Дорога в пекло почалася в місті Сонця?

ФЮРЕРПРИНЦИП В ОСНОВІ РЕСПУБЛІКИ КАМПАНЕЛЛИ

Із двох моделей політичних систем більш тоталітарна, створена Кампанеллою. На ній детально й зупинимося, зробивши щодо політичних порядків в Утопії лише одне зауваження. Мор зображає республіку із двопалатним парламентом (збори сифогрантів і збори транiборів — сенат), iз виборною першою особою в державі — князем. Захист від тоталітарного переродження державної влади здійснюється законодавчим шляхом: «Кримінальним злочином вважається ухвалювати рішення щодо суспільних справ в обхід сенату або народних зборів. Цей захід... вжито з тією метою, щоб нелегко було змінити державний устрій шляхом змови князя з транiборами та пригноблення народу тиранією». При цьому ані те, які справи вважати суспільно важливими, ані повноваження парламенту і князя, не визначені.

Головний правитель у Кампанелли має значно більшу владу: «... З усіх питань і спорів він виносить остаточне рішення... Ніщо не робиться без його відома». Механізм обрання головного правителя — Сонця — або, як ще називає його Кампанелла — Метафізика — не зовсім зрозумілий. Хоч обумовлено, які якості він повинен мати — це має бути мудра й енциклопедично освічена людина. Аналогічні якості мають бути і у трьох його співправителів. Теоретично всі вони змінювані. Але в якому випадку? «...Четверо вищих незмінні, якщо тільки самі на нараді між собою не передадуть свого достоїнства іншому, кого з упевненістю вважають наймудрішим, найрозумнішим і найбездоганнішим. Вони дійсно настільки розумні та чесні, що охоче поступаються наймудрішому і самі у нього навчаються...»

Свята наївність! Як свідчить історія, і не тільки після, але й до часів Кампанелли правителі, як правило, роблять усе можливе, аби мудріші та гідніші, ніж вони, на політичній авансцені не з’являлися.

Чотири головних правителі обирають — фактично призначають — керівників нижчої ланки, а ті — ще нижчих... Автору і на думку не спадає, що у створеній системі можуть спрацьовувати механізми, котрі дозволятимують висуватися не надто освіченим і добродійним. Контроль знизу за вищим ешелоном влади фактично відсутній. Нижчих же керівників можуть зміщати за волею народу, але яким чином? Автор «Міста Сонця» і цього не передбачив. Тут Кампанелла вводить елемент жорсткого ієрархічного підпорядкування: «Всі окремо підсудні старшому начальнику своєї майстерності». Цікаво зауважити, що нацисти щось подібне реалізували пізніше у фюрерпринципі: кожен фюрер цілком підпорядковувався старшому, а той — ще старшому... І так до вершини піраміди, на якій був фюрер усього німецького народу Адольф Гітлер.

«...СЛУЖИТЬ ПІДГЛЯДАЧЕМ, ДОНОСЯЧИ ПРО ВСЕ»

У місті Сонця духовна та державна влада є єдиним цілим. Звичайно ж, Томмазо Кампанелла не міг знати, яких монстрів тоталітаризму породить у майбутньому повне підкорення державної влади ідеологією. Але міг би замислитися, дивлячись на порядки в сучасній йому католицькій Іспанії. Проте не слід забувати, що сам він був ченцем-домініканцем.

Побiжно цікаво зауважити, що ставлення до релігії в «Утопії» і в «Місті Сонця» різне, на чому, очевидно, позначилося те, що на момент написання свого твору Мор був світською людиною. Крім того, в Англії католицизм ще не встиг проникнути в усі пори суспільства, як це було в багатьох країнах континентальної Європи, особливо в Італії, де жив Томмазо Кампанелла. Прагнення Риму встановити тотальний контроль над суспільною свідомістю з політичними цілями у досить широких верствах англійського суспільства сприймалося негативно, що стало однією з причин заснування англіканської церкви королем Генріхом VIII. Хоч остання подія сталася вже після написання «Утопії», але їй передувала тривала релігійна боротьба.

Вочевидь тому гуманіст Т. Мор, попри те, що сам був католиком, ратує у своєму творі за віротерпимість: «Релігії утопійців відрізняються своєю різноманітністю не тільки на території усього острова, але й у кожному місті». «...Нікому його релігію не ставлять у провину». «Для нього (засновника держави Утопії. — В.П. ) було неясно, чи не вимагає бог різноманітного і багатостороннього поклоніння й тому вселяє різним людям різні релігії». Того, хто не вірить у винагороду і покарання у загробному житті, утопійці зневажають, але не переслідують «унаслідок переконання, що ніхто не вільний над своїми почуттями».

