Донеччина: коріння трагедії

Війна є абстракцією? Так — для того, хто стежить за її жахами, хто сприймає кров, руйнування, смерть винятково через телевізійні повідомлення, через холодні рядки електронних та друкованих ЗМІ. Вона ніколи не є й не може бути абстракцією для людини, яка зросла на тій землі, серед тих степів, лісів, річок, тих людей, яких пам’ятає з дитинства. «Болить душа» — сказати так, значить на передати й крихти страждань такої людини...

Війна є випадковістю, «стихійним лихом», бозна звідки явленим нам пеклом (без видимих причин), раптовим «ланцюгом» безкінечної ланки народних страждань? Так  — для того, хто не осмислив закономірності історії, «векторів» духовного розвитку нації та країни, хто не розкрив таємниці, в якій народжуються агресивні, загарбницькі війни (скажемо чітко: і Друга світова, 70-річчя перемоги українського народу в якій ми відзначатимемо, вшановуючи світлу пам’ять мільйонів загиблих,  і сьогоденна загарбницька, окупаційна війна Росії на Донбасі!). Вона, війна, не є випадковістю для того, хто знає, що така катастрофа ретельно й підло готується черговим претендентом на європейську чи світову гегемонію (він може сидіти в Рейхстазі, імперській канцелярії або в Кремлі) — з використанням кричущих прорахунків у культурній, соціальній, етноконфесійній, економічній політиці влади тих чи інших країн або й прямих зрадників, найманців, «п’ятої колони». Генлейн, Зейсс-Інкварт, Квіслінг, Петен, Захарченко, Плотницький, Царьов, Пушилін, Симоненко, Єфремов...

Війна є одвічним, непереборним злом в історії людства? Так — для того, хто немає заряду гуманістичної ненависті до війни як до звірячої, брудної, ганебної справи, найбільш ганебної з усіх, що може чинити людина, до підлого зневаження великої заповіді «Не вбивай!». Вона не є нездоланним злом для того, хто вірить: настане день (хай не завтра), і всякі війни будуть колись винищені з лиця Землі.

Визначний український вчений, мислитель, публіцист, громадський діяч, академік Іван Михайлович Дзюба народився на Донбасі, виріс там. Тому війна, що палає зараз на сході України, не є для нього абстракцією. Вона тривожить його до глибини душі. Ця трагедія не є для Івана Михайловича чимось випадковим; про небезпеку саме такого розвитку подій він попереджав багато разів, зокрема, ще 1992 року в своєму виступі на Першому Всесвітньому форумі українців: «Біда наша, яка може виявитися фатальною, в тому, що демократичні сили не створили ні теоретичних концепцій, ні тривких організаційних структур, які б відповідали потребі захисту конкретних соціальних інтересів трудівників і водночас узгоджували б цей захист із процесом демократичного державотворення. Натомість роль оборонців трудового люду намагаються — і не без успіху — перебрати противники незалежної демократичної України, поборники тієї системи, яка протягом 70 років здійснювала найжорстокішу в світі експлуатацію і довела суспільство до нинішнього стану. Вони ж цинічно одягаються і в одежі захисників демократії та прав людини — ті, хто ще вчора заганяв у тюрми за саму згадку про права людини». Це було сказано 21 серпня 1992 року...  

