Філософи свободи

Аж ніяк не «ювілейні» міркування спонукали мене поділитися з читачами своїми поглядами на спадщину нельсоніанського руху. Ювілеї давно вже минули. Ще в квітні 1997 року Німеччина відзначила століття з дня народження Густава Гекмана; століття з дня народження Віллі Айхлера святкувалося 1996 року; давно відбулися ювілейні урочистості на честь їхнього вчителя Леонарда Нельсона. Імена цих філософів, педагогів і політиків, на жаль, більшості українських читачів нічого не промовляють. Але поза розповіддю про трьох згаданих людей годі говорити про можливість осягнення духовно-культурного контексту формування Соціал- демократичної партії Німеччини — однієї з найвпливовіших політичних сил на Європейському континенті.

Родина Нельсонів була добре відома в ліберальному інтелігентному середовищі Німеччини: їхня берлінська оселя збирала вчених, музикантів, літераторів. Батько, радник юстиції, перекладав з італійської поезію Мікеланджело, мати походила з родини, яку уславили і математик Лежен-Діріхле, і обидва Мендельсони — філософ і композитор. Ім’я Леонарда Нельсона знайоме кожному, хто вивчав основи математики: парадокс Нельсона — Ґреллінґа увічнив імена двох молодих філософів, котрі зайнялись модними в академічних колах початку століття логікою і теорією множин. Тоді розпочався бурхливий розвиток досліджень формалізованих мов, що підготував комп’ютерну еру і сприяв розквіту філософії логічного позитивізму. Нельсон обрав зовсім інший шлях. По-перше, його цікавили політика, право і мораль. Перша світова війна спочатку видалась йому крахом розуму, потім він дійшов висновку, що це — крах нерозумного суспільства, і почав пошуки наукового обґрунтування ідеалів такого ладу, який був би водночас розумним і моральним. По-друге, спираючись на розумні критерії, як і його колеги, — логіки та математики, Нельсон тим не менш не став будувати схеми, схожі на геометричні. Він почав учити своїх студентів осягати істини в дискусії, діалозі, зважувати всі «за» і «проти», — «сократичному методу». Нельсон був певен, що на такому шляху переможе природне прагнення до істини.

Після перших же відвідин лекцій Нельсона назавжди захопився цим методом Густав Гекман, котрий вивчав у Ґеттінґені право, а також фізику у Борна і математику в Ландау. Гекман, співучень і приятель таких видатних вчених, як Паскуаль Йордан та Вернер Гайзенберг, став послідовником Нельсона і членом створеної ним 1917р. соціалістичної організації «Міжнародний молодіжний союз» (ММС), куди увійшов також і Ґреллінґ. Організація була крихітна, і взагалі все це діялося у вузькому колі, в університетському містечку на лісистому пагорбі над середньовічними вуличками Ґеттінґена і з погляду дозрілого політика було радше грою. Але це була особлива високоідейна гра.

Нельсон був людиною граничної чесності. Його життєвим і теоретичним принципом була єдність слова і діла. Члени ММС повинні були займатися політичною роботою в соціал-демократичній партії, відкрито порвати з релігією, бути вегетаріанцями, не пити спиртного і не палити. «Сократичний метод» Нельсон обрав у своїй педагогіці не випадково. Він прагнув виховувати внутрішньо вільних людей високої культури, здатних на самостійні рішення. Нельсон створив школу для дітей і дорослих, де всі жили як одна сім’я, дотримуючись строгого порядку, і вчилися в активних пошуках істини.

Непримиренність і ригоризм Нельсона поєднувались із здатністю до компромісів. Гекману, що походив з консервативної протестантської сім’ї, не подобалася соціал-демократична партія, і він не хотів до неї вступати. Нельсон переконував його: «Уявіть, що ви прийшли до ресторану обідати і мусите вибирати лише те, що є в меню». «Але якщо м’ясо несвіже?» — заперечив Гекман. «Нічого, якщо ви справді голодні, з’їсте і несвіже», — запевнив Нельсон. Гекман став соціал-демократом. Зрештою, невдовзі СДПН оголосила несумісним перебування в партії з участю у гуртку Нельсона.

Чому ж так важко складалися стосунки групи Нельсона з соціал-демократією? Нельсон не був марксистом і взагалі належав не до тієї філософської лінії, що вела родовід від Гегеля, а до альтернативної їй, яка спиралася на спадщину Канта. А за цим стояли глибоко протилежні ідейні настанови.

Німецька соціал-демократія, на відміну від російських більшовиків, належала до демократичних течій соціалізму. Але марксизм залишався й у неї офіційною ідеологією. За вірою в марксизм як найвище досягнення людської думки стояли переконання, що соціалізм знайшов ту світову силу, той клас, ту об’єктивну необхідність, яка прокладає собі шлях через історію і до якої треба свідомо приєднатися. Леонард Нельсон не вірив у долю. Життя, в тому числі й велика політика, ближче до гри, де можливі величезні стратегічні виграші і страшні поразки. Людина може міняти хід історії і на щастя, і на горе іншим людям.

