професія. Пан Олег уже багато разів відвідував Швецію, працював у архівах цієї країни та інших країн європейської спільноти. Результатом стали праці, надруковані в багатьох історичних і загальнополітичних виданнях Швеції та України. Співавтором деяких із цих статей став Віталій Цебрій, газетяр-публіцист, краєзнавець. Праці полтавців присвячені саме відомій Полтавській баталії, котра перевернула історію одразу трьох європейських держав, їхній погляд на події міг би суттєво підкорегувати традиційне відношення і усталені оцінки українських, а тим більше й російських істориків... Отже, полтавський палісад 1709 року, весна, закінчується облога фортеці Полтава шведським військом, назріває кульмінація багаторічної війни за панування на Сході Європи... Фенрик Роберт Петре («камінь» — латиною) веде після бою свої багаторічні (початі ще у 1702 році) нотатки.

«17 травня. Уранці ми помітили, що ворог працює (рубає ліс) на протилежному березі Ворскли. Ми зробили висновок, що він хоче зробити прохід через болото до міста. Я був у середині захопленого палісада, коли шведи почали копати підкопи під нещодавно споруджені земляні стіни фортеці. Це було дуже небезпечне місце, розташоване близько від фортеці. Жителі міста кидали у нас каміння, дохлих кішок, колоди та гнилі овочі. Вони навіть два чи три рази поцілили у Короля, коли він знаходився поблизу мене.

19 травня. Рано вранці калмики атакували нас, переправившись через Ворсклу. Вони вкрали 300 офіцерських та інших коней лейб-гвардії. Як тільки коні почали пастися, їх захопили — жодного не вдалося повернути... Тим часом генерал Спарре наказав мені охороняти російського бригадира Головiна, котрого захопили напередодні у полон. Я наказав прапорщику здати пост і узяти під охорону як будинок зовні, так і внутрішні приміщення. Офіцер знаходився у домі разом із Головiним. Караул міняли щогодини... Мене змінив лейтенант Фалкенвiлге, під час його чергування Головiн запропонував гроші шведському солдату й пообіцяв йому офіцерську посаду за організацію втечі. Однак солдат відмовив і доповів лейтенанту, той — полковнику. Після цього Король наказав, щоб офіцер охорони жив разом із бригадиром у його бараці. Головiну дозволили приймати їжу разом із полковником, але під вартою. Солдат одержав нагороду за віддану службу — 30 дукатів.

21 травня. Увечері мене відправили на чергування на нове місце. Мені доручили тримати запаленим гніт цілодобово — це було дуже небезпечне місце. Я слідував за тими, хто копав підкопи, охороняв їх... Близько 10-ї години вечора Король прибув на місце й спитав мене, коли я заступив на чергування. Потім він спитав мене, чому ми знаходимося саме тут, раніше ж стояли праворуч? Я відповів, що не знаю. Солдат іншого полку на це ж запитання відповів, що знає причину: солдатам інших підрозділів не довіряють так, як нам! Тому ми повинні бути у тих місцях, де небезпечніше. Король перепитав мене і я повторив слова того солдата. Король посміхнувся (коментар: певно, Карл XII мав почуття гумору, але звертає на себе увагу й та обставина, що шведський полководець з’являвся постійно в найгарячіших точках облоги фортеці. Це навіть уже не на хоробрість було схоже, а на якусь нерозумну відчайдушність. Інші письмові джерела також свідчать: настрій король Карл мав хоч і войовничий, але його переборювали погані передчуття).

Далі Король спитав мене, у якому я званні? Я відповів, що на посаді фенрика вже більше семи років... Потім він спитав, чи брав я участь у війні шведського корпусу в Курляндії під командуванням Левенгаупта? Я також відповів ствердно. Потім підійшли двоє полковників і Король попрямував із ними до робітників, які копали підкоп. Було близько опівночі, а о другій ночі Король повернувся до табору.

22 травня. Ворог почав стріляти з гармат у ту місцину, де перебував я.

У нас кинули близько 30 гранат, а також колоди й каміння. Ворог був близько настільки, що ми почали кидати каміння один в одного. Гранатами нікого не вбило, але я втратив п’ятьох солдатів через російських снайперів. Усіх їх було вбито пострілом у лоба. Втрати понесли й запорожці, їхніх убито сім чоловік. Ці семеро були снайперами... (коментар: прицільна дальність нарізної рушниці того часу становила 100 метрів, але заряджати таку зброю треба було втричі довше, ніж мушкет, хоч й останній вимагав для заряджання не менш ніж півтори хвилини. Снайпери ж часів Північної війни могли вразити свого суперника на смерть із відстані більше ніж 100 метрів).