Навесні року 2015 побачила світ невелика книжка І. М. Дзюби «Донецька рана України. Історико-культурні есеї», видана Інститутом історії України НАН України (в серії «Студії з регіональної історії»). Обсяг книжки невеликий — лише 78 сторінок (до неї увійшли статті 2001 року «Донеччина — край українського слова», 2005 року «Донецька складова української культури» і новітній есей цього року «Трагедія Донеччини»), проте змістовне наповнення є таким, що його вистачило б на декілька грубезних томів. Автор пише у вступному слові: «Смію думати, що трохи знаю Донеччину, принаймні минулих десятиліть. Сумнозвісний нині Докучаєвськ, де були загніздалися мобільні бандити, що знищили маршрутний автобус з мирними пасажирами під Волновахою, — це колишнє робітниче селище Оленівські кар’єри, де жили мої батьки і де я навчався в школі; там найдорожчі мої спогади. Не можу повірити, що тими вбивцями стали мої земляки, може, й збайдужілі до України, але здебільшого не ворожі. Швидше це якась мобільна банда, що «освоює» лінію Оленівка — Докучаєвськ — Стила — Старобешеве       — Каракуб (Комсомольське) на шляху до Волновахи й Маріуполя, використовуючи зручний для пересування й переховування рельєф цієї частини Донеччини (яку колись назвали «донецькою Швейцарією).

...Протягом минулих десятиліть я мав деяку причетність до культурного життя Донеччини і, природно, не раз писав про нього. Знаю про Донеччину й донеччан далеко не все, але трохи більше, ніж ті, для кого вона лише адміністративно-географічне поняття. Намагався пізнавати її. Може, щось і побачив, відчув.

Тож для початку наведу деякі з давніх своїх публікацій — у них ідеться про речі, які нині, на жаль, мало хто знає, а знати б годилося. Нічого в них не змінюю, бо не маю звички «коригувати» раніше писане, адаптуючи до сучасної атмосфери й стилістики. Як було, так і було, як воно тепер — читач сам знає, а як буде далі — ніхто не знає, і не всі побачать. Але не можемо про це не думати. І про минуле, і про сьогоденне, і про невідоме прийдешнє».

Отож, слово — Івану Михайловичу Дзюбі. Подаємо далі, як здається автору цих рядків, ключові, засадничі, найцікавіші думки з його книжки — в надії на те, що коло читачів «Дня» є на порядок ширшим, аніж коло тих, хто прочитав «Криваву рану Донбасу», видану силами лише однієї академічної установи — Інституту історії України.

***

«В повоєнні роки посилюється процес русифікації Донбасу, як і всієї України. Здавалося б, парадокс: адже в кінці 50-х рр. «на новобудови Донбасу прибували, переважно з західних областей, багато (до 200 тисяч річно) юнаків та дівчат. Вони створювали сім’ї, заводили дітей» (Г. М. Панчук. Зміни в чисельності населення Донбасу за 1959 — 1994 рр. Донецьк, 1997 р.). Але жорстокий молох русифікації усе перемелював. Хрущовська реорганізація шкільної справи призвела до катастрофічного зменшення кількості українських шкіл, а потім усебічне забезпечення дістала цілеспрямована політика створення т. зв. «нової історичної спільності» — «єдиного радянського народу». Результати цієї політики настільки суперечили офіційним твердженням про розквіт у СРСР національних мов і культур, що статистичні дані про мовні аспекти життя суспільства стали найбільшою державною таємницею. Відповідно і в статистичних збірниках Донецького та Луганського обласних статистичних управлінь знайдемо оптимістичні цифри про розширення мережі шкіл, збільшення кількості вузів, зростання тиражів газет та обсягів теле— і радіомовлення, але питання про мовне вираження цієї діяльності обходиться десятою дорогою. Втім, ця традиція залишається майже непорушною, і неспроста.

Усе це викликало то глухий, то дедалі більше й голосний протест небайдужої меншості, в тому числі й на Донеччині.

Репресії 1970-х років проти діячів української культури теж не оминули Донеччини. Суд м. Дружківки покарав 7-ма роками ув’язнення та 5-ма роками заслання письменника Миколу Руденка, організатора і голову Української Гельсінкської групи, а 10-ма роками ув’язнення і 5-ма роками заслання вчителя Олексу Тихого, автора рукопису «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», де він писав: «Чи можна говорити про рівноправність двох мільйонів українців, понад ста тисяч греків, десятків тисяч білорусів, євреїв, татар та інших народностей у нашій області, як вони змушені зрікатись рідної мови, національних традицій, обрядів тощо? Рівні права на заробітну платню, ресторан чи магазин — це ж ще не рівноправність».

