Дивнi збiги

Таємниці історії схожі на вир, прихований внутрішньою течією у гірських ріках. Крім задоволення природного інтересу людини до всього загадкового, непізнаного, розслідування цих таємниць дає можливість зрозуміти приховані механізми дії невблаганної машини історії, що часто ламає людину своїми жорнами. Щоб не потрапити під ці жорна, «маленька людина» повинна мати одну найнеобхіднішу якість — пильність.

Отже, маючи на увазі саме це, ми на сторінках «Дня» постараємося подолати кордони у часі та просторі, щоб проливати світло на сховані у пітьмі зловісні загадки минулого. Саме такій меті і слугуватиме нова рубрика «Загадки історії».

...Увечері 14 квітня 1865 року в театрі Форда у Вашингтоні давали чергову виставу веселої комедії «Мій американський кузен». Це був момент, справді переломний в історичній долі Сполучених Штатів: за п’ять днів до того, 9 квітня, завершилася Громадянська війна між Північчю та Півднем, армія Півдня капітулювала, перед країною, понівеченою чотирма роками кривавої міжусобної бойні, відкрився, нарешті, довгожданий шлях до миру. Люди вірили, що страждання і сльози залишилися вже позаду, високу мету, заради якої велася війна — назавжди покласти край ганебному рабству на Півдні, — досягнуто. Звідси й небувалий громадський підйом тих днів.

Його цілком подiляв зі своїм народом і 16-й президент Сполучених Штатів Авраам Лінкольн. Настрій глави держави яскраво передано у книзі К. Сендберга (ця біографія Лінкольна, написана блискучим стилем, перекладена багатьма мовами світу і вважається найкращою). Автор пише так: «Люди говорили, що ніколи ще вони не бачили президента таким сяючим, як того тижня. Від нього залишилися лише шкіра та кістки, йому не вистачало 30 фунтів до нормальної ваги (приблизно 13 кг. — І.С. ), щоки дуже запали, але в душі у нього все співало про мир на землі та про благовоління до людей». Президент у ті дні намагався не розпалювати мстиві пристрасті над переможеними прихильниками Півдня, а, навпаки, підкреслював: «Ми повинні розпочати формування, створення організованого суспільства з антагоністичних елементів».

Збереглася розповідь немолодої негритянки Ненсі Бушрод про те, як вона у той самий день, 14 квітня, прорвалася крізь ланцюг охоронників Білого дому, які кричали: «Президент зайнятий! Ані кроку далі, мадам!». Назустріч їй вийшов зі свого кабінету сам Лінкольн, уважно вислухав її прохання: допомогти отримати зарплатню чоловіка — солдата Півночі і посприяти йому в пошуках роботи, — попросив з’явитися завтра за відповідними документами, і, ввічливо вклонившись жінці, пішов... Завжди близький до простих людей, Лінкольн хотів своєю присутністю на спектаклі в театрі Форда підбадьорити співвітчизників; він любив театр, до того ж про його візит заздалегідь оголосили в газетах.

Канва загальновідомих подій, що призвели до загадкової трагедії, — вбивства президента, виглядає коротко так. Приблизно о 21:00 вечора Лінкольн та черговий офіцер Генрі Ретбоун, який його супроводжував але, по суті, не охороняв, — цей фізично несильний світський щиголь з’явився на виставу разом з нареченою, не дуже-то охочий виконувати свої обов’язки, — зайняли місця у президентській ложі. Поблизу сіли місіс Лінкольн і ще кілька офіційних осіб. Ніхто з них не звернув уваги, що у вхідних дверях, трохи позаду крісла президента, пророблена дірочка, для зручності спостереження за всім, що відбувається в ложі. У Лінкольна був ще один, поліцейський, охоронник, офіцер Джон Паркер (як потім з’ясувалося, зі всіх офіцерів охоронної служби президента саме у Паркера був найгірший послужний список — це був гіркий п’яниця, ледар і бешкетник...). Після антракту, як виявилося, Паркер грубо знехтував своїм службовим обов’язком, залишив свій пост біля входу в ложу і пішов пиячити (що вражає: згодом йому вибачили це, хоча він цілком заслуговував на суд військового трибуналу; мало того, виявилося, що ще до трагедії за нього просила дружина президента, Мері Лінкольн, неодноразово рятуючи його від ганебного звільнення — це тільки перша із численних загадок, що чекають нас попереду, читачу!).