ШВЕДСЬКИЙ КОРОЛЬ ЗАБАВЛЯЄТЬСЯ...

О 10-й ранку Король прибув на нашу позицію й побачив кров і мізки на землі. Трупи на той момент уже відвезли. Він наказав нам залишити це місце і не охороняти його вдень, оскільки можна й так почути, коли ворог захоче зробити вилазку. Я виконав наказ. О другій годині дня Король повернувся і передав полковнику Гілленкроку ляльку з обличчям, зробленим із дерева. Лялька була вдягнена, мала капелюха й рушницю. Король наказав встановити цю ляльку перед ворогом, щоб він стріляв по ній. Кожного разу, коли я піднімав цю ляльку над траншеєю, росіяни стріляли по ній два-три рази. Я робив це протягом півтори годин, потім Король спитав мене, чи я не втомився? Я сказав, що ніскільки. Затим Король сам піднімав кілька разів ляльку. У мішень поцілило 20 ядер та 30 куль. У голові ляльки вже було від пострілів багато отворів. Король, Левенгаупт, Стаккелберрі розважалися з лялькою достатньо тривалий час (коментар: історики вважають, що це не було виключно розвагою — таким ось чином король Карл перевіряв боєздатність і вправність захисників фортеці... І ще щодо ядер, їхній калібр був усього 40 мм, зате влучали у ціль на відстані 200 метрів). Потім у них стали кидати гнилими овочами, дохлими кішками та собаками. У Короля поцілили дохлою кішкою. Потім у нас поцілили вісьмома чи дев’ятьма ручними гранатами. Король наказав мені спробувати перекинути через стіну дві-три гранати. Це було важко зробити, адже ми знаходилися у вузькій траншеї, причому нижче за росіян. Перша граната перелетіла весь палісад, але не перелетіла через стіну укріплення. Зате друга та третя гранати долетіли до місця, де знаходилися захисники фортеці».

Коментар. Особливо наголосимо на тому, що цінність цих нотаток якраз у тому й полягає, що вів їх літописець, незаангажований, ніякими примусами не схилений до суб’єктивізму — він ні генерал, ні штатний придворний історик! Великі політики й полководці якраз могли щось перебільшити або перекрутити саме в цьому сенсі. А українські й польські сучасні історики також у своїх розвідках користувалися російськими історичними джерелами, а шведськими — надзвичайно рідко... Відтак, могли виникнути зовсім парадоксальні оцінки подій і поведінки людей! Приміром, один з українських істориків стверджував, що Карл XII був насправді... жінкою! I це на тій лише підставі, що, мовляв, у цього шведського монарха не було дітей! Навіть не коментуючи подібну дурницю, зауважимо, що трактування подій Полтавської баталії 1709-го року рясніють й іншими упередженими оцінками. Погляд російської сторони на причини і об’єктивні обставини поразки шведів під Полтавою в цьому контексті також відрізняється, і досить суттєво, від погляду європейських істориків. Тому публікація цих безцінних свідчень очевидця, фенрика війська шведського (нічим подібним ті ж росіяни не можуть похвалитися), покликана принаймні зблизити ці дві позиції — західноєвропейську і слов’янську.

Продовжуючи ж публікацію цих уривків із щоденника шведського вояка, зазначимо: після битви 25 червня під Полтавою фенрик Петре був узятий у полон, пробув він на засланні в далеких краях російської півночі аж 12 років... Із полону Роберт Петре повернувся на батьківщину, де через чотири роки й помер, не залишивши ні дітей, ні якоїсь грошової спадщини. І тільки у 1998 році ці щоденники були надруковані у Швеції відомим вченим-істориком (академіком Шведської НАН) Пітером Енглундом (він є гарним моїм знайомим), автором відомого у Швеції історичного бестселера «Полтава. Історія загибелі однієї армії». Він, а також інший вчений-історик пан Ейнар Літ, допомагали нам у роботі над перекладом.

«24 травня. Близько четвертої години вечора капітан мінерів Кронстедт доповів, що ворог робить контрпідкопи, і вони вже за три метри від шведських підкопів. Він попросив полковника Кроннмана, який чергував у траншеї, дозволити йому підірвати порох, закладений у лазі під головною стіною фортеці. Але Короля на місці не було, і полковник Кроннман не наважився дозволити підірвати міну в підземному ході. Потім капітан Кронстедт спитав дозволу в Реншильда і Левенгаупта, але вони теж не дозволили робити цього до повернення Короля. Тому ворог о шостій годині вечора прокопав прохід до шведського лазу і забрав увесь порох. Усе було марно. Мене змінив, як зазвичай, Фенрік Тітгрен.

