Чи розкрито останню таємницю УПА?

Нещодавно в засобах масової інформації з’явились сенсаційні, як було заявлено, повідомлення про знаходження місця, де було знищено тіло головнокомандувача Української Повстанської Армії (УПА), голови Генерального секретаріату Української головної визвольної ради (УГВР), голови проводу Організації Українських Націоналістів (ОУН) в Україні Романа Шухевича. Ось що писала, зокрема, газета «Експрес»: «Село Гуків на мальовничому березі Збруча — перший населений пункт на межі двух областей — Тернопільської та Хмельницької. Саме тут, як свідчать недавно розсекречені архівні документи КДБ, енкаведісти спалили і пустили по воді тіло легендарного провідника».

У згаданому селі вже встановили меморіальну плиту, на якій написано: «На цьому місці 9 березня 1950 року вознісся в небо лицарський дух головного командира УПА, вірного сина українського народу, генерала Романа Шухевича, який загинув 5 березня 1950 року під містом Львовом у нерівному бою з московсько-більшовицькими ординцями в результаті підлої зради».

Напис як напис, хоча до слів про «підлу зраду» ми ще повернемось. Та мене найбільше вразило посилання на якісь «недавно розсекречені архівні документи КДБ». Такі документи ми прагнули свого часу знайти з моїм колегою істориком Дмитром Вєденєєвим, коли писали про загибель Шухевича, але нічого не знайшли. Більше того, ми шукали свідків трагічних подій, але багато з них не бажали нічого розповідати, а чимало вже пішло з життя. І ось раптом нині нібито знайшлася людина (її ім’я не називають), причетна до розправи.

Отже, постає запитання: що це за «розсекречені» документи і що це, власне, за особа, яка подала такі важливі відомості? Відповіді поки що немає, а от деякі сумніви у мене виникли. Втім, варто згадати, як мовиться, «історію питання».

Процитую для початку уривок із таємного «Плану чекістсько-воєнної операції по захопленню або ліквідації Вовка: «Для реалізації даних, що надійшли, з метою захоплення або ліквідації Вовка на світанку 5 березня ц.р. провести по селу Білогорща та дотичному до нього лісному масиву, а також у західній околиці села Левандувка чекістсько-військову операцію…

Для проведення операції:

а) Зібрати всі наявні у м. Львові оперативні резерви 62 СД (Стрілкової дивізії. — Ю.Ш.) ВВ (Внутрішніх військ. — Ю.Ш.) МДБ, штабу українського прикордонного округу і Управління міліції м. Львова.

б) Зняти по тривозі військові сили, що беруть участь в операції на стику адміністративних кордонів Глинянського, Перемишлянського і Бобрковського районів Львівської області у кількості 600 осіб і зосередити на 5 годину 5 березня ц.р. у дворі УМДБ Львівської області.

в) Операцію провести методом блокування села Білогорща, прилеглих до нього хуторів, західної околиці селища Левандувка і лісного масиву».

Для керівництва операцією створили оперативний штаб, до якого увійшли заступник міністра Держбезпеки УРСР генерал-майор Дроздов, генерал-лейтенант Павло Судоплатов (той самий майбутній автор сенсаційних мемуарів), начальник ВВ МДБ Українського округу генерал-майор Фадеєв і начальник УМДБ Львівської області полковник Майструк.

Отже, серйозні сили і серйозні люди керували операцією. Кого ж ловили? Що це за Вовк, на якого полювали? А це і був Шухевич. Як видно з цитованого документа, полювало на Вовка не лише військо. З 1944 року НКДБ розгорнув широкомаштабний оперативний захід «Берлога», спрямований на пошук членів ОУН і особисто Шухевича. З жовтня 1945-го порушується розшукова справа «Вовк» особисто на Шухевича. Відповідні завдання пізніше було покладено на створене у січні 1947-го Управління 2-Н МДБ УРСР, 1-й відділ якого вів розшук лідерів українського підпілля. В цілому по Україні не менш 700—800 оперативних працівників одночасно брали участь у пошуках командарма УПА. Характерно, що тричі надходила інформація про ліквідацію Вовка. Та вона всi рази була неточною, і пошуки тривали. Працівники комуністичної спецслужби знали: схибити не можна, бо надто небезпечним був для них той, кого вони розшукували. І тут час поставити ще одне запитання: а хто, власне, такий Роман Шухевич?