Приблизно о 22.20 до ложі президента нечутно увійшла людина і, тримаючи в одній руці невеликий пістолет, а в іншій — кинджал, наблизилася ззаду до Лінкольна. Її рухи були ювелірно точними та вивіреними. Вбивця уразив президента пострілом в голову, цілився він впритул, рана була смертельною. У галасі вистави майор Ретбоун першим почув звук пострілу, він кинувся на терориста, але фізично сильний нападник ударив його кинджалом, відкинув від себе і зістрибнув з президентської ложі вниз, зачепившись під час падіння за державний прапор США, вивішений з нагоди присутності Лінкольна, і пошкодивши ногу. Проте вбивця знайшов у собі сили, користуючись неймовірним сум’яттям у глядацькій залі (люди не могли зрозуміти, що ж сталося. Це що, також епізод вистави?), пробігти із шаленою швидкістю через всю сцену з кинджалом в руках, сховатися за лаштунками і потім вибігти на вулицю, де його вже чекав запряжений кінь. Все це зайняло, за підрахунками істориків, не більше 60 — 70 секунд.

Досить швидко вдалося встановити прізвище того, хто вчинив замах. Це був відомий актор Джон Уїлкс Бут, особа самозакохана, неврастенічна та марнославна, улюбленець жінок, фанатичний прихильник Півдня, який мріяв вбивством «тирана» Лінкольна «героїчно ввійти в історію». Після безглуздих, хаотичних і невдалих (можливо, навмисно? Ось друга загадка!) пошуків Бута через 10 днів знайшли на фермі в 60 км від Вашингтона, оточили і у виниклому сум’ятті раптово застрелили, хоча існував офіційний наказ міністра оборони Едвіна Стентона, який вмів домогтися покори від підлеглих, брати його живим... Хто зробив цей постріл — неясно й досі. Нова загадка: мабуть, хтось вирішив прибрати вбивцю, побоюючись його свідчень на суді.

А суд відбувся через місяць. Тільки не над Бутом, а над вісьмома його спільниками, міра вiдповiдальностi яких була різною і досі викликає суперечки істориків (хтось з них був запеклим терористом, як, наприклад, Льюїс Пейн, що завдав у той же день, 14 квітня, чотири дуже важкi ножовi поранення держсекретарю США Уїльяму Сьюарду, але ось міра вини інших не така безумовна). Процес, точніше, суд військового трибуналу (бо Лінкольн був, як президент, і Верховним Головнокомандуючим армією США), мав суворістю свого вироку продемонструвати обуреному американському народу, що злочинці належно покарані. Чотирьох із підсудних повісили 7 липня 1865 року (у тому числі й жінку, Мері Саррет, чия провина, по суті, зводилася до моральної підтримки змови), інших засудили до тривалих термінів позбавлення волі (але згодом досить швидко амністували...).

Правосуддя перемогло? Довгий час американська громадська думка вірила в це, залишаючи ніби в тіні численні загадки вбивства. А їх було чимало. Крім названих, згадаємо ще кілька найбільш відомих «таємниць 14 квітня 1865 року».

