«Фантазер» Михайло Слабченко
Саме так — «фантазером» — назвала якось Михайла Єлисейовича Слабченка, відомого українського вченого-історика, Наталя Полонська-Василенко. Мала вона на увазі те, що академік був занурений у своє внутрішнє життя, часто не розумів (а може, й не хотів розуміти) реалії життя. Одначе видається мені, що його можна назвати «фантазером» і в дещо іншому сенсі.
«УКРАЇНІЗАТОР» ОДЕСИ
«Відданий патріот і фактично той, що «Вольний город Адесу», цю твердиню Московської експансії, своєю та своїх товаришів невтомною діяльністю перетворив на твердиню української політичної акції та відіграв першорядну ролю в популяризації і в виучуванні Українського «Чорномор’я» і українського, а не московського «Півдня». Коли сьогодні Одеса є українським містом, то передусім ми мусимо завдячувати Михайлові Слабченкові і його однодумцям, що перші українізували Одесу, яку так боявся втратити московський міщанин, що свого часу так твердо її опановував. Але той міщанин безповоротно таки її втратив, як і Харків. Одеса і Харків були міцними гніздами московського міщанина, але в Харкові був український історик- академік Багалій, а потім — Хвильовий, а в Одесі — Михайло Слабченко».
Ось цими словами Семена Підгайного, автора книжки «Українська інтелігенція на Соловках», вельми точно передано й роль академіка Михайла Слабченка у створенні осередку українознавства в Одесі. Однак спочатку — кілька слів про життєвий шлях. Михайло Слабченко народився 9 липня 1882 року на Нерубайських хуторах поблизу Одеси. Ось що він сам згадував: «Родина була велика, злидні ще більші. Ми вічно напівголодували. Тому тато дуже рано втягли мене в каменярську роботу… Вчили мене спочатку дома, потім в початковій школі, де не проходило дня, щоб вчитель та вчителька не назвали б учеників «глупыми хохлятами», «тупыми и ленивыми хохлами», «хохлацкими мазницами».
Це він запам’ятає на все життя, й ніколи з його боку не буде пощади тим, хто у будь-який спосіб принижуватиме значення українського слова, культури, традицій. Втім, значною мірою це визначалося ще й особливостями його характеру — в’їдливого, іронічного. Саме за це його виключили з духовної семінарії, а от Новоросійський (Одеський) університет він закінчив, хоча й не без пригод, оскільки за несплату за навчання його відраховували, а потім поновили у студентських лавах. Причому навчався він на історико-філологічному та юридичному факультетах.
Ще напередодні вступу до університету (вчитися він почав у 1903-му) Слабченко одружився, а в 1904 році у нього народився син Тарас, який за прикладом батька стане істориком. З першою дружиною Людмилою Іванівною він розлучився у 1926 році, а його другою дружиною стала його колишня студентка Інна Пятницька.
Доволі рано Слабченко проявив себе як вчений. Вже 1909 року була надрукована його монографія «Малорусский полк в административном отношении», й ця книжка стала помітним явищем. До речі, Слабченко мав здібності не лише вченого. Він малював, за деякими відомостями, писав музику, вірші, новели, оповідання, невеликі повісті, портрети та короткі біографії своїх друзів, які любив їм зачитувати. Друкувався в періодиці, і його перу належить декілька мовознавчих розвідок та нарисів, оглядів мистецького життя, театральних рецензій тощо.
Одначе, поза сумнівом, головною «фантазією» його життя стала «українізаторська» справа. Ще у студентські роки в нього встановилися контакти з відомими вченими-україністами — Миколою Сумцовим, Дмитром Багалієм, Михайлом Грушевським, хоча з останнім (з його ж ініціативи) стосунки раптово було розірвано, що у 1920-ті роки призведе до ворогування двох академіків.
Перші (невдалі) спроби створити в Новоросійському (Одеському) університеті кафедру української історії робилися у 1906—1907 pоках. Вони пов’язані з діяльністю Олександра Грушевського, брата М. Грушевського, та студентської української громади, одним з лідерів якої був саме Слабченко. У 1918 pоці він поновив ці зусилля, використовуючи досвід, набутий в дореволюційних наукових товариствах (передусім в Одеському бібліографічному товаристві). Його колегами в цій справі попервах були П. Клепатський, М. Гордієвський, а в 20 роки — В. Герасименко, К. Копержинський, А. Музичка та деякі інші українознавці-одесити. Буремні події громадянської війни не дали змоги довести цю справу до логічного завершення.