Він народився 1907 року у Львівській області. Ще з шостого класу гімназії став підпільником Української військової організації (УВО). У 1932-му закінчив Львівський політехнічний інститут. У 1926—1929 роках брав участь, організовував і керував різними антипольськими акціями. Наприклад, було відомо, що у 1926 році УВО вирішила знищити шкільного куратора Собінського, який здійснював політику полонізації українських гімназій і семінарій. Виконання присуду було покладено на Романа Шухевича. І він успішно впорався з тим завданням.

У 1929-му вступив до ОУН як один з перших членів, а у 1933—1934 рр. був бойовим референтом Крайової екзекутиви ОУН, яку очолював Степан Бандера. Саме Шухевич був організатором відомої першої бойової акції ОУН у місті Городок у 1930 році, а у 1933 році організовував напад на радянське консульство у Львові.

Шухевич мав якісну військову підготовку, був спортсменом, відзначався у лижному спорті, ставив рекорди у змаганнях з бігу, грав у футбол, керував свого часу у Львові низкою українських спортивних організацій. Словом, це була людина, підготовлена для бойових дій.

У 1934 році був ув’язнений поляками і амністований у 1938 році. У 1938— 1939 роках був старшиною у штабі Карпатської Січі, а у 1939—1941 роках у проводі ОУН відповідав за організацію підпільної мережі на західноукраїнських землях. У 1941 році як командир Українського легіону увійшов до Львова.

На початку совєтсько-нацистської війни у 1941 році, коли «чистили» західноукраїнські в’язниці, було розстріляно його брата, згодом — була піддана арешту його дружина, а дочку і сина відправлено до спеціального дитячого будинку. Доньку згодом удочерила вчителька Тетяна Запорожська.

Наприкінці 1942 року Шухевич перейшов на нелегальне становище. Нацисти заарештували його дружину Наталію Шухевич-Березинську. Тоді Шухевич, ризикуючи життям, зустрівся з полковником Альфредом Бізанцем, і гестапо звільнило Наталiю. У 1944-му Роман і Наталiя формально розлучилися, щоб родина не постраждала від нацистів, які розшукували Шухевича.

Одначе цікавилися Наталкою і чекісти, прагнучи вийти через неї на Вовка. Коли це не вдалося, у 1947 році її вперше засудили до 10 років позбавлення волі. 25 березня 1948 року заарештували сина Шухевича Юрія. Його засудять у чотирнадцять років, а на волю він вийде лише у 1989-му, коли виповниться 55 років. Вийде, втративши зір. До цього залишається додати, що і батька Шухевича також було репресовано. У жовтні 1947-го цю хвору і немічну людину забрали на етап і відправили на поселення у Кемерівську область, де він і помер.

І сказаного досить, щоб зрозуміти: комуністичний режим мав справу із принциповим і досвідченим противником. Ось чому і полювання на Вовка було масштабним.

Із іншого боку, себто з боку самого Вовка та його прибічників, це вимагало неабияких зусиль, щоб забезпечити конспірацію командарма. І були люди, які цим опікувались. Наприклад, К.Ратич, співробітник Служби безпеки (СБ) Центрального проводу, свого роду персональний конструктор бункерів для Шухевича. Велику роль відіграла зв’язкова Галина Дідик, яка забезпечила не менш як півтора десятка місць укриття командарма. У зв’язку з погіршенням здоров’я Шухевича (почали набрякати ноги, й він не міг переховуватись у звичайних бункерах) на зиму 1945— 1946 року Дідик обладнала для нього бункер під піччю у будинку по вулиці Сулимирського, 4, у Львові. Навесні 1946 року Шухевич пішов у Рогатинські ліси, де діяв Рогатинський особливий окружний провід, спеціально створений як база для укриття керівного складу підпілля Галичини. З того часу «Тарас Чупринка» залежно від сезону змінював місця укриття. Наприклад, взимку наступного року (і до квітня 1947 року) перебував на конспіративній квартирі села Княгиничі Букачівського району на Станіславщині. Тут ним опікувалася ще одна зв’язкова Ольга Ільків (Роксоляна).

