«Антикризовий менеджер» Сталін та його політтехнології
Чим більше вивчаєш історію першої половини ХХ століття, тим більше стверджуєшся в думці: Сталін був справді унікальним політичним діячем. Точніше, не унікальним діячем, а унікальним маніпулятором, котрий, як ніхто із його сучасників, був здатен перелицьовувати свої поразки на гучні начебто-перемоги, вибудовувати сяючі блиском майбутньої досконалості ідеологічні конструкції на кістках мільйонів сьогоднішніх жертв, прикривати чиїмось реальним героїзмом найбрутальніші злочини більшовицької системи.
Безмежні цинізм та самовпевненість вирізняли Сталіна навіть з-поміж таких зовсім не янголоподібних, а часом і не людиноподібних діячів комуністичного руху, як Ленін, Троцький, Зинов’єв, Дзержинський, Кіров. У той час, як інші полум’яними промовами мобілізовували пролетарів на боротьбу чи організовували за допомогою «буржуазних спеців» державні та військові структури, Сталін вів умілу залаштункову гру, щоб у потрібний момент виступити в головній ролі в ним самим же й режисованому шоу.
1922 року Ленін, тяжко захворівши і на якийсь час відійшовши від активної політики, з подивом відзначив: за дуже короткий термін куций і рябий апаратник Йоська, посівши до цього суто номінальну посаду партійного генсека, став у політбюро постановником шоу «об’єднання радянських республік шляхом їхньої автономізації та входження в Російську Федерацію». Останні зусилля Ленін витратив на те, щоб перервати це шоу, яке вже в середині 1920-х перетворило б «червону» Росію на ледь змінене перевидання Росії Чорносотенної, і йому це частково вдалося. Але погляньмо: Ленін вважав за можливе будувати СРСР не як федерацію, а як конфедерацію, об’єднавши тільки військові та зовнішньополітичні відомства, — разом із проведенням політики боротьби з великоруським шовінізмом, рішучою «коренізацією» в союзних та автономних республіках і базуванням економіки на сільськогосподарських, промислових і споживчих кооперативах (загалом у підсумку років за 10—15 мало вийти щось на кшталт того, що вже у другій половині ХХ століття збудував у Югославії Йосип Броз Тіто). Який курс узяв Сталін, ставши наприкінці 1920-х повновладним диктатором, добре відомо — але при цьому він зумів представити себе в очах практично всього світу (і прихильників, і противників комунізму) найпослідовнішим, а потім єдиним учнем Леніна! А потім ще й гучно звинувачувати в ревізіонізмі та зраді ленінізму «кліку собаки Тіто» (два десятки років розстрілюючи тих старих більшовиків, які мали необережність зберігати в себе вдома надруковані в газеті «Правда» нотатки Леніна стосовно «докорінного перегляду всієї нашої точки зору на соціалізм»). Шоу виявилося настільки ефективним, що воно замістило собою реальність — як сьогодні заміщають телешоу, правда, не в таких масштабах, реальну політику...
Це, мабуть, було перше, а водночас і наймасштабніше та найтриваліше, власне, пожиттєве шоу Йосифа Сталіна — «вірний учень великого Леніна». В нього органічно вплетеним стало й фізичне та моральне знищення тих, хто насправді стояв значно ближче до Леніна — Бухаріна та Троцького, ба більше — цькування сестер та вдови творця партії більшовиків...
Але перш ніж Бухаріна відправили в розстрільний підвал, він тисячі разів усно й письмово (ледь не щодня) публічно розповідав про геніальність тов. І.В.Сталіна як першого ленінського учня і про власні помилки. Та й Крупська змушена була — в порядку партійної дисципліни, справа свята! — аж до самої смерті брати участь у звеличуванні «кращого друга фізкультурників». Тут головними були масштабність і регулярність публічних вистав, присвячених тій чи іншій темі — у поєднанні, ясна річ, із діяльністю «компетентних органів», з яких у другій половині 1930-х були «вичищені» (з відповідними наслідками) майже всі і без того не надто численні кадри фахових розвідників та контррозвідників: головним стало полювання на «ворогів народу» та «шкідників», про що можна було гучно відрапортувати з трибуни.
