Дунайсько-болгарський проект Святослава Славного
Відправна точка нашої оповіді — 967 рік. Східний вектор політики князя Святослава, спрямований на завоювання хозарської державно-політичної спадщини, був раптово згорнутий. Царгород зумів вибудувати перед київським князем більш заманливу перспективу — взяти під свою оружну руку Балкани. Візантія тоді потерпала від свого сильного сусіда — молодої й войовничої Болгарської держави, тому і шукала собі сильного союзника в боротьбі з експансіоністськими устремліннями останньої. Візантійський імператор Никифор Фока (963—969) 967 року звернувся по допомогу до вкритого славою переможця Хозарії київського князя. Однак Святослав не був, як це іноді стверджують, таким собі військовим авантюрником, який би необдумано спокусився втрутитися у болгарську кампанію. Він плекав серйозні наміри, мовлячи, словами Михайла Грушевського, «загорнути під себе полудневе слов’янство й стати сильним суперником Візантії».
Зовнішня політика Святослава Ігоревича — осягення старокиївськими книжниками-християнами природи його домагань на Балканах зазвичай поціновується істориками радше як воєнне авантюрництво, оповите героїкою дружинного епосу. Вважають, що грандіозні войовничі авантюри Святослава та його дорадників перешкоджали створенню міцного фундаменту давньоруської державності, а були, в кращому випадку, покликані розірвати блокаду сусідніми країнами торговельних шляхів Київської Русі.
Між тим, витворюючи образ відважного, невибагливого у дружинно-польовому побуті язичницького воїтеля, давньоруські книжники, в притаманних для християнської культурної традиції категоріях символічного способу мислення, убачали у його діяльності державотворчий, сказати б, первень. Уміщене в «Повісті временних літ» під 967 р. лапідарне повідомлення про перший болгарський похід Святослава є ще тільки преамбулою до амбіційних претензій київського князя: «В літо 6475. Рушив Святослав на Дунай на Болгар».
Візантія прагнула вигідно скористатись ослабленням Болгарського царства, що було наслідком внутрішьополітичних протиріч. Царгороду вдалося спокусити Святослава заманливою перспективою взяти під свою оружну руку Балкани. Відповідно до угоди, укладеної з візантійським імператором Никифором Фокою, руські війська і виступили проти болгар. Виставлене супроти київського воїнства тридцятитисячне болгарське військо не витримало першого ж натиску русів і відійшло до дунайської фортеці Доростол (тепер Сілістрія). Дізнавшись про поразку, болгарський цар Петро від надмірних переживань тяжко захворів і невдовзі помер. Тим часом майже вся східна Болгарія була упокорена Святославом. Як сповіщають давні літописи, «одолів Святослав болгар. І взяв він вісімдесят городів по Дунаю, і сів, князюючи тут, у городі Переяславці (тепер місто Мала Преслава, при впадінні Дунаю у Чорне море. — В.Р.), беручи данину з Греків». Не виключено, що під час цього походу Святослав поширив свою владу не тільки на землі Нижнього Дунаю, а й і на захід та південь від нього з Великою Преславою — столицею Болгарського царства включно.
Влітку 968 р. Святослав змушений був залишити Переяславець і поспішити з частиною своїх воїв на допомогу Києву, який взяли в тісне кільце облоги печеніги. Київські бояри докоряли Святославу: «Ти, княже, чужої землі шукаєш і дбаєш про неї, а свою полишив». Прогнавши в Поле печенігів, Святослав потурбувався про зміцнення управління Київською державою. Свого старшого сина Ярополка він посадовив князем у Києві, Олега — у Древлянській землі, а наймолошого Володимира відрядив посадником до далекого Новгорода. Сам же він, поховавши матір, оголосив про свої наміри укласти антивізантійський союз із німецьким імператором Оттоном І і створити могутню державу східних і південних слов’ян на широких просторах між Дунаєм і Чорним морем.