У серпні 1923-го було створено Одеську комісію краєзнавства при Всеукраїнській академії наук (ВУАН), що de facto виконувала функції філії Всеукраїнської академії наук. Слабченка обрали головою соціально-історичної секції. У березні 1926 року в Одесі було створено Одеське наукове при ВУАН товариство, яке дало можливість здійснити давню мрію Слабченка. Завдяки невтомній праці, винятковій енергії й авторитету вченого соціально-історична секція Одеського наукового при ВУАН товариства стала центром дослідження української історії та економіки.
Сам Слабченко у своїх автобіографічних нотатках записав: «У вищій школі тиск на український язик був такий, що відважувались читати по-українському тільки я та Музичка. Очевидно, думалось мені, це походить виключно від нашої малої національної свідомості і культурності. Значить, національне українське діло тільки в наших же українських руках». Ця думка й тішила, й надихала Слабченка на реалізацію його «українізаторських» фантазій.
Соціально-історична секція налагодила ділові стосунки з академічними установами — Історичною секцією, комісіями з вивчення історії західно- руського та українського права, археографічною тощо. Слабченко розробив цілу низку планів з видання й дослідження багатющої спадщини одеських архівів і бібліотек. Важливо й те, що секція стала керівним центром з об’єднання зусиль державних і громадських наукових установ, широких кіл громадськості Одеси з вивчення української історії та культури.
Нарешті, в Одеському науковому при ВУАН товаристві під керівництвом Слабченка була підготовлена когорта молодих дослідників з української історії та культури. Сприяло цьому те, що соціально-історична секція протягом 1927—1930 pоків видала п’ять номерів свого органу — «Записок». У них друкувались праці учнів Слабченка, а сам він виконував функції редактора та спонсора. «Записки» були схвально зустрінуті науковою громадськістю й переконливо засвідчили, що в Одесі успішно йде формування центру українознавчих досліджень.
За оцінкою компетентних дослідників, секція під керівництвом Слабченка стала помітним явищем у науковому та культурному житті Одеси. Зокрема, члени секції були ядром соціально-історичної секції Одеського наукового товариства, викладали історію України українською мовою (останнє мало для Одеси особливе значення), виступали з науково-популярними лекціями та статтями, допомагали Одеській державній науковій бібліотеці у складанні каталогу «Ucrainica» й обробці її рукописних фондів тощо.
«Де б я не був, — напише згодом сам Слабченко, — в яких би умовах не перебував, я завжди служив науці. І дещо для науки я зробив. Я поклав підвалини для історії українського права періоду Гетьманщини, я відкрив економічну історію України, я побудував нову історію України. Що гірше, що краще, з більшими чи меншими помилками, але це було мною зроблено».
ВІД «УКРАЇНІЗАТОРА» ДО «КОНТРРЕВОЛЮЦІОНЕРА»
Цитовані вище слова є незаперечним доказом заслуг Слабченка перед наукою, його примітної ролі за умов політики «українізації», що здійснювалась після ХII з’їзду РКП(б). Одначе ці самі слова пояснюють, чому, коли почалася фабрикація справи «Спілки визволення України» («СВУ»), вчений був приречений на те, щоб опинитися серед тих українських інтелектуалів, яких оголосили носіями «українського буржуазного націоналізму».
Тому невипадково серед 250-ти томів справи «СВУ» є і справа академіка Михайла Слабченка. Саме його «драматурги» з тодішнього ДПУ УСРР зробили лідером «одеської філії» (до якої було включено також його сина Тараса Слабченка та викладача одеських індустріального та млинарського технікумів Кирила Панченка-Чаленка).
У обвинувальному висновку, що його на підставі матеріалів попереднього слідства підписали начальник секретного відділу ГПУ УСРР Валерій Горожанін і начальник II відділу Борис Козельський, серед іншого читаємо: «...Притягнені до участі в організації «СВУ» — Слабченко Михайло — членами центру «СВУ» С.О.Єфремовим та А.В.Ніковським, а Слабченко Тарас і Панченко-Чаленко — Слабченком Михайлом і А.Ніковським за директивою центру «СВУ» й під безпосереднім керівництвом Михайла Слабченка організували в Одесі філію «СВУ», де протягом 1926—1929 рр. провадили організаційну діяльність у згоді з програмою та завданнями «СВУ»... Признали себе за винних».
