Джордж Вашингтон — портрет і оригінал
Прижиттєва слава першого з «батьків-фундаторів» США була безмежною. Коли ж він помер 1799 року, у віці 67 років, у своєму маєтку Маунт-Вернон, оточений загальним поклонінням, 30-літній генерал Наполеон Бонапарт, новий правитель Франції, слава якого ще тільки зароджувалася, видав траурний наказ по армії, написаний енергійною і сильною мовою: «Ця велика людина билася проти тиранії; він утверджував незалежність своєї вітчизни. Пам'ять про нього завжди буде дорогою для французького народу, як і для всіх вільних людей обох частин світу». Незважаючи на піднесений стиль, ніхто ні тоді, ні тепер не угледів тут перебільшення.
Художник Джон Стюарт за три роки до смерті Вашингтона написав його портрет, 1932 року канонізований і схвалений офіційно вищими інстанціями США. Але мало кому відомо, що коли Д. Стюарт завершував своє полотно, він так відгукнувся про цю людину: «Чотири обличчя Вашингтона викривають найбільш сильні й некеровані пристрасті. Якби він народився в лісах, то був би найлютішим із дикунів». Така думка багатьох дуже здивує: ми бачимо величне і холодне обличчя літнього джентльмена. Сам Стюарт поспішив уточнити: «Але, звичайно, президент добре контролює себе». І все-таки: чи був правий художник? Наскільки відповідав оригінал, тобто характер Вашингтона-людини, портрету?
Предки Вашингтона переселилися на американський континент із Англії в середині XVII століття. Його батько, Августин Вашингтон, людина величезної фізичної сили й рідкісної доброти, володів ще й блискучою діловою хваткою — він налагодив виплавку чавуна, що дозволило йому стати процвітаючим плантатором. Старший син від другого шлюбу Джордж успадкував від батька високий зріст (191 см), силу, спокійний і врівноважений характер і, як побачимо далі, ділові якості.
Біографія першого президента США — класичний приклад людини, «що зробила самого себе», як кажуть американці. В 11 років Джордж втратив батька, у 16 років — почав самостійне життя, коли поїхав од матері, деспотичної жінки з важким характером. Дитинство і юність Вашингтона прийшлися на роки «нестійкого миру» з індіанськими племенами (30—40 рр. XVII ст.), хлопчик цілими днями блукав серед живописних пагорбів та лісів Вірджинії, рано навчився сидіти в сідлі і стріляти з мушкета. Великий вплив на нього мав зведений брат Лоуренс, освічена і благородна людина з м'яким почуттям гумору. Саме до Лоуренса, що успадкував після смерті Августина Вашингтона велику частину його майна, і переїхав жити 16-річний Джордж. Лоуренс увів його в коло своїх родичів і друзів, блискучих аристократів Ферфаксів, які, оцінивши обдарованість юнака, взяли Джорджа під свою опіку.
Чому вони вчили майбутнього «Батька нації»? Передусім — «науці жити» древніх римлян, особливо стоїків (шанованим був Сенека). На все життя Джордж запам'ятав кілька простих і суворих правил: 1) треба не втікати від життя, а зустрічати його без остраху, не уникати відповідальності, а брати її на себе; 2) хороша людина не може бути нещасною, а погана — щасливою; 3) найвища доблесть — нехтування смертю. Так гартувався характер державного мужа.
У 20 із лишком років, коли почалася війна англійських колоній в Америці з французами та їхніми союзниками — індіанцями. Молодому офіцерові доводилося пробиватися з фортець, що були в облозі, міняти кількох убитих коней у розпалі лютої битви, провалюватися під лід у 30-градусний мороз... «Бог беріг мене», — говорив Джордж (на думку деяких істориків, він більше вірив у долю). 26-ти років, полковник вірджинського колоніального ополчення Джордж Вашингтон виходить у відставку, так і не ставши офіцером англійської королівської армії, хоч і прагнув цього. Деякі історики запитували себе: чи не склалося б життя Вашингтона й історія США інакше, коли б він досяг свого? Навряд! Історія йшла своїм невблаганним поступом. Чарівний маєток Маунт-Вернон за 7 років до відставки Джорджа позбавився свого господаря — Лоуренса Вашингтона (туберкульоз). Спадкоємцем став його улюблений брат Джордж.
