День у княжому Києві

У тіні середньовічних міських стін витиналися не тільки зафіксовані у літописних джерелах різноманітні узори соціально-політичних подій та інших яскравих історичних явищ. Тут спливало повсякденне життя людей з притаманним їм ритуалом щоденної поведінки та укладом, що визначав розпорядок дня, час різноманітних занять, характер праці й дозвілля, форми відпочинку, ігри, любовний ритуал і ритуал похорон.

Міське населення Київської Русі в часи її найвищого піднесення складало, за підрахунками вчених, чотири відсотки загального демографічного потенціалу усієї країни (близько 12 млн). З-поміж інших тогочасних великих міст найбільшими були Новгород, Смоленськ та Київ. Останній був просто гігантом. У часи його розквіту в ньому мешкало майже 50 тисяч осіб. 

Населення середньовічного Києва було неоднорідним за соціальними, професійними та віросповідними ознаками. Більшість городян сповідували християнське віровчення, але навіть у межах одного міста були розділені щільною сіткою парафіяльних громад. За свідченням саксонського хроніста Тітмара Мерзебурзького, ще на початку ХІ ст. у Києві було понад 400 церков. Пожежа, що спалахнула у місті в червні 1124 р., знищила, за свідченням літописних джерел, майже 600 церков. Міські давньокиївські спільноти, кожна зі своїм укладом життя і світоглядними установками, ціннісними орієнтаціями, утворювали певне соціокультурне співтовариство, єдність якого визначали приналежність до християнського віросповідання, спільні свята, радощі й біди.

В урбаністичній моделі Києва органічно поєднувались аристократична вишуканість кам’яних палацових і храмових будівель на князівському дитинці й невибагливість за своєю архітектурою дерев’яних жител городян. Боярські будинки тулилися ближче до княжого двору, який містився в аристократичній частині міста — на Горі. За літописними джерелами відомо, що на початку ХІІ ст. тут знаходилися садиби Гордяти, Никифора, Воротислава й Чудина, Коснячка, Брячислава та інших княжих достойників і купців. Основна частина киян — «людей градських» — займалася цілком мирними справами — рукомеслами, торгівлею, сільськогосподарськими та іншими промислами. Цей люд мешкав головним чином на щільно забудованому дерев’яними будинками Подолі, житлові квартали якого зберігали свою індивідуальність і характер ремісничих, селянських та рибацьких поселень. Жили тут і представники духовенства. Так, під 1161 р. у літописах згадується «двір Лихачевъ попів», що містився коло подільського стовп’я (міської загорожі). У церкві на Щекавиці, як засвідчують літописні джерела, правив і, очевидно, десь поруч жив піп на ймення Василій, обраний 1183 р. на ігумена Києво-Печерського монастиря. Ближче до річкової гавані знаходилися складські приміщення та торговельні факторії купців. Тут, імовірно, були хатини човнярів, візників та вантажників.

Основний тип міського житла визначала традиція будівництва зрубів-п’ятистінок, що склалася у Києві ще на початку Х ст. Характерною рисою таких будівель є те, що основний зруб поділявся на дві камери — невеликі сіни і власне житло. Глинобитна піч тулилася до внутрішньої стіни жилої камери приміщення. Як засвідчують матеріали археологічних досліджень, розміри і планування таких садиб залишалися незмінними протягом тривалого часу. То були нерідко добротні житла, часто двоповерхові, з клітями і без них, іноді з галереями. Значна частина зрубів Подолу мала високі (до 1,5 м) підкліті, входи до яких улаштовувалися на висоті п’ятого чи шостого вінця. На думку фахівців, ця обставина, можливо, пояснює відсутність в окремих зрубах печей, які, за наявності підклітів, розташовувались у верхньому житловому приміщенні Для освітлення житлових приміщень використовувалися глиняні світильники, в котрих жевріла олія. Її виготовляли з коноплі та льону. Житла були умебльовані дерев’яними ліжками, лавками, столами, ослінцями та кріслами.

На території старокиївських садиб містилися господарчі будівлі, які слугували для збереження різноманітних припасів та використовувалися як виробничі приміщення. Залишки таких майстерень, зокрема ювелірних, металообробних та косторізних, виявлено археологічними дослідженнями не тільки в ремісничих кварталах Подолу, а й у межах Верхнього міста. Ювеліри високої кваліфікації, які виготовляли дорогоцінне церковне начиння, предмети розкоші для князівсько-боярської верхівки та прикраси для жіночих і чоловічих костюмів, були привілейованою групою міського населення. Про майстерність київських майстрів свідчать прикраси, виявлені археологами в різних частинах Києва та інших міст Русі.

Незважаючи на щільність забудови міської території садиби киян потопали у зелені плодових садів та городини. В огороджених дерев’яними парканами дворах товклася свійська худоба — коні, кози, корови, вівці. Удень городяни випасали її на вкритій соковитою травою Оболоні та придніпровських луках, а надвечір заганяли її до міста у стайні. Отож, у місті, мабуть, нестерпно тхнуло гноєм. Із загиджених пташиним послідом і кізяками дворів та непровітрених кухонь несло гостро-їдучими випарами. Ось чому князь зі своїм оточенням волів улітку мешкати у заміській резиденції — на Красному дворі, як у випадку батька Мономаха — князя Всеволода Ярославича, біля Видубичів, чи на Берестовому. Нестерпні запахи супроводжували життя городян усіх великих міст мало не до ХІХ століття. Згадаймо, наприклад, опис Парижа в культовому «Парфюмері» пера Патріка Зюскінда. Так само задихався і Лондон, доки годинникар Александр Каммінг не врятував його, винайшовши у 1875 р. туалет зі зливом.