Архівні документи засвідчують, що Слабченко був одним з небагатьох, хто відразу ж визнав свою провину (крім нього, це зробили з самого початку член колегії адвокатів, юрисконсульт «Молочар спілки» Зіновій Моргуліс та науковий співробітник ВУАН Володимир Страшкевич). Решта обвинувачених спочатку відкидала свою причетність до будь-якої контрреволюційної діяльності, зокрема до «СВУ», обстоюючи свою лояльність до радянської влади. У своїй покаянній записці Слабченко цілком у стилі своїх фантазій запитував: «Звідки ж ми, «СВУ», взялись? Ми — історичні дезертири. Ми — народження кризи росту і розквіту пролетарської державності». Звідки взялися такі спокутувальні «фантазії»? Чому 47-річний академік так швидко визнав «гріхи», яких не скоїв?
Річ у тім, що бригада слідчих вдало використовувала індивідуальні методи шантажу до кожного з обвинувачених в участі в «СВУ». За місяць до арешту Слабченка, 20 грудня 1929 року, був заарештований його син Тарас, викладач робітфаку Одеського медінституту та Одеського робітничого університету, секретар Одеського наукового товариства при ВУАН. До речі, Тарас Слабченко, як і письменниця Людмила Старицька-Черняхівська, спочатку засвідчили, що дізналися про «СВУ» з повідомлень у пресі. Арешт сина, як свідчать документи слідчої справи, і виявився тим важелем, за допомогою якого слідство порівняно легко видобувало з Слабченка необхідні зізнання.
19 січня 1930 року начальник I відділення секретного відділу ДПУ УСРР Віктор Блюман підписав постанову «про притягнення до відповідальності та про обрання заходів запобігання» щодо Слабченка. 20 січня академік був уже під вартою, і в цей же день розпочалися допити. Звернімось до протоколу того ж 20 січня. Слабченко згадує, як приблизно у квітні 1926 року до нього завітав Андрій Ніковський, науковий співробітник ВУАН, а в минулому впливовий політичний діяч.
Переказуючи свою розмову з Ніковським, Слабченко зазначає: «Зі сказаного намітилася канва для розробки програми будучої організації... В моїй же хаті, тут же за столом, намічено було той програм. Основні риси його от сі: а) Україна перетвориться в дрібнобуржуазну державу; б) вона йде на доучку до капіталізму західноєвропейського чи американського типу; в) обертається вона в країну фермерів, що живуть довгострочною орендою (за австралійським чи новозеландським зразком — 90 літ) на націоналізованій землі; г) що потрібні Україні індустрія та для субсидіювання селян- фермерів гроші, то очевидно колишнім поміщикам таки доведеться дати гроші в виді відкупу; д) доведеться дати чужинцям, як те роблять більшовики, концесії; є) концесії й повернуті чужинцям підприємства відкриють Україні кредити за кордоном; є) підприємства однак місцевих бувших (зем.) підприємців найкраще віддати сильно централізованій кооперації типу колишнього централа; ж) т. зв. суб’єктивно-публічні права, вже осущені більшовиками, лишити в повній силі; з) церкву зробити добрим чиновником нової держави; і) національності урівняти в правах, давши українській перевагу; ї) інтелігентську чепуху в виді виборного начала відкинути, замінивши її началом призначення; и) ради (совєти) лишити, замінивши їх так, щоб в них селяни мали перевагу на периферії, а в містах повернувши в консей французького типу; к) в осущенню цієї програми беруть участь всі укр. партії, як те було в Нац. Союзі. Вести таку організацію контрреволюційну в Одесі та Одещині мав я. Але організація мусіла бути всеукраїнською і на чолі її мала б стати людина, віддана українській державній ідеї і з чистим ім’ям, як ото академік Єфремов».
Як свідчать документи, подальші допити були лише розшифровкою, підтвердженням, розширенням оцієї версії щодо створення «СВУ» та її філій. Надзвичайно дивно (й сумно) читати те, як Слабченко старанно вишукував ознаки своєї «шкідницької» діяльності. Наприклад, він свідчив, що «мною не в одній мірі викладався курс історії України… Так, я старанно відмежовував історію древнього (ранньофеодального) періоду України від російської; доводив, що історія Московії почалась незрівнянно пізніш за нашу і напирав на слово «Україна» ще за часів IX століть…»
На допиті 29 січня 1930 року Слабченко нарешті вимовляє те, що від нього чекали: «Організацію заведено було року 1926 на мойому помешканні. До складу її я намітив проф. Герасименка, Гордієвського Копержинського й свого сина. Двох останніх, втім, мав на особливому рахунку, бо Копержинського дуже мало знав, а в сина навіть не питав його згоди — в мене від сина не було таємниць, і він мовчазно став нашим членом». Ось така фантазія: зробив сина «контрреволюціонером», навіть не повідомляючи його про це.