І пішло-поїхало. У січні 1933 року на пленумі ЦК ВКП(б) Сталін заявив про дострокове виконання першої п’ятирічки — за 4 роки й 3 місяці. Мовляв, план за загальним обсягом промислового виробництва виконаний на 93,7%, а по важкій промисловості — на 108%. А оскільки головним було підняти важку промисловість, то, мовляв, наші успіхи дозволяють говорити про досягнуту ціль. Відтоді й досі (відкрийте, скажімо, Вікіпедію чи російські підручники з історії та політичних наук) сталінське «циганочка з виходом» з певними поправками — «не все вдалося, але в головному...» — заміщає собою реальні результати першої п’ятирічки. А вони були далекими від запланованих.
Розглянемо детальніше, що приховували парадні фанфари 1933 року, бо йдеться про класичну методику фальшування статистичних даних, якою потім користувалися в СРСР аж до його кончини і, схоже, користуються в незалежній Україні. По-перше, Сталін напередодні свого виступу на пленумі ЦК підписав секретну телеграму щодо заборони всім і вся (від центрального до районного відомства) оприлюднювати будь-яку статистичну інформацію до публікації офіційних документів Держплану; але і після такої публікації будь-яка місцева статистика мала друкуватися виключно з дозволу Москви. Це призвело до різкого скорочення публікації статистичних даних, а ті, що оприлюднювалися, були «узгоджені» на найвищому рівні. По-друге, оті сакраментальні 93,7% та 108% були вирахувані за ціновими показниками, причому без врахування росту оптових цін на промислову продукцію. Іншими словами, якщо при укладанні плану вважалося, що вантажівка Московського заводу коштуватиме 50 тисяч рублів, а на початку 1933 року вона коштувала 85 тисяч, то план виконувався і перевиконувався, фанфари гриміли, а фізична кількість автомобілів була меншою, ніж планувалося. По-третє, зазначені цифри були «підрихтовані» в бік підвищення за рахунок подвійного обліку, коли при оцінці роботи підприємства оцінювалися і заготовки, і кінцевий продукт, у нашому прикладі — і кузова вантажівок, і самі вантажівки (разом із кузовами). Реально ж (і ці цифри Держплан тоді мав, тільки вони були суворо засекречені) за першу п’ятирічку в СРСР випуск промислової продукції збільшився удвічі, а продукції групи А — у 2,7 разу, тоді як планові завдання становили відповідно 2,8 та 3,3 разу. Особливо значним виявилося відставання від плану виробництва предметів споживання — ріст на 56% замість збільшення у 2,4 разу. У натуральних показниках провал п’ятирічного плану був ще більш виразним: 1932 року замість 22 млрд. кВт-годин електроенергії було вироблено 13,5 млрд. кВт-годин, замість 75 млн. тонн вугілля — 64,4 млн. тонн, замість 10 млн. тонн чавуна — 6,2 млн. тонн, замість 8 млн. тонн мінеральних добрив — 0,3 млн. тонн, замість 10,4 млн. тонн сталі — 5,9 млн. тонн, замість 8 млн. тонн прокату — 4,4 млн. тонн. Ще більшим було відставання від плану у машинобудуванні: автомобілів у 1932 році було вироблено 23,9 тис. штук проти 100 тис. за планом, тракторів — 48,9 тис. проти 53 тис., комбайнів — 10 тис. проти 40 тис. за планом. Тільки з видобутком нафти якось упоралися — 21,4 млн. тонн реально і 22 за планом.
Про групу Б промисловості — виробництво товарів широкого споживання — і говорити не доводиться. Щоб не обтяжувати читача цифрами, зазначу тільки, що план першої п’ятирічки з виробництва бавовняних тканин був виконаний тільки 1954 року, а з виробництва вовняних тканин — 1957 року...