У Кампанелли питанням релігії приділено значно менше уваги. Але з побіжних зауважень можна зрозуміти: у його суспільно-політичній системі релігія одна, і тільки її вважають істинною. У місті Сонця «безпощадно переслідують ворогів держави та релігії, як негідних вважатися за людей». Хоч в Утопії того, хто не вірить у загробне життя, також «не визнають навіть людиною», але більше, як можна зрозуміти, з етичних міркувань — адже він не вважає, що людині обов’язково відплатиться за добро і зло, а тому не пов’язаний у своїх вчинках почуттям відповідальності. У місті Сонця з такими людьми розмова коротка: «Але якщо злочин скоєно або проти свободи держави, або проти бога, або проти вищої влади, то без будь- якого співчуття вирок виносять негайно. І таких злочинців карають тільки смертю».

Взагалі дивно, що Кампанелла вважає допустимими безжалісні репресії проти тих, хто виступає «проти вищої влади». Як свідчить його ж життєвий досвід (він півжиття просидів за ґ ратами), такий підхід веде до в’язничних підземель, а не до міста Сонця. Щоправда, тогочасну вищу владу в Італії — іспанських окупантів — він, мабуть, розглядав як незаконну. Але ж кожен, хто виступає проти існуючого порядку речей, вважає його неправильним і домагається його зміни. А можновладці, чи то окупанти, чи то місцеві деспоти, запевняють, що вони чинять правильно, відправляючи таку людину за ґ рати...

У Томмазо Кампанелли присутній ще один характерний елемент тоталітаризму — внутрішнє шпигунство: «...Якщо хтось має хоч одну якусь кінцівку, то він працює за допомогою її хоча б у селі, має хороше утримання і служить спостерігачем, доносячи державі про все, що почує». Цим тотальний нагляд не обмежується. Солярії завжди «ходять і працюють загонами». Крім того, «...усе Місто на таємній сповіді... відкриває свої гріхи владі, яка одночасно й очищає душі, і дізнається, до яких гріхів найбільш схильний народ». При цьому наївно вважається, що інформацію передають знизу наверх, не називаючи імен, а просто констатуючи «найтяжчі та найшкідливіші для держави» гріхи. Таким чином верховний правитель дізнається про те, «до якого роду гріхів найбільш схильне Місто, і піклується про викорінювання їх належними засобами». Засоби ці, за Кампанеллою — жертви, молитви та публічна сповідь самого правителя.

Зворушлива картина, на жаль, не відповідає політичній реальності, в тому числі й за часiв Кампанелли. Вже тодi таємницю сповіді досить широко порушували із найогиднiшими політичними цілями. Ну, а найбільш «відповідним засобом» у боротьбі з «гріхами, шкідливими для держави», в людській історії і до, і після Кампанелли, на жаль, було відсікання голів, в яких думки про ці гріхи зароджуються.

Крім підглядачів нагляд здійснювали посадовці. Те ж саме у Мора. В обох системах це привілейований за своїм становищем прошарок. Наприклад, в Утопії їм дозволяється не працювати, але автор наївно вважає, що вони цим правом не користуватимуться, щоб подавати співгромадянам добрий приклад. І там, і там їхнi привiлеї стосуються безпосередньо розподілу благ, причому найкраще від житла (в Утопії вони живуть у палацах) до їжі (у місті Сонця все краще за столом) отримують вони. При цьому Мор такий наївний, що запевняє: вони не чинять опір переобранню, внаслідок чого повертаються до фізичної праці, яка вважається покаранням!

Як бачимо, хоча система, змальована Кампанеллою, і зветься республікою, але порядки в ній більш тоталітарні, ніж у державі утопійців, хоча Мор її республікою і не називає. Зокрема, у місті Сонця за дотриманням норм гуртожитку стежать спеціальні посадовці, які носять назви тієї доброчесності, за якою вони наглядають: Правдолюбство, Люб’язність, Веселість, Бадьорість... За порушення, — наприклад, за смуток, — карають. Усе це знаходиться у веденні верховного співправителя, посада якого має назву Любов. Чи не звідси «телекран» в антиутопії Дж. Оруелла «1984» відомство, що стежить навіть за виразом облич громадян, де б вони не були, за допомогою «телекранів», зветься Міністерством любові?