Місто потребувало тоді багато води, конче необхідної для господарчих потреб та гігієнічних процедур. Її черпали дерев’яними коробами із річок та струмків, а у віддалені райони вона транспортувалась у діжках. Археологічними дослідженнями встановлено тривале функціонування струмка, який проходив під Замковою горою і перерізав увесь Поділ. Садиби киян, зведені на його берегах, мали своєрідну огорожу із дощок. Берегова обшивка струмка кріпилася і цілою системою дубових брусків-стяжок. У Верхньому місті, перерізаному численними ярами, також протікали річки і струмки. Якщо на дворищі не було колодязя, воду зберігали у спеціальних цистернах, з яких її черпали, аби приготувати їжу, напоїти худобу та просто умитися. Умивальником слугували глиняні горщики та мідяні тази, а у князівських покоях — коштовні водолії високохудожньої роботи зарубіжних майстрів. На садибах, де не було власної мивниці-лазні, їхні власники милися у домі коло печі.

Культура міського повсякдення має комунікаційну і символічну природу. Вулицями й узвозами міста, вкритими деінде дерев’яним помостом, городяни пересувалися здебільшого пішки. Натомість княжі достойники та заможні городяни снували між натовпом верхи на конях. Візками, запряженими кіньми, перевозили різноманітні вантажі — продукти, реманент тощо. Жвавий рух людських потоків часом спотикався, натрапивши на галасливих злидарів і калік, які вешталися містом, жебракуючи на перехрестях вулиць та майданах, а у празникові дні — коло церков на паперті. Невипадково з-поміж інших археологічних знахідок, виявлених біля церков, найбільше трапляються монети, якими парафіяни обдаровували нещасних. 

Своєрідними комунікаційними вузлами, де скупчувалися людські потоки городян, селян із довколишніх сіл та прибульців із далеких і близьких світів, були міські торжища. Тітмар Мерзебурзький їх нараховує у Києві вісім. Проте на сторінках давньоруських літописів їх згадується лише два: «Бабин торжок» на Горі у Верхньому місті та торговище на Подолі поблизу церкви Богородиці Пирогощої. Тут можна було придбати все необхідне — від оптової партії жіночих прикрас, коней, свійської худоби, сільськогосподарської продукції до звичайного кухонного горщика. Після базарування гріх було оминути корчму, аби промочити горло добрим кухлем вина чи бодай пива. «Русі веселість — пиття, ми не можемо без цього бути», — приказувала зваблива шинкарка, розбавляючи нерідко при цьому вино водою.

Ринки були своєрідним барометром стану міської економіки, а також місцем соціального спілкування різних верств населення: тут обговорювали актуальні життєві питання, народжувалися і поширювалися різноманітні плітки, чутки та анекдоти. Професійні кликуни — биричі — оголошували на торжищах офіційні розпорядження влади, викликали до суду відповідачів. «Руська Правда» Просторої редакції приписувала «закликати на торгу» про втечу челядина, пропажу оружжя чи одягу, після чого той, хто допоміг челядину переховатися або спробував продати украдені речі, ніс покарання. Биричі також збирали торговельне мито, стягували податки і штрафи та слідкували за порядком.

Культурний символізм повсякденного життя городян виявлявся, насамперед, в одязі, який маркував віковий та соціальний стан людини. На вулицях серед строкатого натовпу можна було розгледіти воїнські обладунки кремезних парубків, яскраве вбрання жінок, пишно оздоблені каптани заможних купців та бояр, строгі строї духівництва. Городяни були законодавцями моди в одязі. Специфічно міськими прикрасами були скляні браслети. У містах набуває поширення шкіряне взуття, стають різноманітними його фасони і вигляд . Чоловіки носили високі чоботи, шиті із тонкої шкіри. Жінки взували низькі шкіряні черевики. Заможні люди дозволяли собі розкошувати у нарядах, виготовлених із тонкого сукна та дорогоцінного шовку. Археологічні матеріали дозволяють виокремити поховальний одяг городян, який був відмінний від того, який вони носили за життя .

Середньовічна міська цивілізація мала доросле обличчя. Діти ж залишалися без догляду — в Київській Русі вони були на периферії уваги дорослих. Староруські книжники зазвичай обмежуються лише лаконічною констатацією про народження дитини, та й то, лише у князівських сім’ях. На восьмий день народження дитини їй давали ім’я, а на сороковий — справляли хрестини. Дитинство не мало жодного статусу, і з ним намагалася покінчити якомога раніше. Прагматичне Середньовіччя, як зауважував видатний знавець його Жак Ле Гофф, «ледь помічало дитину, не маючи при цьому часу ані розчулюватися, ані захоплюватися нею. Та й дитина часто не мала дідуся — настільки звичного для традиційних суспільств вихователя. Занадто мала була тривалість життя в середні віки. Тільки-но вийшовши з-під опіки жінок, дитина опинялася викинутою до виснажливої сільської праці або до навчання у ратній справі».

У середньовічному місті (не тільки в Києві, а й по селах) дитина також з малих років прилучалася до життя дорослих, переймалася їхніми заняттями і турботами. Хлопці вправлялися на дерев’яних мечах, готуючись до майбутніх ратних подвигів, опановували основи ремесел. Покликання дівчат — приготування до шлюбу. Ці, як їх називали за Середньовіччя, «люди прядки» змалечку вчилися нехитрому хатньому ремеслу, переймаючи від старших духовні цінності і знання. Швидка соціалізація дітей зумовлювала і раннє укладання шлюбів між ними (дівчат могли видавати заміж з досягненням 12 років, а хлопці могли вступати у шлюбно-статеві зв’язки з 14 років).

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»