І що цікаво: перехід від НЕПу до властиво директивно-мобілізаційної економіки дав істотне сповільнення росту в ключових галузях. Скажімо, середньорічні темпи приросту видобутку вугілля становили у 1926—1927 роках 39,9%, а в роки першої п’ятирічки — близько 15%, середньорічні темпи приросту виробництва сталі — 37,6% і 8,2%, цементу — 34,4% і 17,1%. Іншими словами, неефективність сталінської економіки виявила себе одразу ж; воно і не дивно — за НЕПу «старі кадри» могли спокійно працювати, робітники на зароблені гроші здатні собі щось купити, рівень життя суспільства повільно, але поліпшувався, а політичні грози гримотіли здебільшого десь «нагорі» — абсолютний контраст із тим, що розгорнулося в СРСР починаючи з 1929 року, з «великого переламу», і набрало найбільшої сили у 1930—1933 роках. Знищення культурних сільських виробників та сільськогосподарської кооперації із заміною їх колгоспами та радгоспами мав результатом те, що за 1929— 1933 роки виробництво м’яса, молока і яєць в СРСР скоротилося відповідно у два, півтора і три рази, виробництво цукру — на 39%. Замість запланованого росту сільськогосподарської продукції за 1929 —1933 роки у 1,5 рази, у 1933 році її виробництво становило менше, ніж 2/3 рівнів 1929 та 1913 років. Воно й не дивно: тракторний парк СРСР у 1932 році мав загальну потужність у 1,1 млн. кінських сил, а кількість коней (тобто тих самих кінських сил) в державі з 1930 по 1933 рік скоротилося на 13,6 млн. Додайте до цього ще мільйони втрачених волів (загальне число великої рогатої худоби з 60,1 млн. голів у 1928 році знизилося до 33,5 млн. у 1933 році) — і картина повної енергетичної деградації «соціалістичного сільського господарства» буде завершеною. До цього додамо ситуацію у фінансах. Як відомо, радянський рубль часів НЕПу мав золотий вміст і був твердою валютою. Але з початком індустріалізації-колективізації був запущений друкарський станок, а золотий вміст, ясна річ, скасований. За 1928—1932 роки об’єм грошової маси, яка перебувала в обігу, зріс уп’ятеро, результатом чого (попри всі картки, талони й купони) стало зниження купівельної спроможності рубля на 60% (і це тільки в системі державної торгівлі, оптової та роздрібної).
Але, повторю ще раз, досі десятки мільйонів люду на пострадянському просторі, у тому числі й непогано освіченого, вважають першу п’ятирічку стратегічним проривом на шляху індустріалізації й не розуміють, що існували й більш м’які, а тому незрівнянно більш економічно ефективні варіанти розвитку промисловості та сільського господарства СРСР.
Як же сталося так, що неправдиве тлумачення подій, ба повне фальшування не далекої історії, а сьогодення та близьких у часі подій виявилося таким успішним? Карально-репресивна машина? Так. Тотальна промивка мізків за допомогою потужних пропагандистських інституцій? Так. Ізоляція СРСР від усього світу? Так. Але є ще один важливий момент, який сприяв успішності сталінської політики: до своїх шоу він постійно включав — на різних рівнях — чималу кількість зацікавленого й навіть незацікавленого люду.
Візьмімо ту саму першу п’ятирічку — навіть за монопартійного режиму її провал мав би призвести до заміни групи Сталіна на чолі ЦК на якусь іншу групу, тим більше, що існувала група впливових партійних лідерів, яка мала свій варіант проведення індустріалізації. Це Микола Бухарін, Олексій Риков, Михайло Томський, Микола Угланов — три члени політбюро (Риков ще й очолював уряд СРСР) та перший секретар Московського міському ВКП(б). Їх скинули з посад у 1930-му, звинувативши у «правому ухилі», — але ж події яскраво засвідчили їхню правоту! Проте «колективний Сталін», який виріс за роки владарювання більшовиків навколо свого нового вождя та його найближчого оточення, не був зацікавлений у корекції курсу: це означало втрату влади і всіх можливостей, пов’язаних із нею, відкидання на маргінес правлячого класу, а то і взагалі за його межі. Тому весь багатотисячний (чи, скоріше, багатодесятитисячний) «колективний Сталін» початку 1930-х брав активну участь у всесоюзному шоу, постановником якого став генсек. Бо ж майже всі вони, ці номенклатурники різного рангу, насправді провалилися на своїх посадах і зі страхом чекали на покарання з боку невмолимого ЦК, — а тут раптом вождь кинув усім і кожному рятувальний круг: п’ятирічка виконана за 4 роки і з місяці! Про це говорять усі газети, всі журнали, всі радіостанції, всі кінопересувки — зрештою, і сам повіриш, що не все так погано, що випущені твоїм заводом трактори, які ламаються через 100 кілометрів пробігу, — це дрібниця у порівнянні із загальними грандіозними успіхами, що, зрештою, навіть такі трактори поки що кращі, ніж ніякі. А продуктові картки та талони на споживчі товари — наслідки неврожаю та підступів шкідників...