Під час своєї другої, болгарської, експедиції 969 р. Святослав, як достеменно встановлено, захопив Велику Преславу, полонивши при цьому царя Бориса ІІ з сім`єю. Борис Болгарський був позбавлений трона і знаків царського достоїнства.. У літописній статті, вміщеній в Повісті временних літ під 969 р., містяться вельми промовисті слова, вкладені літописцем в уста київського князя:
«Не любо мені в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї, де всі добра сходяться: з Греків — паволоки, золото, вино й овочі різні, а з Чехів і Угрів — серебро й коні, і з Русі ж — хутро і віск, і мед, і челядь».
Скомпонована старокиївським книжником на основі наслідування ветхозавітної традиції, зокрема хіліастичного пророцтва Єзекиїла та біблійної книги Ездри оця, сказати б «промова» київського князя уподібнює його до перського царя Кіра з його жаданнями володарювання світом, «серединою», якого у давньоруській літературі домонгольського часу прийнято було означати Єрусалим. Згідно з пророцтвом Єремії, саме язичнику Кіру належало відродити Єрусалим і храм Господень:
«Так говорить Кір, цар Перський: Усі земні царства дав мені Господь, Бог Небесний, і Він наказав мені збудувати йому храма в Єрусалимі, що в Юдеї. Хто між вами з усього Його народу, — нехай буде Бог його з ним, і нехай він іде до Єрусалиму, що в Юдеї, і нехай збудує дім Господа, Бога Ізраїлевого. Це той Бог, що в Єрусалимі. А кожному позосталому по всіх тих містах, хто мешкає там, нехай допоможуть йому люди його місця сріблом, і золотом, і маєтком, і худобою, з добровільною жертвою для дому Божого, що в Єрусалимі» (Ездра. 1: 2 — 4).
Виписана у літописі історія Святослава закладає в язичницьке минуле Русі ідею її одвічної богообраності й претензію на спадкоємність християнських сакральних центрів правовірного світу, якими були Єрусалим, Царгород/ Константинополь і столиця Симеона Болгарського (893—927) — Преслав Великий, або Преславен град. Ці рефлексії, вважаю, і визначили вибір назви третього за значенням після Києва і Чернігова міста Дніпровської Русі («Руської землі») — Переяслава. Либонь невипадково споруджені тоді у ньому церковні споруди й інші архітектурні пам’ятки позначені, як засвідчують фахівці, впливом болгарської школи. Таке уподібнення Переяслава Руського болгарському першообразу і спільному для них прототипу Божого Града було закономірним наслідком характерного для давньоруської церковно-політичної еліти стремління до імітації «ромейскої» парадигми облаштування на Русі богохранимого християнського царства.
Між тим Никофор Фока скоро зрозумів, що має справу з небезпечним суперником і став шукати порозуміння з Болгарією. Однак його правлінню поклав край замах, вчинений військовими 11 грудня 969 року. Імператорський престол посів призвідця заколотників Іоанн Цимісхій. Він рішуче взявся покласти край устремлінням Святослава на Балкани. Улещуючи київського князя подарунками і обіцянками, ромеї пробували змусити Святослава відмовитися від Болгарії. «Візьми з нас данину собі і на дружину свою, — говорили вони. — Але скажіть нам, скільки вас, щоб дали ми по числу воїнів». Святослав розгадав хитрість греків і назвав удвічі більше число воїнів, ніж було їх насправді, а саме — 20 тисяч. Візантійський хроніст Лев Діакон передає слова Святослава, сказані ним грецьким послам: «Я піду з цієї багатої країни не раніше, ніж отримаю велику грошову данину і викуп за всі захоплені мною у ході війни міста і за всіх полонених. Якщо ж ромеї не захочуть заплатити те, що я вимагаю, нехай вони покинуть Європу, на яку не мають права, і забираються в Азію». Імператор велів готуватися до бойових дій, оголосивши по всій Візантії мобілізацію до війська.
