День перемоги і суверенітет історичної пам’яті

У постмайданній Україні – нове трактування Другої світової війни та місця України у ній. Попереднє, москвоцентричне трактування, яке в роки Януковича пишною георгіївською стрічкою красувалося на злегка ослаблому тілі української державності, тепер потіснив червоний мак, покликаний підкреслити нашу євроінтеграцію у царині історичної пам’яті. Так твердолобе совєтсько-державницьке тріумфаторство замінили більш гуманним відчуттям смутку за жертвами найкривавішої бійні в історії людства.

Зміщення акценту із пабєди на трагедію маленької людини, відмова від постсовєтської міфології із освободітєлями Європи, Зоєю Космодем’янською та іншими памфіловцями, – нове і незвичне для українського суспільства, тому західноєвропейський червоний мак приживатиметься на нашому ґрунті ще довго, зате наслідки його для самоідентифікації українця будуть значними. Важливо розуміти, що цей проєвропейський крен у трактуванні Другої світової – один із найміцніших цвяхів у труну ментального СССР, у якому досі живе велика частина наших співгромадян. Адже після краху ідейного спадку, який тягнув за собою великий Октябрь, після фіаско шалено привабливої ще кілька десятиліть тому комуністичної мрії, після дискредитації бундючно-лицемірного, гнітючого,  людиноненависницького совка, єдиною цінністю, яка ще могла об’єднувати навколо себе червонопрапорових ностальгувальників за епохою серпа і молота, була Війна, – відбілена, героїзована, велика, та ще й вітчизняна. Це позитивний образ комуністичної держави, держави-борця проти абсолютного зла (т. зв. «немецко-фашистских захватчиков») та переможця над ним служить опорою для усіх інших позитивних комуністичних стереотипів, ідеологем і мемів, – від реанімованого культу Сталіна до вареної ковбаси за 2.20, – тому творці ідеологічного порядку денного для України чинять дуже розумно, висмикуючи основу з-під карткового будиночку радянської міфології.

Це позитивний бік тих ідеологічних пертурбацій, які переживаємо сьогодні. Є негативний. А саме: факт заміни нафталіново-совєтського трактування Другої світової на нове, поспішно викроєне за європейськими шаблонами, продемонстрував слабкість і незрілість нашої стратегії із захисту українських, так би мовити, інформаційних рубежів. Україна, як виявилося, не в змозі запропонувати суверенного міфу Другої світової війни, тому у медіавійні з Росією змушена користуватися чужинським. Дуже важливо, щоб перед Україною (як і перед будь-якою державою із претензією на суверенітет) стояло завдання не механічно поїсти й понадкусувати російсько-імперські побрехеньки, а сконструювати спільний для всіх українців історичний наратив; не бездумно змавпувати західних сусідів і загнувши голову втікати якнайдалі «геть від Москви» (тим паче, що Європу поки що ніхто нам не «дайош»), а йти осмислено, йти із гордо піднятою головою, обираючи максимально сприятливий для національних інтересів маршрут.

Якщо вибудовувати наше розуміння історії виходячи з інтересів України (а не інтересів євроатлантичного лобі в Україні), стає очевидним, що Друга світова війна для нашого народу – це, попри мільйони понівечених за чужі інтереси життів, ще й наново розпалена ватра боротьби за українську державність. Напередодні, під час та після Другої світової українці проголошували суверенітет (15 березня 1939 р. в Хусті, 30 червня 1941 р. у Львові; були й інші спроби), вчилися державницькому мисленню, створювали повноцінні боєздатні армії, які ставили собі за мету відновлення незалежної України: Українська повстанська армія, УПА «Поліська Січ» Бульби-Боровця, Карпатська Січ тощо. Усі ці збройні формування повинні бути потрактовані як загальноукраїнські, без прив’язки до географічних регіонів чи політичних спектрів, адже боролися вони за самостійність усього нашого народу. З огляду на кінцеву мету їхньої боротьби, у незалежній Україні їх слід інтерпретувати як позитивних історичних персонажів, – із виокремленням і осудом окремих злочинців. У цій хоч і неуспішній, але дуже важливій в історичній перспективі спробі вигризти українську державність у радянського та німецького тоталітарних монстрів (до речі, всупереч респектабельним західним демократіям, у чиї плани наша самостійність не входила) мав би бути глибинний сенс Другої світової війни для українського народу.

