«Чути себе українцями...»

Історичні події зовсім інакше сприймаються і розумом, і серцем, коли знаємо, що за ними — століття змагань до цілі, досягти якої неймовірно важко, кров сотень і сотень тисяч, але — й п’янка радість Перемоги. І знову мета відступає кудись ген у далечінь, і ціле покоління усвідомлює (аж ніяк не «раптом»), що то була лише спроба досягти омріяної мети, ще не перемога, спроба невдала, проте така, за умови осмислення якої ми підкоримо й утримаємо цю важкодоступну вершину... Але — лише за цієї умови!

Сьогодні ми спробуємо поговорити про Соборність України і про Акт Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, 100-річчя якого відзначатимемо 22 січня. Соборність і Злука всіх регіонів України, які мають розглядатися як тривалий (і такий, що мусить тривати і зараз, і в осяжному майбутньому, бо є далеким від завершення) процес внутрішньоукраїнської інтеграції, і водночас неодмінна передумова інтеграції України в Європу — то, без перебільшення, наріжний камінь, стрижень, альфа й омега нашої історії.

Той трагічний факт, що українські землі впродовж віків були загарбані, пошматовані й розділені поміж хижими сусідами — внаслідок не лише їх, сусідів, агресивності, але й недолугості, неспроможності наших власних правителів, так само як і внаслідок недалекоглядності, ілюзій і сліпоти народу! — цей факт сприймається частиною наших співгромадян, на превеликий жаль, як банальність, всоте повторена істина прадавньої історії, котра до реалій їхнього конкретного життя не має прямого стосунку (зовсім інший погляд  на це — у тих, хто зі зброєю в руках захищає та виборює Соборність, єдність України, бачить обличчя ворога і знає, за що ризикує життям).

Проте це в жодному разі не було банальністю для Володимира Великого та Ярослава Мудрого, які завершили об’єднання прадавніх українських земель у потужну наддержаву — Русь-Україну (Київську Русь) — і над усе ставили її, цієї держави, цілісність, чудово розуміючи, що в іншому разі одразу знайдуться охочі (половці, поляки, угорці, німці...) Русь-Україну розділити. Це не було банальністю для Володимира Мономаха й для геніального автора «Слова о полку Ігоревім» — вони (Мономах — у «Повчанні») пророче застерігали: внутрішньодержавна ворожнеча амбітних руських князів і князьків — то шлях до катастрофи. Так само розуміли це Роман Мстиславич (який поклав головою у боротьбі за сильну Західноукраїнську, а далі — сильну Українську державу) та син його, король України Данило Романович Галицький.

МАЛЮНОК НІКІТИ ТІТОВА

Причому ці володарі були людьми освіченими й знали праці визначних релігійних і світських філософів Візантії — Максима Сповідника, Лева Математика, Федора Метохіта, Віссаріона Нікейського та й самого могутнього імператора ромеїв Юстиніана з його Кодексом законів. Усі згадані мислителі дуже багато писали про Соборність (як у конкретно-політичному сенсі як єдність усіх територій Візантійської імперії,  так і в сенсі філософському). Як вони розуміли ці категорії? Як, сказати б, «Симфонію» двох партнерів — творців (Держава і Церква, Еліта і Народ, Імператор та його піддані, цивільні мешканці та військові), де кожен грає свою, заздалегідь продуману й відведену йому самим Богом важливу роль — «скрипки в оркестрі». На Русі цю концепцію знали — принаймні, освічена частина суспільства. І порівняння гармонійного державного устрою із вражаючим, безкінечним візантійським собором, цією архітектурною симфонією, де все продумано і де не може бути дрібниць, — наші предки засвоїли й сприйняли. Чи не звідси виникла ідея нашої величної Софії — Софії Київської — з її незабутнім «ефектом високого неба» (формула видатного філософа Сергія Борисовича Кримського). Звісно, в такій концепції містилася й чимала частка утопії — це теж є правдою.

В умовах руйнування чи занепаду державності про Соборність не може бути й мови — вона, в кращому разі, перетворюється на геть відірвану від реального життя красиву мрію, а то й стає порожньою абстракцією, зовсім не зрозумілою для переважної більшості людей. Так сталося в ХІV—ХV століттях, коли окремі частини українських етнічних земель опинилася (вимушено чи напів-»добровільно») під владою інших держав (Польщі, Великого князівства Литовського, Угорського Королівства, якщо мати на увазі Закарпаття — між іншим, цей споконвічно український край возз’єднався з Батьківщиною лише 1945 року, боротьба за Соборність і Злуку з Вітчизною тривала тут шість століть (!), причому й зараз західний сусід і колишній «володар» Закарпаття, схоже, готовий, бачачи слабкість Української держави, «прибрати до рук» те, що «погано лежить»). І за цих трагічних реалій знову й знову поставало життєво важливе, насущне завдання: відродити, «злучити», об’єднати Соборну Державу українського народу.