Вашингтон ще не був одружений. Але був закоханий, тихо і безнадійно, вже 10 років. Вона — Саллі Ферфакс, блискуче освічена аристократка. І головне — дружина його кращого товариша Джорджа Ферфакса. Він схилявся перед її розумом, добротою... Але, пам'ятаючи про засвоєні правила стоїків, вважав за неможливе зрадити друга. Дружба так і не переросла в любов, що стало трагедією для обох. Вашингтон, що ненавидів надмірну душевну відвертість (кодекс джентльмена!), писав їй стримані і витончені листи. Їхня переписка тривала 40 років, до самої смерті «батька-фундатора» США...
Одружився ж він на Марті Кастінс, 26-річній багатій вдові з двома дітьми. Вона стала йому вірною дружиною і другом до кінця. Прийомних дітей Джордж дуже любив (своїх у нього не було), виховував як рідних і сприйняв смерть 17-річної дочки Марти як найглибше особисте горе. 17 років життя у власному маєтку (1758—1775) — це благополучні роки багатого плантатора, власника обширних земель і сотень рабів. До рабства наш герой ставився, як до схваленої всіма системи господарювання, стежив, щоб раби були здорові. Був дбайливим господарем (він перший у Вірджинії посіяв пшеницю замість тютюну), аристократом, який любив полювання на лисиць, справжнім американцем, що викарбував класичну фразу: «Парламент у Лондоні має не більше права запускати руку в мою кишеню, ніж я в його!».
Як з 43-літнього джентльмена вийшов військовий (а потім і політичний) лідер американської революції? Вашингтон був гранично обурений ставленням короля Георга III до своїх американських підданих: побори, заборона вільної торгівлі, диктат у всьому... Він не був радикалом і не терпів анархії будь-де (у майбутній Континентальній армії США було введено найжорстокішу дисципліну). Та він твердо знав: колонії загалом, і кожний громадянин особисто (раби і жінки — особлива тема) мають право «на життя, свободу і прагнення щастя», а якщо будь-який уряд чи навіть (як би ми сказали) «легітимно» коронований англійський король посягають на ці права — народ має повне право повстати. До повстання Вашингтон приєднався аж ніяк не серед перших. Ще за півроку до початку Війни за незалежність, восени 1774 р., він писав другові: «Щодо незалежності, то її не бажає жодна розсудлива людина у всій Америці». Але жорстка воля історії підпорядкувала собі і його, найдосвідченішого офіцера серед лідерів повсталих (одна з причин, чому саме він став командуючим). Роздуми Вашингтона напередодні війни добре передають його слова: «Я абсолютно впевнений, що ніхто не повинен ані хвилини сумніватися, чи вдатися до зброї для захисту священного дару свободи, від якого залежить усе добро й зло в житті, однак зброя, наважуся додати, — останній засіб. «Але тут немає ні грама розгубленості — є почуття щонайбільшої відповідальності за країну й людей. Саме це і зробило Вашингтона бездоганним державним лідером.
Останні 24 роки життя Джорджа Вашингтона овіяні славою. Вони загальновідомі: перемога на чолі Континентальної армії США у Війні за незалежність (1775— 1783 рр.); провідна роль у прийнятті першої (і до сьогодні єдиної!) Конституції США 1787 року, перебування на посту першого президента США (1789— 1797 рр.). Деякі «гарячі голови» в армії пропонували Вашингтону стати диктатором, навіть монархом, але він категорично відмовився, бо пам'ятав: шанований ним Рим вступив на шлях загибелі, коли з республіки перетворився на імперію. 1791 року молодий француз Ф. де Шатобріан (надалі — відомий письменник) відвідав Вашингтона у тогочасній столиці Філадельфії. Його вразило те, що будиночок президента не відрізнявся від інших, ніякої охорони, усього одна служниця... Поводився президент дуже просто і скромно. «Ось істинна ознака величі!» — згадував потім Шатобріан.
Ім'я Джорджа Вашингтона багато про що говорить і нам, українцям. Досить пригадати, що писав найвеличніший українець Тарас Шевченко про найвеличнішого американця в знаменитій поемі «Юродивий»:
«Коли ми діждемося Вашінгтона
Нам усім, громадянам України, дуже треба, щоб це трапилося не колись, а тепер. І залежить це тільки від нас.