ПОПЕРЕДНИКИ ПАВЛИКА МОРОЗОВА Й ГЕРБЕРТА НОРКУЗЕ

Тепер подивимося, в яке становище автори поставили індивідуума, бажаючи ощасливити всіх одразу. І в Утопії, і в місті Сонця поведінку особистості суворо регламентовано. Життя її не виходить із назавжди заведених рамок і протікає не просто на очах у інших членів суспільства, а під їхнiм невсипущим контролем, мета якого — прослідкувати за чітким виконанням усіх законів, писаних і неписаних. Усі однаково одягнені (до речі, у ХХ столітті в маоїстському Китаї мільярд громадян ходили в уніформі). У Мора всі колективно їдять за звуком труби, а у Кампанелли навіть миються за вказівкою лікаря й начальника...

В епоху середньовіччя цілеспрямоване виховання дітей вiдiгравало мізерну роль у зв’язку з майже цілковитою відсутністю. Спостерігаючи такий стан справ, Т. Кампанелла робить висновок: «...Створення потомства має на метi інтереси держави, а інтереси приватних осіб — лише остільки, оскільки вони є частинами держави, а оскільки приватні особи здебільшого і погано породжують потомство, і погано його виховують, на загибель держави, то священний обов’язок нагляду за цим, як за першою основою державного добробуту, ввіряють турботам посадовців, і ручатися за це може тільки громада, а не приватні особи».

Як же виховують дітей у місті Сонця? «Вигодуване грудьми немовля передають під опіку начальниць, якщо це дівчинка, або начальників, якщо це хлопчик. І тут разом з іншими дітьми вони займаються, граючи, азбукою, розглядають картини, бігають, гуляють і борються, знайомляться за зображеннями з історією та мовами... На сьомому році переходять вони до природничих наук, а потім і до інших, на розсуд начальства, і потім до ремесел. Менш здібних дітей відправляють у село...».

Щоб поставити на потік позасімейне виховання дітей, потрібно зруйнувати сім’ю, що і зроблено у місті Сонця. Пізніше досвід полпотівської Кампучиї, де дітей відбирали у батьків для правильного (з погляду «червоних кхмерів») виховання, досить переконливо продемонстрував, до чого це призводить — до роботизації індивідуума. Проте, в історії це, мабуть, єдина спроба здійснити подібне на практиці у масштабах усієї держави. Щоправда, в Радянському Союзі в дитбудинках виховували дітей, відлучених від батьків — «ворогів народу», а в нацистській Німеччині еліту «раси панів» намагалися виховати подібними методами «педагоги» з СС. Але з Кампучиєю за масштабами це не можна порівняти.

А ось різні форми позасімейного виховання, які доповнювали, а іноді перешкоджали тому, що вкладають у дитину батьки, в тоталітарних соціальних структурах не були рідкістю. Як правило, це різні дитячі організації, що були засобами ідеологічної обробки майбутніх громадян. У них створюються кумири, які з ідейних міркувань роблять саме так, а не інакше, і часто всупереч волі батьків, якщо останні налаштовані опозиційно до правлячого режиму. Пригадаймо канонізованого гітлерюгендом Герберта Норкузе, якого ніби закатували батьки-комуністи за любов до фюрера. Або героїчного піонера Павлика Морозова («учасника боротьби з куркульством у період колективізації сільського господарства у СРСР» — Велика радянська енциклопедія), за однією із версій нібито вбитого батьком-куркулем за те, що зірвав його спробу саботувати хлібозаготівлі. В оруеллівському тоталітарному пеклі — я маю на увазі вже згадуваний роман «1984» — цю тенденцію доведено до логічного кінця: всі діти-підлітки, об’єднані в організації розвідників типу скаутських, шпигують за своїми батьками. До речі, у Північній Кореї старшим у сім’ї, якому підкоряються й батьки, можуть призначити дитину.

В Утопії сім’я хоча й існує, але міцних родинних зв’язків між батьками і дітьми немає. Якщо дитина виявляє схильність до іншого ремесла, ніж те, якому його може навчити батько — його переводять до іншої сім’ї. Професійна доля людини в обох системах не в її руках. У Мора вирішальним є те, у чиїй сім’ї людина народилася: тесляра — бути їй теслярем, чоботаря — чоботарем...

Міркування Кампанелли з цього приводу суперечливі. В одному місці він говорить, що майбутня посада людини визначається за зірками в момент її народження, в іншому — що дітей водять у майстерні до чоботарів, пекарів, ковалів, столярів, живописців тощо для з’ясування схильностей кожного. Але хоч як би там не було, кожний зрештою отримує посаду «за вказівкою свого вождя або керівника». Тобто дитину розглядають як соціальну заготовку, з якої треба «виточити» соціально-виробничий гвинтик. Цьому підпорядкована не тільки вся система освіти та професійної підготовки, але й реалізації отриманих знань і розвинутих здібностей. Наприклад, в Утопії всі — землероби з дитинства, а володіння ремеслом розглядається як додаткова професія. Тих, хто виявив успіхи в науках, висувають у вчених, звільнених від фізичної праці. Ті, хто не показав результатів на науковому терені, «вилітають» назад у роботяги.