Таємниця перша. Лінкольн, який тримав у ящику письмового стола товстий конверт з написом «Загрози вбивства», в якому лежало понад 80 листів з прокляттями йому та з попередженнями про розправу, прекрасно знав, що його чекає. Саме в день трагедії, 14 квітня, він сказав одному із співробітників Білого дому: «Я знаю, що є люди, готові обміняти своє життя на моє. І я не сумніваюся, що рано чи пізно їм вдасться це зробити». Але президент, «абсолютно практичний у повсякденному житті, людина, яка дотримувалась логіки речей, нещадно оцінювала факти» (К. Сендберг) аж ніяк не мав наміру ставати покірливою жертвою. 14 квітня вдень він сам з’явився у міністерство оборони і попросив у військового міністра Стентона надійного, досвідченого охоронного офіцера в театр, а саме — майора Екерта. Стентон у досить різкій формі відмовив, посилаючись на те, що у майора Екерта термінова робота, і рекомендував натомість майора Ретбоуна — з відомим результатом (Лінкольн, вірний своєму правилу не конфліктувати у дрібницях, але домагатися свого у принципових питаннях, постарався обернути все на жарт). Мало того, міністр Стентон зробив усе, щоб відрадити йти разом з президентом популярного генерала Гранта, свого підлеглого. І той не пішов. Але ж присутність генерала означала б посилену військову варту біля входу до театру і біля ложі, і тоді події розвивалися б зовсім інакше. Що ж до майора Екерта, то встановлено: 14 квітня ніякої термінової роботи в нього не було...

Таємниця друга. Не зовсім зрозуміла, м’яко кажучи, логіка поведінки віце-президента Ендрю Джонсона, який автоматично став після вбивства главою держави. Стоячи біля труни загиблого президента, Джонсон з явним відтінком радості (це підтверджують десятки очевидців) заявив: «Тепер він належить вже історії...». Фактом є те, що з першої ночі до приблизно восьмої ранку 15 квітня Джонсон зник і його місцезнаходження досі не встановлено істориками (і це в той момент, коли стало зрозуміло, що Лінкольн вмирає і Джонсону треба терміново готуватися до прийняття президентської присяги...). Нарешті, існує таємнича записка, датована 14 квітня 1865 року і адресована Джонсону: «Не бажаю Вас турбувати. Чи вдома Ви?». Як упевнені більшість істориків, автор записки... — вбивця Бут. Що криється за всім цим?

Таємниця третя. Через 100 років після вбивства історик-аматор Роберт Нефф (хімік за освітою) купив у Філадельфії у букініста старий журнал «Юнайтед Сервіс Мегезін» за 1864 рік і виявив там зашифровані, закодовані записи якогось високопоставленого чиновника, явно сучасника подій того часу. Після довгих років роботи щодо доведення автентичності записів та встановлення їхнього автора (подробиці читач може знайти у найцікавішій книзі Є.Б. Черняка «Судебная петля», Москва, «Мысль», 1991) було з’ясовано: текст належить перу Лафайєта Бейкера, шефа американської військової розвідки тих років, людини підступної та обачливої (не дарма його прозвали «американський Фуше», порівнюючи з «хитрим лисом», міністром Наполеона!), який помер 1868 р. за вельми таємничих обставин. Отже, Бейкер писав: «У новому Римі були собi троє: Іуда, Брут і шпигун (історики сходяться на думці, що новий Рим — це Вашингтон, Брут — вбивця Бут, Іуда — міністр Стентон, шпигун — сам Бейкер. — І.С. ). Кожен вважав, що стане королем, коли Авраам (Лінкольн. — І.С. ) помре. Один не довіряв іншому, але так вони наблизилися до того дня, чекаючи вирішального моменту, коли з пістолетом у руці один із синів Брута зможе прослизнути за спину цієї приреченої людини, всадити їй кулю в голову і відкинути його незграбне тіло геть...». Автентичність записів сумніву не викликає, але як можна довіряти свідченню такої підступної людини, як Бейкер, котрий мав безліч ворогів?

Це тільки деякі із загадок, які аналізуються (але не розкриваються) в багатій історичній літературі про вбивство Лінкольна, зокрема, у названій книзі Є. Черняка. Ми ж можемо лише повторити слова одного із нещодавніх директорів ФБР США, У. Уебстера: «Нині не заперечується лише факт самого вбивства і особистість вбивці — Бута. Все інше береться під сумнів, породжує різні теорії». Як писав відомий американський історик О. Ейзеншимл, «подальші дослідження мають вирішити, чи були всі ці факти чимось більшим, ніж низкою дивних збігів...»