Чи є альтернатива усталеним шаблонам?
Дискусія навколо питання оцінки нової картини відомого польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем» як фільму про- чи антипольського, що в недалекому минулому досить жваво точилася в польському культурному середовищі, завдяки демонстрації студією «1+1» телевізійної версії кінокартини, врешті-решт стала актуальною і в Україні. Поза всяким сумнівом, переключення уваги суспільства з проблем економічного виживання чи політичних розбірок на обговорення мистецьких достоїнств чи вад художнього полотна Є.Гофмана, а також його відповідності історичним реаліям — є досить незвичайним і вельми позитивним знаком. Виявляється дійсно — не «хлібом єдиним».
Щоправда, мушу зауважити, що український варіант дилеми, а саме: фільм польського режисера є про- чи антипольський — штучний, надуманий, спровокований розмовами, що точилися на землях, західніших від Бугу. Пояснюю чому.
«Все пізнається в порівнянні» — філософська сентенція, що вже давно і міцно ввійшла в нашу повсякденну лексику, підводить до крамольної та водночас самоочевидної думки: українському глядачеві ні з чим порівнювати картину Є.Гофмана! На відміну від глядацького загалу польського, у переважній своїй більшості не лише знайомого з творами Г.Сенкевича (на основі одного з яких і було поставлено фільм), а й прямо чи опосередковано вихованого на них. І тому то на польських теренах дискусія щодо про- чи антипольськості картини Є. Гофмана точилася не в абстрактному вимірі, а в цілком конкретному порівнянні з відправним матеріалом, здебільшого оригінальною версією, викладеною в однойменному романі Г.Сенкевича, меншою мірою — історичними реаліями середини ХVII ст.
Нам, українцям, буде досить важко зрозуміти суть полеміки, що точилася в польському суспільстві, якщо ми не спробуємо усвідомити, що ж для польського інтелігента чи пересічного громадянина значить історична проза Г.Сенкевича, а передовсім його всесвітньовідома трилогія — «Вогнем і мечем», «Потоп» і «Пан Володийовський». Не думаю, що аж надто перебільшу їх реальне значення, коли скажу, що на цих історичних романах формувалася модерна польська нація. Адже історична свідомість, згідно з новітніми науковими розробками, являє собою одну з важливих складових процесу формування нації . Г. Сенкевич інтуїтивно відчув це. Поставивши перед собою завдання «зміцнити серця» поляків у роки неволі, письменник настільки геніально зобразив історичне минуле, майстерно доповнивши його художнім домислом, що в роки змагань поляків за незалежність і власну державу, його історичні романи стали явищем культовим. Їх вивчали, цитували, ними тішили почуття національної гідності.
Інша справа, що поставивши перед собою таку і варту всіляких похвал шляхетну мету — пробудити в поляків жадобу до волі, письменник не досить вдало обрав історичну канву для втілення своїх ідей. Адже, на відміну від двох наступних частин трилогії, де змальовується боротьба поляків проти шведських і турецьких нападників, у першій частині польська шляхта воює проти українських козаків та селян, і саме вони, останні, ведуть священну війну за власну волю! Ось у цьому і криється найбільше протиріччя історичної візії Г.Сенкевича. Письменник дивиться на визвольні змагання українців очима польського шляхтича, вихованого на реаліях першої половини ХVII ст. А тому для нього залишається актуальним погляд на козаків як на «бунтівних хамів». І саме тому так органічно iз вуст польського шляхтича Заглоби звучить щирий подив: «Що то за часи! Хами такі меди п’ють!»
Ось iз яким матеріалом доводилося працювати Є.Гофману. І, як засвідчує кінцевий продукт його праці, режисер намагався всіляко пом’якшити прошляхетську візію Г.Сенкевича, не смакуючи без крайньої потреби на сценах насильства, зміщуючи акценти на показ людських доль у роки жорстоких катаклізмів, ставлячи в центрі оповіді історію людського кохання. Тобто адаптувати історичні реалії ХVII ст. та їх сприйняття польським письменником кінця ХIХ ст. до умов кінця ХХ ст.
Чи правдиво зображені в картині історичні події? Чи такими були насправді Богдан Хмельницький, Іван Богун, Ярема Вишньовецький, Туган-бей, Іслам-Гірей, король Ян-Казимир чи інші реальні історичні особи? Напевне, це питання неодноразово цікавило українського глядача при перегляді фільму. Як людина, яка з цікавістю дивилася картину, з впевненістю можу стверджувати — майстерно! З точки зору професійного історика — впадає в око певна невідповідність у трактуванні як історичних подій, так і змальовуванні історичних образів. Особливо виразно дисонує з історичними реаліями апологетика князя Я.Вишньовецького, діяльність котрого критично оцінюється не лише українськими істориками, але i їх польськими колегами.
Однак мову ведемо не про нову наукову працю, критерієм оцінки якої є об’єктивність і неупередженість автора. Мова йде про твір художній, вартість якого визначається іншими чеснотами: емоційністю, суб’єктивністю тощо. Художній фільм має будити інтерес глядача до того, що відбувається на екрані. І картина Є.Гофмана вдало справляється з цим завданням, не залишаючи до себе байдужими ані поляка, ані українця. А чи роз’єднує нас картина, чи, навпаки, стимулює краще зрозуміти один одного — на це питання маємо відповісти кожен за себе, в межах власного історичного світосприйняття, власної політичної культури та рівня толерантності.