Прошу звернути увагу на цю останню думку, в якій сільський учитель засвідчує глибше розуміння проблеми рівноправності, ніж деякі блискучі світові інтелектуали й політики. І ще одне: і в цьому випадку, як і завжди, гідні оборонці української мови так само вболівали й за долю інших загрожених мов. Олекса Тихий, жертва брежнєвських таборів, як і Василь Стус, як і Юрій Литвин, як і Марченко, віддав своє життя за справедливість для всіх».

***

«На рівні суспільної реальності, а не на рівні наукового усвідомлення, ми ще єдиного культурного простору України не маємо (написано автором 2005 року; зараз, через 10 років, в умовах війни! — робляться, нарешті, лише перші кроки в цьому напрямку. — І. С.). І від цього, може, найбільше страждає Донеччина. І страждає подвійно: неадекватністю засвоєння цінностей української культури і неадекватністю власної культурної присутності в усій Україні. Причина такої ситуації не локалізована в Донеччині. Це — ситуація загальноукраїнська: низька динаміка культурного «кровообігу» в суспільстві, мала пропускна спроможність каналів трансляції культурної інформації... Під цим оглядом на особливо голодному пайку — чи, може, на спецдієті — й була Донеччина».

***

«Звичайно, старих ідолів вистачає і на Харківщині, і на Дніпропетровщині, і на Одещині, та й у самому Києві (писалося за 9 років до «ленінопаду». — І. С.), але така агресивна реанімація їх — це насамперед донецький внесок в українську культуру. Причому не лише в політичну культуру. Бо свідомо й систематично насаджуване фарисейство — це неабиякий елемент загальної культури, точніше: масштабне витруювання культури».

***

«Бертольд Брехт у «Ділах Юлія Цезаря» зауважив: ніколи на берегах Тибра не звучало стільки радісних пісень, як у дні найбільшого рабства. Певно, це загальноісторична закономірність. Знаменитий слоган: «Донбасс никто не ставил на колени и никому поставить не дано», — народився саме тоді, коли Донбас, як і вся радянська країна, стояв на колінах. Ставили на коліна і в наш час. Відомий  донецький політик, патріот Донбасу Володимир Ампілогов самокритично визнає: після виборів 1999 року Донбас «ліг під владу з надією виростити свого кандидата на посаду президента» («День», 29 березня 2005 р.). Що було, коли з’явився «свій» кандидат, — всі бачили... Самообманний характер має й інша формула патріотизму моїх земляків: «Донбасс порожняк не гонит». Але ж ешелони з «відкріпниками» ганяв по всій Україні. А на київському Майдані під час інавгурації президента Ющенка в гурті донецької делегації прибічників Януковича одна дама виголошувала просто геніальний вірш: «Нас мало тут, но мы — в тельняшках, и наш Донбасс непобедим».

***

«Місцеві напівкримінальні «еліти» за 15 літ незалежності України виробили цікаву стратегію: грабувати самим, а по несплачені зарплати посилати в Київ!».

***

А тепер — добірка «вибраних» думок із цьогорічної (січень 2015) статті Івана Михайловича «Трагедія Донеччини».

«Коли слідом за подіями в Криму і під їхнім впливом на Донбасі почався рух за «федералізацію, інспірований і фактично керований регіоналами, нова і ще недосформована українська влада в Києві не знайшла своєчасної й адекватної відповіді. І ось «маємо те, що маємо». Донеччина у вогні... Численні перемир’я й «тиші», «мінські домовленості», «нормандський формат», «відведення важкого озброєння» на якусь там відстань від якоїсь там мінливої «лінії розмежування», «гуманітарні конвої» з боєприпасами і т.д. і т.п. — все це псевдоніми атрибутів найжорстокішої і найпідлішої війни, нав’язаної Україні. Після кожних переговорів жертв і крові стає не менше, через анексований і вже забутий кордон надходять нові й нові потоки дедалі досконаліших засобів нищення...