Це було індивідуалістичне переконання, успадковане від лібералів, і соціалізм Нельсона мав дійсно не революційне і класове, а ліберальне й етичне спрямування. Творчі зусилля гуртка Нельсона були спрямовані не на пошуки об’єктивних тенденцій світового розвитку, а на наукове обґрунтування ідеалів, які можуть стати найвищими цінностями в політиці, моралі і праві. Нельсон доводив, що такою вихідною цінністю має бути гідність людини. Суспільство має бути побудоване в такий спосіб, щоб ані злидні, ані насильство, ані національна чи будь-яка інша приналежність не принижували людської гідності жодного його члена.

Усе це було дуже давно і сьогодні належить до напівзабутої історії. Леонард Нельсон помер 1927 року у віці сорока п’яти років від запалення легенів, Міжнародний Молодіжний Союз очолив його учень Віллі Айхлер, а школу — Густав Гекман. У гітлерівських таборах губиться слід подружжя Ґреллінґів, Гекману з його школою вдалося виїхати спочатку в Данію, потім в Англію; після війни він займався педагогічною працею в Ганновері, розвивав «сократичний метод», став соціал-демократом і відомим правозахисником у групі «Міжнародна амністія». Проте, про один із історичних епізодів варто розповісти.

Коли почала виразно поставати загроза нацистської диктатури, Гекман покинув і школу, і Ґеттінґен, переїхавши до Берліна, де його група почала видавати антифашистський тижневик «Функе» («Іскра»). Група Айхлера-Гекмана звернулася до вождів комуністів, соціал-демократів та профспілок з пропозицією об’єднати зусилля проти правих екстремістів. Лідер соціал-демократів Отто Вельс відповів, що радий би, але ситуація надто складна. Комуніст Тельман не відповів — мужній Тедді, незламний і недалекий, твердо простував назустріч своєму концтабору і крематорію. Соціал-демократи обрали правий центр. Завдяки їхній підтримці в президенти пройшов правий кандидат, фельдмаршал Гінденбург, який тут же здав лівих нацистам і призначив Гітлера райхсканцлером. Гекман із його авторитетом у колах науковців, літераторів та митців спромігся на суто моральний акт: він зібрав підписи під закликом чинити опір нацистському насильству у таких відомих діячів культури, як Альберт Ейнштейн, Генріх Манн, Кете та Карл Кольвіци, Еріх Кестнер, Арнольд Цвейг, Ернст Толлер, П’єтро Ненні та багатьох інших.

Було вже запізно. Владу над німцями захопили зухвалі й агресивні молоді недоуки та злобні консервативні нездари. Але кілька десятків підписів, зібраних Гекманом, мали символічне значення: інша, гуманна і антинацистська, справді велика Німеччина показала світові, що вона існує.

Віллі Айхлер після війни став соціал-демократичним теоретиком. Напередодні партійного з’їзду 1954 року він очолив комісію з підготовки нової програми СДПН. Соціал-демократи рішуче міняли свої ідейні орієнтири, на часі були гасла етичного соціалізму. Прийнята в Гедесберзі 1959 р. програма витримана в дусі теорії, що її розвивали Леонард Нельсон та його учні.

І тут, мабуть, найбільш повчальна і поки що незвична для нашої ментальності обставина повинна привернути нашу увагу.

Школа Нельсона витіснила марксистів. Але Віллі Айхлер мовби не зауважив, що в партії здійснено ідеологічний переворот. Він не став спростовувати марксизм і утверджувати як альтернативну партійну справу методи, опрацьовані Нельсоном. Партія прийняла результат розуміння соціалізму, як системи найвищих цінностей. Достатньо було визнати, що партія бореться за суспільство, засноване на визнанні людської гідності підґрунтям усіх відносин та всіх численних наслідків, що звідси випливають. Яким шляхом політично заангажовані люди приходять до цієї цінності, неістотно: вони можуть бути марксистами чи віруючими будь-якої конфесії. Політика не панує над наукою і над вірою; вона є окремим і автономним виміром людського буття.

Отже, суперечки про теоретичні положення будь-якої доктрини мають належати до науки і вестися науковими способами. А щодо політики, люди різних переконань і вірувань можуть знайти спільну мову тоді, коли вони поділяють загальні погляди на людські цінності. Якщо повага до людської гідності, до принципів свободи, справедливості і солідарності у когось випливає з марксистських переконань, а у когось — із християнських, іудаїстських чи ісламських, усі вони можуть бути в одному політичному таборі з гуманістами, орієнтованими на науковий спосіб мислення . Якщо ж людське життя з легкістю приноситься в жертву доктринам, ми опиняємося в різних просторах.