Українці повинні сприйматися учасником цієї війни, суб’єктом, який захищався, воював, проявляв героїзм, творив, діяв, – у тому числі й у складі Червоної армії (згадаймо твердження міністра закордонних справ Польщі Ґжеґожа Схетини, за яким Освенцім визволяв Перший український фронт, тобто передусім українці). Українці у радянському війську – це теж сегмент, один із ключових сегментів загальнонаціональної боротьби за самоутвердження українців. У правдиво українській інтерпретації 9 (8) травня – це не день совєтської перемоги, і не лише день пам’яті за мільйонами загиблих, але й день, коли українці (поряд із білорусами, росіянами, американцями, англійцями, французами, поляками, самими німцями і десятками інших народів), заплативши неймовірну ціну, доклалися до поконання гітлеризму і цим завоювали собі право на місце під сонцем у повоєнній Європі, завоювали право на суб’єктність. Неголосно заявити про це право наш народ зумів відразу ж по війні (через членство УРСР в ООН), а повною мірою реалізувати – лише у 1991 р.

Однак сучасна українська владна верхівка побоялася піти суверенним шляхом у царині історичної пам'яті. Вискубувати тоталітарні сталінські вуса (на зло роспропаганді, яка їх елегантно причісує і підкручує) євроатлантичними щипцями значно зручніше ніж упівсько-бандерівськими. Ці останні щипці сучасна влада боїться ледь не більше ніж януковичівська. Тільки частково це пояснюється необхідністю стримувати гойдалку внутрішньоукраїнських протиріч і якнайменше відповідати образу «фашистської хунти». Істинна причина такої поведінки – банальна відсутність у політичної верхівки нашої держави амбіції перетворення України у повноцінного суб’єкта міжнародних відносин, що передбачає не лише суверенну економіку, політику та інформаційну сферу, але й суверенну історичну пам’ять.

Суверенна історична пам’ять – не примха, не фікція і не дрібниця. Аби зрозуміти, наскільки важливим чинником вона є, достатньо кинути оком на деякі приклади боротьби за суверенітет історичної пам’яті (зокрема про Другу світову війну як її принциповий, значущий до сьогодні вузол), яку ведуть інші народи. Ми звикли до того, що як правило, порахунки навколо міжнаціональних кривд, завданих у рамках і внаслідок Другої світової війни, мають виразний політичний характер. Давно стало нормою спекулювати на історичних трагедіях, намагаючись створити на них національний міф у якому хороші «ми» і погані «вони», причому «вони» завжди нас ображали, а «ми» – завжди їм великодушно пробачали і лише іноді завдавали ударів у відповідь. Творенням цих міфів та втовкмачуванням тих чи інших трактувань займаються професіонали – адвокати від історії.

Слід зазначити, що навіть найбільший правдолюб, беручись за інтерпретацію, не в змозі дати об’єктивної, безпристрасної оцінки всього комплексу складних, неоднозначних фактів, яким є Друга світова війна. Картина, яку такий правдолюб малюватиме, все одно матиме сліди його підсвідомих переконань, проти волі самого інтерпретатора відображатиме його симпатії та антипатії, уявлення про добро і зло, стереотипи, прогалини у знаннях тощо, – дзеркало людської душі не буває ідеально рівним. Тому апріорі суб’єктивна інтерпретація фактів – явище закономірне, а межа між правдолюбом із неточним від природи дзеркалом душі та вправним шахраєм, який зумисно підганяє факти під готові концепції, – на жаль розмита і важковловима. Саме тому єдиної загальновизнаної правди про Другу світову немає і не може бути, як не може бути точки у японському саду Рьоандзі, із якої було б видно усі 15 каменів. Правд багато.

Правда Росії – найбільш знайомий українцям закордонний приклад. Тут Андрєй Фурсов відразу дасть нам зрозуміти, що пакт Молотова-Ріббентропа – ніщо порівняно зі співпрацею європейських демократій та Третього Райху. Ніколай Смірнов і Міхаіл Ширяєв, опираючись на документи, продемонструють, що Франція, Великобританія та США ставили перед собою мету знищити Росію (яка ніколи нікому не бажала зла), нацькувавши на неї Гітлера. Анатолій Вассерман авторитетно доведе, що Катинь – справа рук німців, а не совєтів та викриє безпідставність претензій Японії на Курильські острови. Усі вищеназвані автори пачками публікують книги, статті та фільми про хорошого Сталіна, який ніякими репресіями не займався (ну хіба трохи), а просто любив народ і боровся проти його ворогів. Легко здогадатися, яка роль у цій парадигмі відводиться борцям за українську державу в роки війни: Бандера – нацистський колаборант і міжнародний злочинець, УПА ніколи не вступала в конфлікти з німцями (про це вам, серед інших, розповість Міхаіл Лєонтьєв на «Первом канале»). Ще б пак, українські націоналісти погані, – хоча б тому, що ніякої окремішньої української нації взагалі не існує. Крім усього іншого, загальнопоширеним фарсом у радянсько-російській історіографії та пропаганді є виокремлення вєлікой оттєчєствєнной із контексту Другої світової з метою завуалювати роки плідної військово-економічної співпраці СССР із Третім Райхом (1939–1941).