Настала зима 969/70 років. Військо Святослава поступово просувалося вглиб Візантійської імперії. Навесні 970 р. загони Святослава, заволодівши Македонією й стрімко подолавши Балкани, спустилися на рівнину. Здобуваючи місто за містом, Святослав невпинно наближався до Константинополя. Імператор Іоанн Цимісхій спішно виступив зі столиці з багатотисячним, добре озброєним військом. Йому вдалося заволодіти кількома стратегічно важливими населеними пунктами на території самої Візантії і в Болгарії. Однак жорстокі сутички, що зав’язалися на полях Фракії, не визначили переможця. А тим часом у Малоазійських володіннях Візантійської імперії спалахнуло повстання родичів і прихильників убитого імператора під проводом Варди Фоки. На придушення цього заколоту Цимісхій мусив відкликати свої війська. Скориставшись послабленням бойової напруги, Святослав повів своїх воїв на перепочинок, обравши для цього місто Доростол на Дунаї.
Цимісхій же не гаяв марно часу. Навесні 971 р., перед тим упоравшись із заколотниками, він зібрав п’ятнадцятитисячну піхоту і тридцять тисяч кіннотників, які перейшли незаблокованими Святославом гірськими стежками Балкани і з силою обрушилися на захоплену русами болгарську столицю — місто Преславу. 14 квітня 971 р. Цимісхій заволодів містом й визнав полоненого царя Бориса володарем Болгарії. Ця подія сприяла піднесенню бойового духу болгарських воїнів, які разом із греками рушили проти Святослава на Доростол, заблокувавши його з суші й річки.
Облога Доростолу тривала три місяці. За цей час руси здійснили не одну хоробру вилазку, добуваючи у такий спосіб харчування та знешкоджуючи ворога. Зі словами «не осоромимо землі Руської, а ляжемо кістьми тут, бо ж мертвий сорому не знає» повів Святослав своїх воїв на вирішальну битву, яка відбулася 24 липня 971 р. Тільки завдяки чуду і заступництву святого Федора, як пізніше пояснювали греки, вдалося їм отримати перемогу над Руссю. Після цього Святослав вступив у переговори з Цимісхієм. Укладена між ними угода скасовувала претензії Русі на кримські володіння Візантії й Болгарію. В той же час військо Святослава забезпечувалося необхідними припасами на дорогу і безперешкодним його пропуском до кордонів Русі.
Текст цієї русько-візантійських угоди, що заховалася в імператорській канцелярії, був добре відомий укладачам «Повісті временних літ»:
«Я, Святослав, великий князь руський, як клявся, так і утверджую цим договором присягу свою, що хочу разом із русами, які підо мною, боярами та іншими людьми, мати мир і справжню дружбу, з кожним — і з великим цісарем грецьким, і з Василієм, і з Костянтином, і з іншими богонатхненними цесарями, і з усіма людьми вашими до кінця віку. Ніколи ж не буду я замишляти на землю вашу, ні збирати людей проти неї, ні приводити інший народ на землю вашу і скільки є країв під владою грецькою, ні на волость Корсуньську і на городи її (йдеться про кримські володіння Візантії. — В.Р.), скільки їх є, ні на землю Болгарську. А якщо інший хто-небудь замислить на землю вашу, то я буду противником йому і буду битися з ним. Як і клявся я цесарям грецьким, а зі мною бояри і русь уся, будемо ми додержувати попереднього договору. Якщо ж ми не додержимо чого із сього і зі сказаного раніш, то я і всі, хто зі мною і підо мною, хай будемо прокляті богом, у якого віруємо, — в Перуна, в Волоса, бога скоту, — хай будемо ми золоті, як ото золото се (тобто жовто-золотава дощечка для письма, що за своїм кольором символізує тут смерть. — В.Р.), і своїм оружжям хай ми посічені будемо, і хай ми вмремо. Ви ж майте се за правду, що нині вчинив я вам і написав на хартії сій, а ми своїми печатями запечатали».
Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»