Окремо у справі було звернуто увагу на взаємини Слабченка та Грушевського. Причому перший, згадуючи, як саме про це його розпитував Сергій Єфремов, переконував його, що «чутки не мають під собою підстав». «З М.Грушевським, — наполягав Слабченко, — в мене не було згоди в історичній науці майже не по одному питанню. Я уїдливо критикував його й тим самим підсікав його авторитет». Що правда, то правда.
Немає сумніву в тому, що настроєний Слабченко був типово для того шару українських інтелектуалів, які критично сприймали більшовицьку владу. Інша річ полягає в тому, що він не робив того, що йому приписали. 27 січня 1930 року прокурор ДПУ УСРР Лев Крайній підготував на ім’я вже згаданого Блюмана пропозицію про пред’явлення Слабченку обвинувачення, 31 січня це було зроблено. 21 лютого академік одержав копію обвинувального висновку у своїй справі.
Трохи раніше, 7 лютого 1930-го, Слабченко, у відповідності із законами тоталітарного суспільства, покаявся, написавши власноручно свідчення. «Ми, — писав він зокрема, — лякались згоріти в вогні революції, забувши, що революція розчища шлях для нових порядків. З нас, укр. інтелігенції, багато істориків, але всі ми іспита з історії в пролетарській революції не склали».
Однак каяття не допомогло. Слабченко потрапив на лаву підсудних у справі «СВУ» (процес відбувався в березні—квітні 1930 року у стінах Харківського оперного театру, за що отримав від сучасників назву «театр у театрі») і був засуджений на шість років позбавлення волі з пораженням у правах на два роки. Відбування строку в Ярославському політізоляторі та на Соловках, в жахливому Саватіївському ізоляторі, зламали тепер вже колишнього академіка (його виключили з ВУАН). І якщо в харківській в’язниці, де перебував до грудня 1930 року, він ще працював і за допомогою надісланих академіком Дмитром Яворницьким матеріалів писав статті «Січова пушкаря» й «Запорозька культура», то напередодні звільнення з Соловків він мав зовсім інші думки. «Засмучений і посивілий, — згадував Семен Підгайний, — він не виявив жодного захоплення з майбутньої волі, бо знав, що перед ним стелеться нелегкий шлях «спецпоселенця» в якомусь глухому закутку Карелії чи Сибіру». Так воно і сталось.
Після звільнення у січні 1936 року Слабченко працював у місті Кіровську Ленінградської області в тресті «Апатит» бухгалтером. Він навіть зміг приїхати до сина, онуки й невістки, які жили в місті Первомайську (сучасна Миколаївська область). «Великий терор» 1936—1938 років приніс нову трагедію: у жовтні 1937-го розстріляли сина Тараса, засудили невістку, а самого Слабченка ще на десять років позбавили волі. У 1942 році в «Историческом журнале» з’явилась остання друкована праця вченого — невеличка замітка «Проложное сообщение о предлетописной Руси».
Однак академік не загинув. Він був на Колимі, в Уфі, Йошкар-Олі, а 1944 року оселився під Астраханню. Він пережив і «єжовщину», й воєнне лихоліття і зрештою був звільнений. Після поневірянь по Астраханському краю в 1947 році він повернувся в Україну, де дізнався про смерть другої дружини та сина Бориса під час нацистської окупації Одеси.
Звісно, на ньому лежало тавро «ворога» й «націоналіста», а тому невдачею закінчилися спроби Слабченка влаштуватися на роботу в Києві та Одесі. Зійшовшись з першою дружиною, він оселився в місті Первомайську й деякий час учителював. Серед старожилів міста й досі живе добра згадка про нього. Проте невдовзі його як «агента міжнародного імперіалізму» вигнали з роботи й залишили без засобів до існування. Упокоївсь український академік 27 листопада 1952 року. Місце його поховання залишається невідомим.
У серпні 1989 року Верховний Суд УРСР реабілітував Михайла Слабченка у справі «СВУ», а в березні 1990-го загальні збори Академії наук УРСР поновили його в складі академії. Поступово відбувається «реабілітація» і його наукової спадщини. Правдива, об’єктивна її оцінка, як і правда про характер, людські якості, про обставини, за яких був репресований Михайло Слабченко, дадуть змогу створити повнокровний його життєпис, чіткіше зрозуміти його місце серед інших непересічних особистостей України ХХ століття.
…Розповідають, що помер Слабченко просто на вулиці, йдучи через залізничний перехід. Він упав, до нього підбігли люди й почули такі його останні слова: «Боже, помирає нізащо український академік». Важко сказати, чи було так насправді. Може, це «фантазії» перехожих. Утім, це вже й не має особливого значення.