У спогадах, надиктованих у другій половині 1960-х років, Микита Хрущов, ще недавно всемогутній лідер СРСР, а тепер пенсіонер, зі щирим подивом — ідеологічна полуда почала спадати з його очей, — відзначає, що на початку 1930-х він, молодий та успішний номенклатурник, жив у матеріальному плані відчутно гірше, ніж до революції, працюючи слюсарем у Донбасі. І наводить навіть розрахунки, які підтверджують цей висновок. Щоправда, потім Хрущов починає говорити, що це, мовляв, була неминуча плата за прогрес індустрії, за побудову комунізму... але якось невпевнено. Схоже, ще кілька років життя — і він би дійшов більш радикальних висновків, — але не судилося...
Цей приклад я навів, щоб показати: тільки через два десятиліття по смерті Йосифа Сталіна високопоставлені учасники його шоу (котрі в принципі мали доступ до багатьох секретних матеріалів) почали позбуватися викривленого бачення дійсності, а деякі (Молотов та Каганович) навіть у 1980-ті роки були переконані, що все свого часу діялося правильно, успішно, грандіозно.
До середини 1930-х карусель уже розкрутилася на повну потужність. «Кремлівський горець» не мав змоги, як його берлінський колега, радувати людей реальним і відчутним підвищенням їхнього добробуту, тож винайшов кілька ерзаців такого «поліпшення життя вже сьогодні». По-перше, це було кіно, яке показувало щасливе й заможне життя радянських людей. По-друге, введення для Москви спеціального постачання, яке зробило радянську столицю ледь не раєм земним в очах провінційних візитерів. По-третє, кілька десятків елітних за рівнем комфорту санаторіїв та піонерських таборів, куди могли потрапити не тільки номенклатурники та їхні діти, а й — у певній кількості — представники «простих радянських людей». По-четверте, це були грандіозні масові дійства — не наївні комсомольські імпровізації 1920-х з незмінною «нашою відповіддю Чемберлену» у вигляді дулі, припасованої до носа червонозоряного літака замість пропелера, а ретельно відпрацьовані вистави, коли земля двигтіла від сотень танків, а повітря — від сотень літаків, коли тисячі фізкультурників із дерев’яними (поки що) гвинтівками в руках робили видовищні групові вправи на площах найбільших міст, коли над Москвою, Ленінградом, Києвом злітали аеростати з велетенськими портретами «великого вождя всіх трудящих світу». І все це ретельно фільмувалося, щоб побачити дійство могли не тільки десятки тисяч його безпосередніх спостерігачів та учасників, а весь Радянський Союз.
Але це ще не все. Найкращими елементами шоу Йосифа Сталіна, найбільш ефективним прикриттям його найкривавіших гекатомб та найвиразніших провалів стали вияви справжніх мужності та героїзму, які трапляються у всі часи і за всіх режимів. Перші спроби роздмухування суспільного шалу, коли всі славлять героїв, а заодно (і передусім) політбюро ЦК ВКП(б), пов’язані з досягненнями радянських льотчиків та стратонавтів у першій половині 1930-х. Та першою справді грандіозною кампанією, яка перетворила в масовій свідомості поразку на перемогу, став порятунок і зустріч челюскінців. Нагадаю, що влітку 1933 року у плавання Північним морським шляхом вирушив криголамний пароплав «Челюскін». Восени втратив хід, він був затертий плавучим льодом і 13 лютого 1934 року роздушений ним. Одна людина загинула. На кригу зійшов екіпаж та пасажири судна. Два місяці тривала рятувальна операція, і зрештою всі моряки і пасажири (здебільшого науковці) були порятовані радянськими льотчиками, деяким із яких асистували американські бортмеханіки. Це справді було героїчне дійство, спричинене, однак, бардаком, який панував у сталінській імперії: геть непристосований для плавання у важких льодах пароплав рушив у рейс на місяць пізніше, ніж того вимагала льодова обстановка. Проте це забули, натомість щедро сипалися державні нагороди, льотчикам-рятівникам було присвоєне щойно встановлене звання Героїв Радянського Союзу (одним із перших Героїв у силу загального бардака став Сигізмунд Леваневський, який не вивіз жодного челюскінця, бо поламав свій літак, а от Михайло Бабушкін, чий гідролітак-розвідник був на борту судна і який сам долетів до материка й вивіз свого механіка, одержав тільки орден Червоної зірки). А далі — спеціальний поїзд із Владивостока до Москви, всюди мітинги, танці, пісні, радість... і арешти всіх, хто насмілився сказати хоч якесь критичне слово на адресу не самих челюскінців — їхній подвиг справді шанували, — а на адресу тих начальників, котрі послали їх на майже вірну смерть.