ІДЕАЛЬНЕ КОХАННЯ В ІДЕАЛЬНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Показовим є те, як Томас Мор і Томмазо Кампанелла уявляли собі особисте життя в щасливому суспільстві. Що передусім в цьому плані кидається у вічі в «Місті Сонця» — жінку взагалі не розглядають як особистість зі своїми почуттями, особистими симпатіями, сексуальними потребами. Це — біологічний механізм для народжування дітей та вигодовування їх грудьми і засіб задоволення сексуальних потреб чоловічої половини населення: «Якщо якась жінка не понесе від одного чоловіка, її сполучають iз іншим, якщо ж вона і тут виявиться неплідною, то переходить у загальне користування, але вже не користується пошаною, як матрона, ані в раді з дітонароджування, ані у храмі, ані за столом. Це робиться з тією метою, щоб жодна не запобігала сама вагітності заради хтивості».

Забавно, але Кампанелла не помічає, що результат виходить протилежний поставленій меті — «загальне користування», мабуть, надає максимум можливостей для задоволення «хтивості».

Втім, в індивідуальному сексуальному потягу в місті Сонця відмовлено усім. Ось як виглядають там сексуальні стосунки: «Коли ж усі, і чоловіки, і жінки на заняттях у палестрі, за звичаєм древніх спартанців, оголюються, то начальники визначають, хто здатний і хто млявий до злягання, які чоловіки та жінки за будовою свого тіла більш пасують одне одному; а потім, і лише після ретельного обмивання, їх допускають до статевих стосунків кожної третьої ночі. Жінки ставні та гарні злягаються тільки зі ставними і міцними чоловіками, гладкі ж — з худими, а худі — з гладкими, щоб вони добре і з користю врівноважували одне одного».

Напрошується паралель із двома тоталітарними системами XX століття — реальною та вигаданою. Закон про чистоту раси у нацистській Німеччині не вказував, кому з ким спати, але визначав, з ким це робити небажано і з ким одружуватися заборонено. В антиутопії Дж. Оруелла «1984» народження дітей вважається партійним обов’язком, але люди самі не вирішують, з ким одружитися.

І в Мора, і в Кампанелли поведінку людей у шлюбі суворо регламентовано (наприклад, в Утопії у сім’ї панує сувора ієрархічна підлеглість, глава — батько). У цьому плані можна відзначити цікавий історичний факт, що мав місце після написання «Утопії» і до «Міста Сонця». Консисторія, що виникла у кальвіністській Женеві спочатку як орган релігійного нагляду за поведінкою у шлюбі, незабаром пішла далі та видала указ (1546 р.), що забороняв будь-які розваги: бенкети, танці, ігри з м’ячем... Суворо регламентувалися фасони одягу та стилі зачісок. Далі — більше: створення всеосяжної таємної поліції, що насаджувала внутрішнє шпигунство та доносительство не тільки у суспільстві, але й всередині сім’ї, встановлення відповідальності громадян не тільки за свою поведінку, але й поведінкою найближчих родичів. Поступово Консисторія перетворюється на центр всеосяжного політичного, морального й релігійного контролю.

За Кампанеллою виходить, що загального щастя можна досягти шляхом ігнорування особистого щастя окремо взятої людини. У цьому плані у тексті є винятково красномовне місце: «...Якщо хтось закохається в жінку, то закохані можуть і розмовляти, і жартувати, і дарувати одне одному вінки із квітів або листя, і дарувати вірші. Однак, якщо це може бути небезпечним для потомства, злягання їм в жодному разі не дозволено...»

Зверніть увагу — вони не самі вирішують не мати дітей, бо ті народяться неповноцінними, а хтось вирішує за них. Звідси один крок до спаровування людей як худоби. Що й робиться у місті Сонця...

Можливо, рядова людина середньовіччя, замордована до скотського стану турботами про хліб насущний, в Утопії та в місті Сонця почувалася б щасливою. Але, гадаю, таке «стійлове» утримання було б тяжким навіть для середньовічної особистості.

Будь-яка система має свою логіку розвитку. І визначається ця логіка тим, які елементи до системи закладено. Персонажі роману Володимира Тендрякова «Замах на міражі» провели цікавий експеримент: заклали в ЕОМ початкові параметри суспільної системи, описаної у «Місті Сонця», і дали завдання змоделювати, до чого призведе їхня взаємодія на практиці. Вийшло не місто Сонця, а місто тотального внутрішнього шпигунства, терору та хронічного дефіциту основних предметів споживання... Сталінський та гітлерівський режими один до одного.