25 травня. Я був вільний від чергування весь день, і мені нічого було доповідати крім того, що ворог зробив вилазку в нашу траншею і вбив сержанта Якоба Лейона з Хельсінйорського полку, який був там разом iз 12 солдатами. Сержант був у підземному ході. Після того, як його проткнули штиком, він помер, міцно тримаючи штик, щоб не віддати його ворогу. Двоє росіян теж загинули в підземному ходi. Коли Король підійшов до траншеї, ще до того, як вивезли вбитих, він побачив сержанта зі штиком у тілі й сказав, що той був сміливою людиною. Якби він вижив, сказав Король, він підвищив би його у званні. Під час облоги фортеці не було жодного дня, щоб ми не зазнавали втрат. У Хельмінфорській роті та роті Овансьйо (Далекарлійський полк) ми втратили п’ятьох найкращих солдатів.

30 травня. Мені наказали весь час мати під рукою вогонь для запалювання ручних гранат. У нас завжди є вогонь, із самого початку мого чергування, тобто відтоді як нас тут розмістили... Король, який проходив, сказав, що в цьому немає потреби, оскільки ґнотів не вистачає й їх треба берегти. Він наказав загасити вогонь і більше не підтримувати його. Король спитав мене про воєнні дії в Курляндії та інших місцях, особливо він цікавився подіями біля Лісної. Я чесно розповів йому все, що знав. Моя розповідь і його обговорення тривали до 11.30, після чого він поїхав на ланч до своєї штаб-квартири. Опівдні ми перемістилися ближче до робітників. Коли я спробував облаштувати новий безпечний пост для караулу, росіяни почали кидати гранати (12 штук), але не завдали нам шкоди. О 15.00 Король повернувся і спитав, чи не сталося чогось. Я відповів, що ні, однак росіяни кинули в мене 12 гранат, але, слава Богу, все обійшлося. Король сказав: ручна граната чи бомба ніколи не завдасть шкоди, якщо тільки не влучить просто в тіло. Я відповів, що це не зовсім так, оскільки бачив, як гранати відривали солдатам руки, ноги і голови. Такий ефект має і бомба. На моєму правому плечі я все ще відчуваю це з 1705 року, коли під час облоги Мітау мене поранило осколком бомби. Генерал-ад’ютант Шульц погодився зі мною.

Король сказав, що все-таки гранати і бомби — речі непотрібні. На цьому дискусію закінчили. Трохи пізніше прибув генерал-лейтенант Мюллер і говорив наодинці з Королем. Після цього вони залишили траншею удвох. Я змінився з чергування як звичайно.

31 травня. О дев’ятій годині ранку я був на своєму пагорбі, де була моя друга позиція. Там я побачив Короля, Левенгаупта, Стаккелбері, полковника Сігрута, Таубе і Буквальдта. О 9.30 росіяни почали стріляти із 72 гармат із другого боку болота, де в таборі розташовувалася більша частина армії ворога. Полковник Сігрут порахував гармати, і я теж їх порахував. Вони стріляли, даючи сигнал трьома пострілами (всього 216 пострілів). Це було як салют і ми це обговорили. Дехто подумав, що мабуть цар прибув до армії. Решта думала, що можливо це день народження Петра чи церковне свято росіян. Король спитав бригадира Мюлленфельтца, навіщо цей салют, але він не знав, оскільки вже довго не служив у армії ПетраI. Король спитав Неубаура, який нещодавно потрапив до нас і служив у сина ПетраI Олексія. Тепер він був з нами, бо не любив стиль життя росіян. Король спитав його, чи не свято це. Той не зміг відповісти...

5 червня. Увечері, коли мені повідомили добовий пароль, мені наказали охороняти коней мого полку... Згодом я побачив Короля, який, стоячи навколішки, молився під великим деревом (це була ранкова молитва). Він так палко та щиро молився, що коли я це побачив, у мене на очах з’явилися сльози. Потім я повернувся до пікетів і перевірив своїх людей, чи всі на місцях. Я дозволив їм сісти на коней і поділив усіх коней на три групи, щоб відпустити їх пастися. Майор Свінхуфвуд наказав мені не заходити далеко від табору, а знайти добру траву якомога ближче від табору. Таке місце ми знайшли за сім-вісім кілометрів від табору. Воду ми знайшли на іншому боці табору, на відстані двох-трьох кілометрів. Прибувши на поле, де була трава, я наказав усім разом помолитися і відпустити коней пастися під охороною.

