Гарячі теми:

Федір Павлович Габелко: «Умру, а жить не перестану…»

02 серпня, 16:42

1 серпня року Божого 2017-го непривітна земля австралійських абориґенів прийняла у своє лоно тіло спочилого українського патріота Федора Павловича Габелка, який скінчив свій земний біг на сотому році життя 25 липня цього року.

Пан Федір разом зі своєю родиною пережив кілька інспірованих московськими большевиками-вурдалаками та їхніми присвоснями Голодоморів - українських і казахських (киргизьких), - а пізніше став одним із перших й найбільш послідовних викривачів злочинів кремлівських верховодів та їхніх поплентачів, пройшов тяжкий шлях німецьких кацетів, примусової праці, поневіряння серед німців та тортури з боку кривавих сталіністів із НКВД та СМЕРШ-у...

Впевнений, що кривава рана українських Голодоморів у його душі й серці не гоїлась до останнього його подиху в далекій Австралії… А кілька днів тому мені вдалося побувати коло місцин, де колись бігав босоніж малий Федько: на Лубенщині, коло хутора Гуляївка поблизу села Березоточа, - там де виріс Федір Габелко, - український патріот, письменник, редактор, ерудит і мистець, який щойно відійшов на Вічну ватру. Я відібрав грудку рідної землі, коло місця, де він жив, взяв води із річки Сула, де він хлопчиком рибалив, поклав квіти, де колись під припічком гуляївські українці закопували пуповини своїх новонароджених малюків... Якраз тут Явдоха та Павло Габелки ростили, бавили й пестили, свого маленького Федька, який пізніше став знаменитим Федором Павловичем, що все своє життя жив і дихав Україною,яка була для нього найбільшою любов’ю...

І чомусь я пригадав вірша, якого написав давно український поет і журналіст, ровесник Федора Габелка уродженець Київщини Михайло Ситник та помістив у своїй збірці поезій «Відлітають птиці», що побачила світ в українському видавництві у Гамбурзі-Ґайденав далекого 1946 року. Ось ці такі напрочуд зворушливі поетові рядки:

«Умру, а жить не перестану,

Любов’ю буду вічно тліть...

Важким я колосом устану

Із грудки рідної землі

Збирать врожай на поле йтимеш –

І буду я радіти знов,

Що поміж зернами чужими

Ти знайдеш і моєї зерно»

…А тепер, коли вже немає між нами Федора Павловича Габелка, все більше переконуюся, що рясно посіяне ним патріотичне зерно ми будемо ще довго-довго знаходити на українському ґенетичному полі, як досі читаємо твори його ровесника, вбитого у 1959 році аґентами КҐБ у американському Чікаґо поета Михайла Ситника, автора поетичних збірок «Від серця» (1941), «Нові обрії» (1942), «Відлітають птиці» (1946), поеми «Залізничний сторож» (1947) та «Цвіт папороті» (1975) й численних віршів, що друкувалися в еміґрантській періодиці.

На відміну від поета М.Ситника публіцистові й письменнику Федорові Габелку вдалося уникнути розправи з боку московських комуністів, яких він критикував ціле своє довге понад 99-літнє життя.

Завдяки моєму безпосередньому знайомству у 2012 році та кількарічному приятелюванню зі щільним майже щотижневим листуванням зі світлої Пам’яті Федором Павловичем Габелком, та уважному читанню редаґованого ним часопису «Прозріння», - я багато в чому (в прямому значенні цього слова) - прозрів особисто, чимало після прочитання окремих міркувань свого земляка, як також розмов та контактів з ним, - думав-передумав, багато що переоцінив й багато чого переосмислив.

А сьогодні навіть не хочеться вірити, що поховали у далекій Австралії одного із останніх українських ерудитів та енциклопедистів Федора Габелка, корінного полтавця, мистця, полеміста та довголітнього члена багрянівської УРДП.