Для офіціозу республіки Білорусь 9 травня – це теж День перемоги, однак перемоги своєї, мало схожої на російську. Попри вип’ячування ролі білорусів у вирішенні долі конфлікту (що не дивно), суверенітет білоруського Дня перемоги підкреслює демонстративне відмежування від Росії на рівні символіки: заборона георгіївської стрічки та утвердження автохтонних символів свята: своїх національних зелено-червоних кольорів та свого (а не позиченого в Європи) цвіту яблуні. Історичний суверенітет Білорусі є одним із найважливіших індикаторів політичного суверенітету країни, індикатором не номінально-паперової, а правдивої незалежності гордої лукашенківської автократії, – як від Заходу, так і від Росії.

Прикладом відмінного захисту національних міфів про війну може бути польська історична наука. Тут Єжи Ейслер бідкається, що французи та англійці зрадили Польщу (очевидно, завжди вірну своїм союзникам, наприклад Петлюрі), залишивши її на розтерзання тоталітарним потугам. Польське телебачення називає «ударом у спину» загарбання совєтами польських східних територій у вересні 1939-го, ігноруючи той факт, що рік перед тим поляки вчинили аналогічно, взявши участь у підлому мюнхенському поділі Чехословаччини. Едвард Прус, з-під пера якого вийшло більш як півтора десятка антиукраїнських книг, розглядав операцію «Вісла» як вимушений захід, спричинений злочинною діяльністю УПА, який був єдиним способом уберегти населення від бандерівських головорізів. Той же Прус та, скажімо, Іво Ципріан Поґоновскі, переконували, що 1600 знищених у Єдвабне євреїв – справа рук німців, а не поляків.

Плекають національні міфи і в американському варіанті історії Другої світової, де саме американський солдат виступає визволителем Європи від гітлеризму, а роль Червоної армії применшується. Надзвичайно корисну для США роботу із поширення позитивного образу американського солдата виконує пропагандивна машина «Голлівуду», яка, на відміну від академічних істориків, здатна достукатися до масового реципієнта у будь-якому закутку планети. У Франції роздувають героїчний міф про «Рух опору», покликаний прикрити доволі тісне французько-німецьке співіснування під час окупації країни німцями. Держава Ізраїль до сьогодні будує свою політику та державницьку міфологію на Другій світовій. У Японії помітна тенденція тим чи іншим робом утримувати в полі зору трагедію Хіросіми та Нагасакі, яка, якщо взята без контексту, перетворює країну сонця, що сходить із агресора на жертву. Безмежно героїзує і драматизує свою боротьбу проти японських загарбників та перебільшує своє значення у загальній перемозі союзників сучасний Китай. Цікаво спостерігати за еволюцією бачення Другої світової у дзеркалі німецької історичної науки, де поряд із безумовним каяттям та посипанням голови попелом у зв’язку зі злочинами Другої світової війни, виросла нова парадигма, відповідно до якої німецький народ ділиться відповідальністю за нацизм із іншими народами (в т. ч. й з українським), або ж виправдовує зародження нацистського зла існуванням не меншого зла більшовицького (теза історика Ернста Нольте).

Доводиться визнати, що у всесвітній інформаційній війні історичних пам’ятей ми, українці, виглядаємо доволі слабо. Наші позбавлені моральної та матеріальної підтримки адвокати від історії часто розкуповуються опонентами різних мастей. Так український масовий телевізор та українська елітарна історична наука стають передусім полем для протистояння колективного західного міфу із міфом радянським. Україноцентричний наратив про Другу світову – як правило у програшній позиції, у становищі своєї правди в своїй хаті, яку значно краще екіпіровані чужі правди (у нашій же хаті!) пригнічують, опльовують і виштовхують на маргінес.

Причин багато. Слабкою ланкою українського суспільства сьогодні є, безумовно, політична еліта, безмежно далека не лише від побутових, але й від вічних національних інтересів українців. Нездатність еліт мислити на десятиліття вперед, відсутність патріотичної стратегії (попри бутафорний зовнішній пафос), культ власної кишені, ідеологія золотого батону, – усе це чинники, які сприяють окупації нашого інформаційного простору то з боку північних сусідів, то з боку брюссельсько-вашингтонських друзів. Слід чітко усвідомити, що жодна з чужинських історичних концепцій не працює на українські інтереси. Ні прокремлівська політично-публіцистична п’ята колона, яка саме отямлюється після революційного нокауту 2014-го і потроху збирається з силами, ні наші скороспечені европейці, які на західні ґранти розповідають нам, як слід трактувати УПА, які цінності сповідувати, а яких відцуратися. Господарі-роботодавці і перших, і других розуміють ціну ставки, добре усвідомлюють орвелівську істину: хто володіє минулим, той володіє майбутнім. Усвідомити її повинно і українське суспільство. А усвідомивши, взятися за побудову суверенної України, яка неможлива без суверенної історичної візії Другої світової війни.