Незважаючи на добру фізичну підготовку Шухевича, умови підпілля і психічне перевантаження давалися взнаки — міокардит, гіпертонія, ревматизм. Неодноразово командарму довелося (зрозуміло, із фальшивими документами) звертатись до львівського лікаря Блея. Зберіглися свідчення львівського лікаря Матвія Лотовича, до якого також звертався по допомогу Шухевич. У червні 1947 року Лотовича відвідала невідома дівчина, яка привела з собою чоловіка, якого назвала «бухгалтером з молочарні». Після півторагодинного обстеження Лотович дійшов висновку, що пацієнт страждає на послаблення серцевих м’язів, катар шлунку, ревматизм суглобів. Дав рецепт, призначив дієту. Вдруге «бухгалтер» відвідав його у лютому 1948-го.

Ті, хто дивився створений у 2000 році в Україні фільм режисера Олеся Янчука «Нескорений», присвячений Шухевичу, напевно, запам’ятали одну з початкових сцен, де командарм разом зі зв’язковою перебуває в Одесі. Шкода лише, що автори фільму в цій частині (як, до речі, й у багатьох інших сценах стрічки) нічого не пояснили глядачеві: як же це могло статися, що головнокомандувач УПА, підпільник, відпочиває на курорті?

Проте згаданий епізод, по суті, правдивий. Шухевич через стан здоров’я разом із Галиною Дідик у липні 1948- го перебував на Лермонтовському курорті в Одесі. Вони придбали курсовки на ім’я вчителя Ярослава Польового та Ганни Хом’як. Відвідували провідного кардіолога професора Сигала. Йдучи на процедури, завжди брали із собою отруту і по черзі приховували пістолет. Та більше, у червні наступного, 1949, року вони знов повторили небезпечну подорож до «жемчужины у моря».

Зрозуміло, це був величезний ризик, але диктувався він станом здоров’я Шухевича, а успішний результат двох подорожей підтвержував його справжній талант конспіратора.

Талант талантом, але відомо, чим все закінчилось. Чому? Тут час згадати ще одну зв’язкову Шухевича — Дарку Гусяк (Нусю). Вона виконувала відповідальні доручення (наприклад, виїздила до Москви з метою встановлення контактів із посольством США). 3 березня 1950 року її перехопили чотири оперпрацівники, блокували руки, не дали дотягнутися до ампули з отрутою у комірі. У машині зв’язкова намагалася вихопити руку й витягнути пістолет ТТ з вже досланим набоєм. Пізніше в Управлінні МДБ генерал Павло Судоплатов запитає її, як вона опанувала такою «нежіночою» зброєю, адже вага ТТ — майже кілограм. На це Нуся з викликом відповіла: «Дайте мені пістоль із одним набоєм, станьте за 30 кроків, жити не будете».

На допити приходили заступник начальника слідчої частини МДБ УРСР, керівники оперативної групи, Управління МГБ. Нуся вперто відмовлялась давати свідчення, «видавала» лише адреси знайомих їй гендлярів. Її катували, а потім на її очах відбулося побиття рідної матері. Попри це і тортури, вона мовчала, хоча після допитів потрапила до так званої лікарняної камери.

Тут на неї чекала досвідчена агентесса Роза, густо змащена зеленкою «після побоїв». Трохи «отямившись», вона почала вистукувати азбукою Морзе «повідомлення до сусідньої камери». Це дуже зацікавило Гусяк. Потім Роза почала писати «прихованим» олівчиком записку, а коли сусідка намагалася подивитися на текст, ховала його. Дарка поцікавилася,чи не зв’язана «товаришка по нещастю» з підпіллям. Та довго відмовчувалася,а потім запитала: «Чи знаєте ви Монету?» Це було псевдо ще однієї зв’язкової та коханки Шухевича Катерини Зарицької. І це справило на Нусю велике враження. «Вона — у сусідній камері» — тим часом заявила Роза. «Тримайте язик за зубами, — попередила вона Гусяк, — якщо продасте мене — вночі задушу!»