Відомо, Федір Павлович Габелко творив під псевдонімами «Ф.Лубенський», «Ілля Малетич», «Т.Ф.Павлович», «Ф.Федорко», він виявив себе видатним громадсько-політичним й театральним діячем, видавцем і редактором. Напередодні Другої світової війни у 1939 році закінчив Харківський кіноінститут. З початком німецько-совєцької війни був змобілізований до Красної армії, в якості інтенданта, потрапив у полон, пізніше перебував у концтаборі, звідки втік. Від 1945 року пан Федір знаходився у місті Реґенсбурзі (Західна Німеччина), працював у редакції часопису «Слово», став членом видавничої спілки «Універсальна бібліотека», видав збірку власних оповідань з життя остарбайтерів «Три хрести», брав участь у підготовці до друку збірок творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, А.Чайковського, А.Кащенка та інших. Від 1949 року він перебрався до Австралії, де у місті Аделаїда заснував видавництво «Дніпро», видавав церковно-громадський часопис «Наш голос», був культурно-освітнім референтом Української громади Південної Австралії, керував вокально-музичною, драматичною й хореоґрафічною студіями, поставив п’єсу «Розгром» Івана Багряного. Тоді Федір Габелко виявив себе як актор, декоратор та адміністратор Театру малих форм, заснував Товариство сприяння Українській Національній. У 1950-х роках Федір Павлович вчителював у товаристві «Рідна школа» в Мельборні, організував Театр імені Леся Курбаса, поставив п’єси «Украдене щастя» Івана Франка, «Ой, не ходи, Грицю…», «Маруся Богуславка» Михайла Старицького та інші. Переїхавши до Канберри, він заснував Українсько-австралійське мистистецьке товариство імені Миколи Лисенка, видавав журнали «Основа» та «Голос громади». 1989 року пан Федір з родиною знову повернувся до Мельборну, де заснував і очолив Мистецьке об’єднання Вікторії. Федір Павлович Габелко, як я вже зазначав вище, був довголітнім членом УРДП, а від 1987 року він був головою крайового комітету цієї партії, як також очільником Леґіону імені Симона Петлюри. Він також заснував і видавав часопис «Прозріння», займався також малярством, став автором портретів Тараса Шевченка і Симона Петлюри, багатьох пейзажів та акварелей.

В пам’ять про свого старшого друга Федора Павловича Габелка я підготовив для читання та подав до уваги української спільноти його оповідання «Три хрести»», що його було написано автором під псевдонімом «Ілля Малетич» й видано в українському видавництві «Промінь» у повоєнному Реґенсбурзі ще 1947 року. В цьому оповіданні Малетич-Габелко зокрема пише: «…Пролунав сурчок. Потяг рушив... За декіль¬ка хвилин перед ним розкрилось біле, снігом укрите, поле. А по ньому чорною гадюкою мчав в свою замріяну путь паротяг. Лиш чорний дим, вириваючись великими клуб¬ками піднімався вгору, а потім знову падав униз і застилав пройдений шлях...».

..І ось пролунав останній сурчок, рушив потяг і помчав у незвідану останню путь з тілом вірного сина України незабутнього Федора Павловича Габелка.

ОЛЕКСАНДР ПАНЧЕНКО ТА ФЕДІР ГАБЕЛКО. 2012

…Й чомусь знову пригадалися поезії Михайла Ситника:

«…Листя пада, мов золото

Крок дзвенить насторожено

Я надвоє розколотий,

Я стократ розтривожений…»

Майже такий був мій душевний стан після відходу у Вічність пан Федора…

А сьогодні вся патріотична Україна сумує, бо відійшов на Вічну ватру правдивий український патріот, наш знаменитий земляк-полтавець Федір Павлович Габелко.

Прощавай навіки, старший друже козаче Федоре! - Хай земля твоєї прибраної батьківщини Австралії буде тобі легкою, ніби рідною, трохи лубенсько-гуляївською, грудку якої колись таки привезу на місце твого останнього спочинку...

Спи спокійно, дорогий Федоре, Павловичу, - вірний сине знедоленої й багатостраждальної землі української...