8 червня. Опівдні мене відвели за лінію робітників, після того як капітан Екман і лейтенант Перман з інженерного підрозділу були поранені. О шостій вечора, перед моєю зміною, почалася страшна злива, якої не бачили навіть ветерани. Рівень води у траншеях був вище колін. Мертвих коней понесло водою вниз за течією Ворскли. Майже сухі струмки перетворилися на великі ріки завглибшки на піку (4 метри). Коли я повернувся до табору в долину, оточену пагорбами, я побачив, що намети повні води. Моя валіза попливла б, якби була порожньою. Ми робили невеликі канали для відведення води. Цієї ночі було дуже гамірно через безліч жаб, які нам докучали. У наметі було багато мух, котрі рятувалися там від дощу. Під час облоги у нас не було нагоди відпочивати і спати вночі. Навіть якщо ми не були на чергуванні, ми завжди були напоготові. Вдень, коли ми почувалися безпечніше, ми не могли спати через страшну спеку. Мушу сказати, що після дуже холодної зими, яка завдала нам багато шкоди, настало надзвичайно спекотне літо, яке стало для війська катастрофою. Ми розташовувалися на відкритих місцях без джерел питної води, яка була тільки у селах і містах. Крім міст і сіл, зовсім не було затінку, щоб там сховатися.

9 червня. Увечері я був у траншеях. Мій дівер (чоловік сестри) Петер Ахльстрем прийшов до мене в ту мить, коли я вже прямував до траншеї. У мене не було часу поговорити iз ним і почастувати його як гостя вином та стравою. Він сказав, що тепер він — квартирмейстер у полку лейб-гвардії. Мені довелося піти, оскільки Король був поруч і бачив мене. Мені не можна було взяти дівера iз собою, бо Король цього не схвалював.

17 червня. Близько третьої ранку мій полк дістав наказ рухатися вниз до болотистої місцевості під фортецею для того, щоб зупинити ворога, який вночі збудував міст через Ворсклу, праворуч від наших редутів. Близько восьмої години ранку ми виявили, що 1200—1500 росіян уже переправилися через Ворсклу. Вони захопили невеликий острів, і їм залишилося подолати останній рукав ріки, щоб закінчити переправу. Для батальйону там було мало місця, і ми чекали в лісі, однак ворог почав стріляти по нас із острова. Король дав команду, і 16—20 чоловік стали біля придорожнього паркану і почали стріляти у ворога. У цю мить Короля поранило в ліву ногу кулею з мушкета. Це сталось о 8.30 ранку, в день його народження. Король зумів приховати, що поранений, і попрямував до моєї роти, щоб наказати 24 солдатам моєї роти прикривати прибулих запорожців, які мали розташуватися на позиції і відкрити вогонь по ворогу. Запорожці підійшли до лісу й почали стріляти зі своїх чудових мушкетів. Я отримав завдання від полковника Сігрута сказати своїм солдатам, що козаки — наші союзники. Козаками командував син сестри гетьмана Мазепи — Войнаровський. Король спитав мене, куди я йду, і я сказав йому про наказ, який отримав. Він дозволив нам їхати далі, і я рушив до запорожців. Я помітив по об личчю Короля, що він поранений... Наше укріплення з кількома гарматами відкинуло ворога назад. За годину Король прибув до своєї штаб-квартири. Полковник Сігрут повернув свій батальйон із Нижніх Млинів до фортеці на допомогу Драку. Оскільки запорожці , яких я прикривав, завдали страшного удару ворогу — росіяни відступили з острова, залишивши сто чи більше убитих. У нас було поранено тільки двох.

22 червня. Ми дістали повідомлення, що ворог хоче дати нам бій у відкритому полі. Ми чекали ворога з восьмої години ранку і до третьої-четвертої години дня. Далі стало зрозуміло, що ворог не має наміру залишати свій табір біля села Петрівка, хоча в них була перевага. Нас було менше, ніж росіян. Наш полк був дуже ослаблений, оскільки зазнав великих втрат, починаючи із зими (марші, голод, холод уз имку, битви, сутички, штурм Веприка). Уся армія о 15.45 вирушила в інший бік міста. Уся піхота розташувалася біля монастиря, де під час облоги розміщувалася лейб- гвардія. Лейб-гвардія теж повернулася до монастиря. Наш полк розташувався біля великого вишнев ого саду і виноградника. Кавалерія була ліворуч від нас. Біля нас були тільки драгуни полковника Шрейтенфельца...»

Практично на цьому місці уривається щоденник шведського вояка. І ми можемо тільки домислювати, що чекало бравого фенрика протягом 12 років полону. Ніхто з родичів не претендував на його спадщину. Нотатки його, втім, не були загублені й зберігалися в архіві одного зі шведських університетів.