Так увійшла в довіру до Гусяк Роза, а згодом вона заявила, що доказів проти неї у слідства немає і її відпускають, запропонувала сусідці передати «на волю» записку. Так і сталося. Гусяк написала записку, як потім з’ясувалось, фатальну для Шухевича. Ось вона: «Мої дорогі! Майте на увазі, що я потрапила до більшовицької в’язниці, де немає людини, яка б пройшла те, що на мене чекає, і не зламалася.

Після першої стадії я тримаюсь, але не знаю, що буде далі.

М. (йдеться про Монету, тобто про Катерину Зарицьку. — Ю.Ш.) приводили на очну ставку, вона героїня тому, що трималася 5 місяців.

Цілую. Нуська.

Про мене дуже багато знають, а основне питання — це про ШУ і ДІ (тобто про Шухевича і Дідик. — Ю.Ш.).

Мене захопили шестеро і не було можливості покінчити із собою. Знали, що у мене є пістолет і отрута».

Далі Нуся пояснила, що записку слід передати Наталі Хробак у селі Білогорщі Брюховицького району Львівської області й докладно описала, як знайти її будинок. Так стало відомо, де переховується головнокомандувач УПА.

Чи через «підлу зраду» Шухевич потрапив у безвихідну ситуацію, як це написано тепер на меморіальній плиті біля села Гуків? Не думаю. Скоріше це трапилось через зраду невільну.

У «закритому» підручнику з історії совєтських органів безпеки, що його було видано 1977 року в Москві, згадується ім’я Шухевича у зв’язку з його захопленням. Мовиться про те, що це стало наслідком вдалої агентурної роботи, а також взаємодії спецслужби, частин Совєтської Армії та Внутрішніх військ. У принципі це правда.

5 березня 1950 року в селі Білогорща 8-ма рота 10-го стрілкового полку 62-ї дивізії блокувала не один, а кілька будинків, в яких імовірно міг бути Шухевич. Раптом із будинку Наталі Хробак вискочив її син Данило. Його схопили і нашвидкоруч допитали. Підліток вказав у центрі села на будинок своєї сестри Ганни Конюшек, домашня прибиральниця якої була схожа на Галину Дідик.

Близько восьмої години група солдатів і відповідальних працівників Управління 2-Н та УМДБ підійшли до цього будинку. Хвилин за десять двері відчинила жінка, яка назвала себе Стефанією Кулик, але була опізнана як Дідик. Як сказано в одному зі звітів, їй було «категорично запропоновано, щоб Шухевич Роман, який переховується разом з нею, здався і щоб вона посприяла цьому, тоді їм буде збережено життя».

Дідик відмовилась це зробити. Тоді у будинку розпочався обшук. До речі, обшукали і саму Дідик, вилучивши пістолет. Одначе вона встигла прийняти стріхнін і, вже втрачаючи свідомість, почула постріли. Підпільниця не померла, оскільки її негайно повезли до реанімації. Її вилікували і знов піддали жорстоким допитам. Майже 21 рік вона була в ув’язненні, згодом — на поселенні у Казахстані. Повернулась в Україну, мешкала в селі Христинівка на Чернігівщині, де померла у грудні 1979 року.

Одначе повернімося до подій у Білогорщі. Шухевич перебував у будинку Ганни Конюшек у спеціально обладнаному ще у жовтні 1948 року сховищі. Воно являло собою дерев’яний короб у міжповерховому просторі на кілька осіб з двома простінками, що розсувалися. Вихід з кімнати прикривав килим. У принципі, в такому сховищі можна було пересидіти обшук, не виявивши себе. Не можна і донині точно пояснити, чому Шухевич цього не зробив і спробував вирватися з будинку. Ось як це описано в одному зі звітів: «Під час обшуку з-за дерев’яної перегородки на площадці сходів були здійснені постріли.

У цей час по східцях піднімались начальник відділення Управління 2-Н МДБ УРСР майор Ревенко і заступник начальника УМДБ Львівської області полковник Фокін. У стрілянині, що виникла, тов. Ревенка на площадці сходів було вбито.

Під час стрілянини з укриття вискочив бандит з пістолетом і гранатою в руці і кинувся вниз по східцях, де наскочив на полковника Фокіна, який сходив вниз».

