Буда: хутір, винищений нацистами

В ці сонячні, погожі червневі дні з глибини пам’яті знову й знову зринають спогади про страшний і трагічний день для хутора Буди на Черкащині — 18 червня 1943 року. Цей день розділив життя хуторян на «до» і «після». Будяни до останнього не знали, яка доля чекає на них: чимало полягло у братській могилі, ще більше потрапило в рабство. Гамірний хутір за день перетворився на пустку — завдання Вермахту було виконано.

Розстріл 18 червня 1943 року хутора Буди — це перший випадок серед сотень аналогічних, коли було знищено ціле поселення. Навколо цієї трагедії існує чимало історичних неточностей та «білих плям». Проте їх таки вдалося виявити завдяки тим, хто довгі роки зберігав у пам’яті спогади про ту лиху годину. Тож як це все було насправді.

Етап І: оточення та сортування

Ще звечора 17 червня жителі помітили німців на хуторі. Однак німецькі розвідники не втручалися в життя будян, а тому на їхнє перебування тут ніхто не звернув уваги, всі готувалися до Трійці. Перед світанком наступного дня на хутір заїхали загони карателів. Німці по дорозі «мобілізували» тридцятьох осотян, які й викопали яму для майбутніх жертв Будянської трагедії.

Із кожного будинку поліцаї та німці зігнали людей до колгоспного двору. Коли ж усі зійшлися, почалося сортування: здорові — направо, хворі — наліво.

Тривалий час побутувала думка, що на хуторі залишилися тільки люди літнього віку та діти. Однак розстріляно було людей різних вікових категорій, адже після запропонованого варіанту поділу стало зрозуміло, що здорових кудись заберуть. На чужину нікому їхати не хотілося, тому на вигоні почався самовільний поділ. Молодь і діти почали перебігати з одного гурту в інший, який, як вони думали, залишиться на Буді. Дуже багато молодих людей прикидалися хворими, щоб залишитися. Деякі сім’ї залишали навмисно по одному члену родини, щоб було кому вдома господарювати. Так залишилася з тіткою Лідія Тимофіївна Швед — тоді 11-річна дівчина, яку тітка Олена Артемівна залишила за згодою Лідиної матері Степаниди для допомоги у веденні домашнього господарства. Ганна Петрівна Деркач закінчила перед війною лісовий технікум, була вродливою дівчиною з гарною косою. Німецький солдат її декілька разів прикладом виштовхував у гурт до здорових, але вона перебігала до батьків та так, зрештою, з батьками і залишилася. Марія Проценко, яка незадовго до трагедії народила дитя, як породілля залишилася з немовлям у групі з хворими. Ганна Іванівна Чиж (Піткільова), якій на той час виповнилося 11 років, пригадувала, що всіх членів їхньої сім’ї, а їх було вісім, «відсортували» в групу до здорових, і лише мачуха залишилася в іншій. Їй пощастило, адже згодом німецький солдат перевів її у колону до дітей. Після сортування першою вантажівкою вивезли чоловіків, а другою — жінок і дітей.

Етап ІІ: конвой і розстріл

Вантажівки від’їхали, біля колгоспного двору залишилося 80 осіб, яких під конвоєм повели до вже приготованої для них могили.

Ідучи селом, люди жартували одне з одним, раділи, що залишилися вдома. Жарти затихли, коли колона підійшла до лісу, минувши останню хутірську вулицю. У натовпі почалася паніка. Переполох у колоні допоміг втекти лише одному з 80 приречених — 29-річний Олекса Чиж при першій же нагоді шугонув у лісові хащі. Позаду чулася хаотична стрілянина, поруч падали гілки, збиті кулями. Врятувала йому життя купа хмизу, під яку він кинувся, забігши у ліс. Решту людей безжально розстріляли.

У той день на Буді загинуло ще троє підлітків. Після вечорниць на вигоні Олексій і Настя Холод та їхня двоюрідна сестра Галя ночували на горищі. Очевидно, їм цей сховок видався ненадійним, і вони перебігли до погреба. Випадково чи навмисне німці вкинули до погреба гранату. Через три дні дітей поховали біля власного подвір’я.

У братській могилі на Буді спочивають 86 жертв гітлерівських карателів. Окрім 79 місцевих жителів там поховано ще чотирьох військовополонених. А 14 років по тому до могили перенесли і прах трьох молодих людей, вбитих гранатою в погребі.

Етап ІІІ: події після розстрілу

Облогу навколо хутора зняли лише 20 червня. Сімом мельничанам вдалося пробратися на Буду. Саме вони знайшли та поховали тіла Олексія, Насті й Галі Холодів, а потім, випадково натрапивши на місце розстрілу, яке було замасковане під щойно перекопаний город, відкрили могилу, ідентифікували тіла та склали список загиблих.

Після вивезення та розстрілу людей німці спалили шість будинків на хуторі. Масового пограбування хутора вони не чинили — майном та худобою будян вони «розрахувалися» з осотянами за роботу. Із уже безлюдного хутора осотяни вивезли майно та худобу. 1945 року, після повернення частини будян додому, проти жителів Осоти було порушено кримінальні справи за заявами П. А. Деркача та Н. Ф. Шпильової, які в осотянській череді впізнали своїх корів. Худобу повернути вдалося, а із сільськогосподарським реманентом та хатнім начинням все залишилося на рівні докорів і взаємних образ.

Довгий час існувала думка, що причиною винищення хутора міг стати партизанський рух. Загін ім. Сталіна, очолюваний П. А. Дубовим, був створений 24 червня 1943 р. згідно із Наказом № 1 від 24.06.43 р,. тобто через тиждень після трагедії.

Причиною трагедії міг стати також рейд Наумова, але рейд відбувся в березні, а трагедія — в червні. Запізнілий акт помсти? Крім того, викликає підозру той факт, що з усіх сіл і хуторів, через які рейдом пройшло з’єднання Наумова, знищено тільки Буду. Отже, рейд Наумова — одна з версій трагедії на хуторі.

У ніч із 16 на 17 червня 1943 року в урочищі «Табір» десантувалося ядро майбутнього партизанського загону «Москва», що могло привернути увагу німців, але відстань між урочищем і хутором більше десяти кілометрів — до Зам’ятниці ближче.

Четверта версія — діяльність відділів УПА. Про їхню діяльність в Холодному Яру пише Петро Мірчук: «Весною 1943р. починають стихійно організовуватися відділи УПА на Правобережжі. В Холодному Яру починає діяти відділ УПА під командуванням командира Костя Наддніпрянця, колишнього старшини Червоної Армії». Попри те, що ніхто із місцевих жителів не може достеменно підтвердити цей факт, відкидати цю версію не можна.

Але все могло бути набагато банальніше. Згідно з гітлерівським планом «Ост», передбачалося перетворення України на колонію, аграрно-сировинний придаток Німеччини, з перспективою знищення або витіснення місцевого населення. Окупанти почали жорстокий терор проти мирного населення. На початку весни 1943 року східні області України були вже звільнені. Очевидно, втрата колонії, порушення і розуміння нездійсненності плану змушували фашистів лютувати з подвійною силою.

Хоч би як там було, сподіватимемося, що ця трагічна сторінка в історії України ще довго житиме у пам’яті наступних поколінь. І найменше, що ми можемо нині зробити, — пам’ятати та вшановувати пам’ять тих, хто віддав своє життя за наше мирне сьогодення.