А через півроку — таємнича смерть Кірова — грандіозні похорони — і перша, ще нетривала хвиля Великого терору, «очистка» міст від «класово чужого» елементу.
Найприкметнішим, утім, стало поєднання масового терору з галасливою кампанією перших «виборів без вибору» до Верховної Ради СРСР за новою Конституцією (написана невеликою групою партійних інтелектуалів на чолі з Бухаріним, публічно оголошена «сталінською») і великими авіаційними перельотами. Отже, згадаймо як це було. 1 липня 1937 року після схвалення на пленумі ЦК ВКП(б) проекту Положення про вибори до Верховної Ради СРСР він був затверджений від імені президії ВЦВК (тоді — номінально найвищого органу влади на чолі з «президентом» Калініним), а 9 липня перевтілився у постанову IV сесії ВЦВК VII скликання. На відміну від таємної постанови політбюро «Про антирадянські елементи», ухваленої тоді ж, Положення про вибори було широко розпубліковане. Вивчення порядків денних засідань політбюро показує, що з 2 липня аж до самих виборів 12 грудня 1937 року паралельно ухвалювалися рішення про антирадянські елементи (конкретно по окремих краях і областях) і про підготовку до виборів по виборчих округах. Ба більше, закінчити «зачистку» було передбачено теж до моменту виборів. Наказ НКВД «Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальників та ін. антирадянських елементів», затверджений політбюро 31 липня, визначав почати операцію, в залежності від регіону, з 5 по 15 серпня, а закінчити її в чотиримісячний строк. А разом із тим, крім підготовки до виборів, улітку-восени 1937 року розгорнулася низка масових кампаній і свят — перельоти Чкалова і Громова до Сполучених Штатів Америки через полюс, ушанування учасників полярної експедиції тощо. Усі ці святкування відбувалися одночасно з масовими арештами та знищенням людей НКВД і відправкою нових контингентів до ҐУЛАҐу за затвердженими згори лімітами на репресії.
Отаким воно було, шоу Йосифа Сталіна.
Ба більше: коли американці 1937 року захоплено зустрічали екіпажі Чкалова і Громова, вони й не уявляли собі, що насправді йшлося про випробування нового бомбардувальника супердалекої дії — цивільна назва АНТ-25, військова — ДБ-1. Два полки, які повинні були одержати на озброєння ці літаки, мали з радянської території досягнути будь-якого міста на території Північної Америки, Європи, Азії, Північної Африки, а після виконання бойового завдання приземлитися на таємних аеродромах, підготовлених місцевими агентами Комінтерну. Ідея не була вповні реалізована — можливо тому, що почалися арешти авіаконструкторів, потрапив у в’язницю й автор АНТ-25 Андрій Туполєв. Наступною модифікацією цього літака, зробленою вже без нього, став ДБ-2. На спеціально оснащеному екземплярі його (названому «Родина») льотчиці Гризодубова, Раскова та Осипенко у вересні 1938 року здійснили переліт на Далекий Схід. Нова хвиля ентузіазму, прославлення героїзму льотчиць... і нова хвиля Великого терору.
Цікаво, що якраз у цей час Сталін втрачає інтерес до рекордів, до гучних пропагандистських прославлянь реального героїзму радянських людей; йому пропонують політ через Південний полюс та обліт земної кулі без посадки — він до цього ставиться байдуже. Сталін готується до нових шоу, від яких скоро здригнеться світ: до підписання пакту з Німеччиною та «визвольних походів» на Захід. Утім, про полярників доведеться згадати: невдала «зимова війна» з Фінляндією. 812 діб тривав дрейф у книзі Льодовитого океану пароплава «Георгій Сєдов». У січні 1940 року до нього на виручку пробився криголам «Йосиф Сталін». Усі моряки «Сєдова» стали Героями; щедро нагородили й учасників рятувальної експедиції, був здійнятий грандіозний галас, на тлі якого губилися не надто оптимістичні повідомлення з фронту...
Можна продовжувати й продовжувати цю статтю, множити й множити приклади того, як шоумен Сталін (власне, «колективний Сталін», тобто вища радянська номенклатура) здійснював грандіозні масові дійства, покликані замаскувати істинний стан справ і замакітрити мільйонам людей голови. Але суть в іншому: в нашому сьогоденні вистачає послідовників Сталіна. Вони не дружать з істиною, вони готові на найграндіознішу брехню задля збереження своєї влади, вони воліють давати людям видовища, натомість тримати людей під контролем. Після прочитаного кожен сам легко назве приклади...