Далі мовиться про те, що в цей час хтось, хто стояв надворі, «підбіг і автоматною чергою вбив бандита». Докладно аналізуючи те, що відбулося, ми з Дмитром Вєденєєвим дійшли висновку, що зовсім не сержант став причиною загибелі Шухевича, який, до речі, у ніч напередодні загибелі відпустив свою охорону (11 осіб на чолі з Михайлом Зайцем — Влодком) у Карпати і залишився один із Галиною Дідик.

У березні 2000 року в газеті «Киевские Ведомости» були надруковані спогади Юрія Шухевича, який згадував, як слідчий Гузеєв привів його до гаража Львівського обласного управління МДБ, де він побачив тіло свого батька: «Батько лежав на соломі у вишитій сорочці, на правій стороні обличчя було видно слід кулі, а під груддю було три рани, на голові поруч із кульовим отвором обпалене волосся. «Значить, застрелився», — подумав я».

Дійсно, на фото чітко видно кульовий отвір на скроні. Тепер співставимо деталі. Чи реально було влучити тричі фронтально та ще й у скроню Шухевича, якщо він, як випливає з документів, зчепився з полковником?

Ще більше ми були здивовані, коли звернули увагу на те, що у документах подаються два різні прізвища сержанта, який нібито застрелив Шухевича. Те, що було зроблено так званий контрольний постріл, також малоймовірно, оскільки відомо багато випадків, коли менш значних діячів ОУН і УПА в разі поранення намагалися врятувати (часом на руках несли) за будь-яку ціну з метою видобути необхідну інформацію. Наприклад, у 1948 році для того, щоб врятувати волинського підпільника, який двічі вистрелив собі в голову при затриманні, було викликано літаком з Києва до Луцька головного нейрохірурга Українського округу Внутрішніх військ.

Отже, версію про те, що сержант мав снайперський талант, слід відкинути. Ймовірніше те, що Шухевич просто не зміг скористатись гранатою у тісноті будинку і спробував вирватися. Якби він не прагнув цього, то відразу б застрелився або підірвав себе гранатою. Внаслідок нескоординованих дій опергрупи, для якої поява Шухевича стала абсолютною несподіванкою, командарм отримав смертельне поранення, скотився вниз по східцях і, не бажаючи потрапити живим до рук чекістів, сам пустив собі із Вальтера кулю у скроню.

Тіло Шухевича привезли до Львівського обласного управління МДБ, де його показали не лише синові, а й Катерині Зарицькій, заарештованому священику Миколі Паснаку, а також Зиновію Благому (Шпак). Всі вони впізнали у вбитому командарма УПА.

Тепер повернуся до того, з чого починав, — до повідомлення про знаходження місця, де було знищено тіло головнокомандувача. У мене є сумнів, що ця «сенсація», як її названо, правдива. Зазвичай останки лідерів підпілля намагалися ретельно знищити. Так, П. Федуна було поховано у триметровій ямі з вапном на території «об’єкта № 39» Управління МВС у Львові. Останки керівника ОУН у Галичині Р.Кравчука (Петра), вбитого 21 грудня 1951 року біля села Вишнюв Журавнівського району Станіславської області, вивезли за 300 км від Львова і кремували у лісовому масиві Житомирської області, а прах розвіяли.

Відомості про це збереглися. А які «розсекречені» документи лежать в основі останнього «сенсаційного» повідомлення про Шухевича? Ніхто не знає. Не пояснили мені цього і серйозні люди, які мали б бути поінформованими. Жодним словом не згадує про це у мемуарах і Павло Судоплатов. Натомість тепер відомо, як спецслужба наприкінці 1980-х і на початку 90-х років послідовно нищила, а паралельно — ще ретельніше ховала документи з власного архіву. Виходячи з цього, можна не поспішати сприймати почуту «сенсаційну» оповістку на віру.

У ній є хіба що один позитив. Українці — нація без могил. Немає могили навіть такого амбівалентного лідера, як Богдан Хмельницький. Отже, те, що нарешті буде місце, де можна покласти квіти Роману Шухевичу, — це хоч і символічний, але здобуток держави, задля якої боровся і загинув командарм УПА.