Богдан Хмельницький зробив великий, колосальний крок на цьому шляху (і показовими є його посилання під час перемовин із Річчю Посполитою, Османською імперією та шведами на історичні традиції давньої, Соборної та єдиної України-Русі!). Але в добу Руїни змагання до Соборності — внаслідок величезної історичної трагедії українців — набуло гранично конкретного вигляду: об’єднати два розірвані береги Дніпра — лівий («підмосковський») та правий («польський»). Ані Петро Дорошенко, ані Іван Мазепа не сприймали такий стан справ як «нормальний» і докладали усіх можливих зусиль (аж до залучення зовнішніх «гравців» — турків та шведів), аби тогочасна «Злука» таки відбулася. На короткий строк — декілька років або й декілька місяців — могло здаватися, що успіх на цьому шляху є можливим. Проте драма нашої історії тривала... Мазепа залишив нам свою «Думу» з пророчим попередженням: не «пропасти всім» «през незгоду», бо тоді ми таки «самі себе звоюємо». Видатні українці ХVІІІ—ХХ століть розуміли:  тільки єдність — оце й є дорога до омріяної Соборності та Злуки!

Друга половина ХІХ — початок ХХ століть (а це доба, коли українська етнічна територія була розділена між Російською імперією — Лівобережжя та Наддніпрянщина — та Імперією Габсбургів — Галичина, Буковина, Закарпаття) знаменувалися теоретичним, концептуальним проривом у царині вивчення сутності політичних, інтелектуальних, історичних підстав українців на Соборну, єдину державу, на об’єднання всіх наших етнічних земель. І не менш важливо — було вперше публічно з’ясовано: що конкретно треба для цього зробити. Без цієї, вкрай необхідної, підготовчої теоретичної роботи драматичне змагання за Злуку та Соборність у ХХ столітті — про що у нас піде мова у другій частині цього допису — було би неможливим. Особливо слід відзначити тут праці Івана Франка та Михайла Грушевського.

Іван Франко, піддавши критиці федералістські ілюзії свого вчителя Михайла Драгоманова (для котрого увесь комплекс національно-визвольних проблем українців, зокрема і Соборності та об’єднання наших земель, був підпорядкований завданням «федерації» з «майбутньою демократичною Російською державою», де й Україна знайшла би собі місце), в «Одвертому листі до Галицької української молодежі» (1905 рік) так сформулював місію грядущих борців за об’єднання захоплених українських територій: «Ми мусимо навчитись чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І сє почуттє не повинно бути у нас фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції (дії, висновки. — І.С.)». Ця думка Франка стала настановою — дороговказом для Галицької (так само і чималої частини наддніпрянської) української молоді, потужно вплинувши на її світогляд. Ця молодь, власне, і піднялася у 1918 — 1919 роках на боротьбу за Соборну Українську державу.

А ось погляд Михайла Грушевського. У статті «Галичина і Україна» видатний український історик зазначав: «Треба розвивати в усіх частинах українських земель почуття єдності, солідарності, близькості, а не роздмухувати ріжниці, які їх ділять». Там же Грушевський застерігав, що коли галичани і наддніпрянці не докладуть відповідних зусиль, то стануть у майбутньому двома окремими націями, як це сталося із сербами та хорватами»! Він вважав, що «всеукраїнство, або український універсалізм — тісне єднання всіх частин української землі й підпорядкування всіх ріжниць, які їх ділять, спільній і єдиній цілі — національному розвоєві — являється кінець кінцем не тільки бажаним самим по собі — ідеально, але є дуже важливим і для потреб місцевого життя її частин, для її ближчих цілей і завдань».

І найглибші думки мають витримати жорстоку перевірку практикою і часом. Написане Франком і Грушевським пройшло нещадне випробування у вогні Першої світової війни та Української революції 1917 — 1921 рр. Про це — у другій частині статті.

Початок. Продовження читайте у наступному випуску сторінки «Історія та Я»