...Живемо в світі парадоксів. Один із них — попри інформативний пересит критично бракує конкретної інформації про конкретні події, на які звернута вся наша увага. Що ми знаємо сьогодні про реальний перебіг війни? Хіба те, що ситуація напружена, але під контролем. Формула, яка не обіцяє нічого доброго. Під контролем ситуація була і в Іловайську, і в Донецькому авіапорту, і на 31-му  блокпосту, а тепер вона під контролем у Дебальцевому (написано наприкінці січня. 17 лютого — після Мінську-2 — як відомо, Дебальцеве було захоплено російськими окупантами та їхніми найманцями-терористами. — І. С.), місті Щастя та ін. Де буде завтра? Немає достовірної інформації і про становище на територіях «ДНР» і «ЛНР». Анонімні телефонні голоси звідти в ТСН чи ІНТЕРі — це ще не є інформація...

...А тим часом війна множить і множить ненависть. Неважко побачити й зворотну залежність: ненависть підливає масла в полум’я війни. Попереду ж обох іде неправда, розчищаючи ґрунт для них. Брехня і ненависть плекають війну, культивують поле для неї. Вони — всесвітні сестри-близнята. І працюють на диво злагоджено, спираючись на свій багатий історичний досвід. Значну частину цього досвіду вони здобували в розтерзаній хижаками Україні — «на нашій не своїй землі». Особливо в ХХ столітті. Разом вони протягом десятиліть викорінювали українську ідентичність і самосвідомість, названу «українським буржуазним націоналізмом». Разом нищили українське село розкуркуленням і голодомором. Разом витравляли всі вияви українського культурного життя на Донеччині як пережитки ворожої ідеології та підступи зарубіжної агентури... Разом працювали над створенням «нової історичної спільності», в якій на Донеччині не було б місця українській ідентичності, українській школі, українській мові, українській пам’яті...

...В якому понятті для людей, що пережили Другу світову війну, сконцентрувалися найгостріші негативні емоції? Відомо: фашизм. І Брехня заходилася вишукувати «фашистів» у ненависному для неї національно-демократичному колі, а до себе примірювати поцуплену задурно маску антифашизму. Колись люди, в країнах фашизму, життям платили за дуже небезпечну честь бути антифашистами. А в наш час, у молодій українській державі, антифашистами заходилися героїчно величати себе різні темні персонажі, з ненависті до чогось їм невгодного, а надто ж — до української незалежності...

...Пережите впливає і вплине на погляди й настрої багатьох. По-різному. Хтось прозріє. Хтось утвердиться в своєму українстві. Хтось звинувачуватиме Україну в бідах війни і ще більше озлобиться. Хтось клястиме всі можливі влади. Різні настрої будуть і серед переселенців, і серед тих, хто приймає їх. Але над усіма тяжітиме пам’ять смертей, каліцтв і руїни. І якщо не всі, то багато хто з них будуть невільниками своєї злоби й ненависті. Або своїх моральних травм. Або своєї пам’яті.

Це буде найтяжча спадщина. І як їй дати раду? Як з нею буде жити?

На відновлення будівель, на відбудову господарства, на рекультивацію — бодай часткову — розбомблених і отруєних ґрунтів та очищення землі від мін і осколків може вистачити десятка років      — ще ж і міжнародні проекти будуть. А скільки років знадобиться для рекультивації душ людських і хто допоможе?

Це питання питань — як не на сьогодні, то на близьке й на далеке майбутнє».

***

Цими словами завершує Іван Михайлович Дзюба свою цьогорічну статтю. Він не дає завершених, категоричних відповідей. Древні вважали саме це ознакою мудрості...